Українці, які потерпають від російського нападу, мають бути зацікавлені в допомозі поневоленим народам РФ і сприяти їхній самостійності. Ця думка може звучати спірно й викликати неприйняття, однак є аргументи, чому це потенційно одна із запорук нашої перемоги та стабільного миру. Адже щоб перестати бути агресивною імперією, Росія має розпастися на менші національні утворення. Але чи здатні не етнічні росіяни забезпечити цей розпад і яка тут може бути роль українців?
Про це ми поговорили з Володимиром В’ятровичем – істориком, публіцистом, громадським діячем, народним депутатом, очільником Українського інституту національної пам’яті (2014 – 2019). Із серпня 2023 року Володимир обіймає посаду секретаря Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з розробки державної політики щодо поневолених народів РФ.
Чому під час війни ми повинні підтримувати національно-визвольні рухи поневолених народів, які перебувають у складі Російської Федерації?
Упевнений, що підтримка поневолених народів РФ – це стратегія перемоги України. Не бачу інших варіантів. Навіть вихід на кордон 1991 року, включення до НАТО не знімуть загрози з боку Росії. Поки вона буде імперією, яка поневолює інші нації, то буде загрозою для України. Перезавантаження цієї імперії, перетворення її на сукупність національних, демократичних держав – це наш безпосередній інтерес. Це те, що напевно гарантує безпеку для наступних поколінь. Тому маємо шукати зв’язки з цими поневоленими народами. Це не означає, що в майбутньому, коли на руїнах Російської імперії з’являться незалежні держави, у нас із ними всіма будуть виключно дружні, приязні стосунки. Але станом на зараз переформатування Росії – це наш стратегічний інтерес.
Україна має бути голосом цих поневолених народів у світі, тому що світ ще про них не знає. Ми маємо схожий історичний досвід: знаємо, що означає бути у складі цієї імперії. Нам сотні років говорили про те, що ми – рускіє, що Україна – це виключно якесь географічне поняття, за яким немає нічого національного, чи тим паче політичного. Зараз в аналогічній ситуації перебувають народи Сибіру, Азії, Кавказу, які входять до складу так званої «Російської Федерації» й не мають жодних можливостей для самореалізації, а є об’єктом денаціоналізації, знищення, часом навіть геноциду. Непропорційно вища присутність представників поневолених народів Росії у Збройних силах РФ – це інструмент демографічного інжинірингу цих спільнот, щоб там ніколи не визріло чогось, що може призвести до формулювання якихось завдань національної незалежності.
Тому життєві інтереси України на майбутнє сходяться з життєвими інтересами поневолених народів Росії. Наше завдання – переконати українців, що це необхідно. Тут іще не початий край роботи, бо щойно починаєш про таке говорити, то, на жаль, від українців чуєш: «Усі вони однакові, нам не потрібні хороші рускіє». Згоден, але моя теза полягає в тому, що хороших рускіх треба шукати серед нерускіх, а – башкортів, татар, чеченців, інгушів, саха, карел, ерзян і т. п.
Дехто з цих народів ще 1991 року чітко артикулював своє прагнення до незалежності – наприклад, Татарстан. Але зміцнення влади в Кремлі призвело до того, що незалежні інтенції почали зменшувати, часом силою, як у Чечні. Чеченці не отримали незалежності. Не тому, що не варті того, що вони гірше боролися, а тому, що вони були у трохи гіршій ситуації.
Якщо порівнювати Україну з Польщею, то Польща легше відірвалася від комуністичного минулого, тому що була далі від Кремля в географічному, історичному вимірах. Так само Україна, порівняно з Бурятією чи Чечнею, далі від Кремля в історичному і географічному вимірах. Але це не означає, що народи, які поки що в обіймах Російської імперії, мають там залишитися. Частина з них тільки зараз дозріває до свого національного самоусвідомлення. Російське керівництво це розуміє й намагається політичні, творчі еліти цих народів інкорпорувати у кремлівську еліту.
У мене було кілька лекцій для представників поневолених народів, зокрема в рамках Університету Вільних Народів, який ініційовано Антиімперським Блоком Народів. Я розповідав їм про історію українського визвольного руху у XX столітті. Це дуже цікава для них модель, тому що вони теж проходять ці етапи. Тобто це теж рух, який починався з відновлення своєї культури, розуміння ідентичності, мови, традицій. Він поступово політизувався і врешті визрів до необхідності створення незалежної держави.
Те саме стосується поневолених народів Росії. Частина з них вже пройшла цей період. Більшість навіть бралася за збройну боротьбу, як-от чеченці, але була потоплена у крові і зачавлена московськими танками.
Ми памʼятаємо побоювання Заходу щодо розпаду Радянського Союзу. Америка заявляла про потенційну війну між Польщею та Україною, якщо Союз розвалиться. Також є тези в публічному просторі, що Кавказ чи країни Азії почнуть між собою війну, якщо отримають незалежність. Наскільки ці тези мають підґрунтя? Наскільки ці народи між собою комунікують і готові ладнати між собою заради глобальної цілі?
Побоювання про те, що падіння комуністичного блоку призведе до війни проти всіх на територіях СССР, чи навіть ширше, на територіях колишнього Варшавського блоку, не виправдали себе. Тому що врешті-решт дійшли до розуміння підтримки національних, антикомуністичних рухів.
Також страх розповзання ядерної зброї спонукав Захід підтримувати Кремль, а не Україну аж до серпня 1991 року. Це ще одна болячка, яку зараз знову піднімають: якщо Росія розвалиться, це означає, що ядерна зброя розлетиться по світові. Але розвалився Совєтський Союз, і в процесі його переформатування Захід чітко поставив умови до національних республік, які мали ядерну зброю на своїй території, позбутися її. Під тиском Заходу Україна й інші республіки це зробили.
Якщо говоримо про можливе майбутнє переформатування Росії, така умова мала б стояти і для тих республік, які поставатимуть на руїнах Російської імперії. Ставка Заходу на те, що давайте роззброїмо Україну, Казахстан, Білорусь, віддамо все Росії, тому що тільки вона — надійний партнер, і не буде проблем з використанням ядерної зброї, виявилась хибною. Тому що зараз саме Росія, яка, зокрема, забрала цю зброю з території України, погрожує вже не тільки Україні, а й усьому світу. Це показник того, як не варто робити в майбутньому. Якби Захід був готовий підтримати поневолені народи Росії, то одна з умов подальшого переоформлення цього великого простору Російської Федерації – це денуклеаризація цієї території.
Світ має зрозуміти, що ми ніколи не повернемося до того, що було до 2014, чи до 2022 року. Якщо хочемо, щоб Росія ніколи не загрожувала, то вона має бути переформатована. Сподівання на те, що зміна керівництва в Росії щось змінить – марні. «Хороші рускіє» дуже швидко стають путінами.
Маємо розуміти, що навіть після мілітарної поразки Росію просто неможливо окупувати через її розміри. Тому єдине, що можливо – це підтримати ті самі поневолені народи, щоб усередині це все переформатувати. Якщо Росія, навіть після поразки в цій війні, залишиться в теперішньому форматі, весь цей імперський реваншизм не зникне. Навпаки, він, напевно, набере додаткової сили. Так це було з Чечнею після першої чеченської війни, яка нібито щось заспокоїла, але почалася друга чеченська війна – ще страшніша. Нам надто рано заспокоюватися. Треба розуміти, що Росія залишатиметься загрозою для нас, навіть якщо ми вийдемо на кордони 1991 року.
Який у поневолених народів потенціал до боротьби? Наприклад, ми чуємо тези про збройну боротьбу за їхньої участі. Чим грозить їм поразка проти Росії?
Треба просто згадати, що сталося з Чечнею. По суті, геноцид проти цілого народу: окупація, виховання яничарської еліти з місцевого населення, яке буде ще більшим інструментом окупаційного режиму, ніж представники Кремля. Те, що зробили з Чечнею, може бути зроблено з іншими поневоленими народами. Ми не повинні забувати, що це те, що може статися з Україною, в разі поразки.
Ми або розуміємо цю небезпеку й готові робити дії на випередження, або ми постійно будемо намагатися відбивати наступні атаки росіян. Концепція підтримки поневолених народів Росії – це поки єдина зі стратегій перемоги для України.
Прикро, що вона не на належному рівні обговорюється у керівництві держави. Законопроект «Про підстави української політики стосовно поневолених народів Росії», який ми підготували, поки не знаходить достатньої підтримки. Часом смішні зауваження звучать, наприклад: «Це може зіпсувати наші стосунки з Росією». Ви уявляєте собі? Це може когось обурити в Росії, і це нібито ставить під сумнів легітимність кордонів 1991 року і так далі. Тут ще нам, тим політикам, які розуміють важливість цієї концепції, багато треба зробити роботи, щоб пояснити її українському суспільству, владі. Українці мають не боятися подивитися саме так на російську історію.
Розмовляла Антоніна Андрійчук