Володимир Сергійчук: Признаюся до власної «українофобії»

Довголітній наглядач за моїми публікаціями від групи самопроголошених нарцисів при Інституті історії України НАН України Генадій Єфіменко, очевидно, вичерпав свій запас інсинуацій у нібито науковій з його боку дискусії щодо підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років.

Якщо при намаганні спростувати мою методику підрахунку мінімальної кількості втрат у понад 7 мільйонів мешканців УСРР він ще пробував повторювати чужі «аргументи» про недостовірність офіційної статистики населення станом на 1 січня 1932 року, то підготовлена мною на основі первинних документів таблиця руху дитячих вікових груп (0 – 14) з 1933 по 1939 рік виявилися йому (як і його консультантам з числа наших академічних демографів, очевидно) не по зубах:

Ці розрахунки Держплану УСРР у 1931 році щодо вказаних вище дитячих вікових груп 1932 – 1933 років (така методика використана й стосовно народжених у 1931 – 1933 роках) у 1939 році повинні були б, з врахуванням природних втрат, засвідчити наявність 10.763.751 осіб, а було лише 6.595.527.

Де поділося щонайменще 4.168.224 дітей? Мовчить пан Єфіменко, мовчать наші академічні демографи, в яких він виступає постійним адвокатом.

Тож не маючи жодних аргументів для спростування оприлюднених мною документів, зокрема, про дитячу смертність, він спочатку звинуватив мене в тому, нібито я прославляю сталінську колективізацію. Коли ж пану Єфіменку делікатно повідомили, що в критикованого ним автора немає жодної статті про сталінську колективізацію, він почав викручуватися: мовляв, мав на увазі прогнози видатного українського демографа 1920 – 1930-х років Арсена Хоменка, якого цитує Сергійчук (як і науковий керівник пана Єфіменка професор Станіслав Кульчицький, до речі), щодо народонаселення УСРР. У своїй статті «Гімн сталінській колективізації або «поспішність, маніпуляції та спотворення» як метод Володимира Сергійчука» він очорнює діяльність цього видатного вченого, якого сталінський режим знищив як українського патріота.

Коли ж пан Єфіменко усвідомив сам (або хтось йому підказав) безглуздість його звинувачень, то з відчаю вдався до іншого випробуваного прийому з арсеналу демагогів – лементувати на весь світ «Ловіте злодія!». Він намагається переконати всіх і вся, що мій аналіз первинних архівних документів, яких він не бачив, це робота на москву: «Отут то і зійшлися інтереси В. Сергійчука та сталінської пропаганди, ініціатори якої доволі необачно навіть для себе (бо то не могло тривати довго) спробували використати демографічні містифікації для звеличення більшовицької влади. Думаю, немає потреби доводити, що сталінська пропаганда, а, отже, і використання її сьогодні як прямого аргументу, має антиукраїнський характер і не є науковим знанням. Не виключаю, що для декого з позірних патріотів цей антиукраїнський характер і є справжньою метою».

Тобто, оприлюднення мною незручних для пана Єфіменка та його однодумців документів – це вже українофобія й антиукраїнська діяльність. І таке означення розраховано на те, що в умовах російсько-української війни подібні звинувачення можуть швидко знайти придатний грунт для укорінення в свідомості необізнаних читачів викривленого уявлення про мої публікації.

Але ж моя власна «українофобія» зовсім інша. І проявилася вона ще влітку 1972 року, коли п’ятикурсником факультету журналістики Київського університету приїхав до тодішнього Ленінграда з метою зібрати матеріали про життя і діяльність тричі героя соціалістичної праці, лауреата п’яти державних і ленінської премій полтавця Миколи Духова. Я не тільки випустив у 1975-му книгу про цього видатного українця як конструктора танків, але потім протягом багатьох років добивався від москви дозволу написати про оригінальні конструкторські розробки в галузі атомної техніки уродженця полтавського села Веприк.

На зустрічі з головою Державного комітету з використання атомної енергії СРСР Андроніком Петросьянцем я прямо запитав його: «Чому про живого вірменина Петросьянца можна писати, а про мертвого українця Духова – ні?». Це спочатку викликало бурхливу реакцію високого рангу чиновника, але подіяло: через два тижні мені надіслали підбірку спогадів про наукового керівника і головного конструктора втаємниченого Всесоюзного інституту приладобудування. Відтак 1988-го з’являється доповнене видання книги про Миколу Духова.

На пропозицію харківських конструкторів я взявся досліджувати історію найкращого танка Другої світової війни – Т-34. Щоправда, захистити дисертацію на дану тему не дозволили – побоювалися, що можу розголосити якісь таємниці, хоч на Заході давно знали, де було створено цю прославлену бойову машину. А кандидатські іспити вже були складені. Тому за порадою видатного українського історика Федора Шевченка, з яким мене звів колишній редактор «Сільських вістей» Микола Іщенко, я взявся досліджувати армію Богдана Хмельницького. Академічні історики після звинувачення Петра Шелеста в українському націоналізмі за згадку про дух запорозької вольниці, за такі теми не бралися – вони писали тоді про нібито постійне прагнення возз’єднатися з великим російським народом.

Знання з історії українського козацтва стали особливо затребуваними з початком горбачовської перестройки. Тоді українське суспільство потягнулося саме до такої інформації. Скажімо, члени студентської «Громади» нашого університету запросили мене прочитати цілий цикл.

А після підняття 22 травня 1989 року великої кількості синьо-жовтих прапорів біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, коли сьогоднішні колеги пана Єфіменка по роботі не визнавали синьо-жовтого прапора і тризуба національними святинями, то «нефаховий» історик Сергійчук зайнявся цим. Його стаття з університетської багатотиражки розійшлася тоді по всій Україні. Як і невеличка брошура «Доля української національної символіки», що в 1990 році оцінювалася важливішою за багато томів.

Втягнувшись в цю чергову свою «українофобію», я був покликаний головою депутатської комісії вже демократично обраної Київради Василем Нестеренком (на той час – декан економічного факультету нашого університету) на засідання її президії, де 24 липня 1990 року ухвалювалося рішення про підняття синьо-жовтого прапора.

Крім того, моя однокурсниця по університету Софія Грабова регулярно надавала ефір на Українському радіо з виступами на цю тему. А тоді ще студент-журналіст Олександр Ткаченко, як сам розповідав два роки тому перед своїми підлеглими в Міністерстві культури й інформаційної політики України, мав сміливість воювати з компартійною цензурою за те, щоб мої слова не вирізалися з даного йому інтерв’ю.

Ось така моя «українофобія» спричинилася до того, що студенти, які мене знали з виступів про минуле українського козацтва в «Громаді», погодилися на моє звернення від імені ректора допустити членів Ради Київського університету до захопленого Червоного корпусу в жовтні 1990 року на позачергове надзвичайне засідання, де мали розглянути цю драматичну ситуацію, що могла перерости в криваве побоїще.

Це саме «українофоб» Сергійчук прийшов тоді до ректора з пропозицією скликати парламент університету, аби не допустити зіткнення відчайдушних студентів із озброєними спецпризначенцями, які готові були штурмувати захоплене приміщення. І за дорученням ректора двічі ходив як його парламентар на Майдан на переговори з голодуючими студентами, аби ті дозволили провести це засідання за університетською традицією в 329-ій аудиторії захопленого Червоного корпусу.

І що найважливіше відбулося в той день: Рада Київського університету першим пунктом підтримала вимоги голодуючих студентів. Коли ректор підписав цю ухвалу, я розмножив її й негайно доставив на Майдан і передав через студентів народним депутатам. Тільки після цього, як з трибуни Верховної Ради УРСР оголосили текст даної ухвали, нарешті, після двотижневого зволікання, розпочався розгляд вимог голодуючих студентів.

Очевидно, з огляду на мої напрацювання щодо національної символіки саме мене було визначено в червні 1991 року основним доповідачем на Всеукраїнській науковій конференції, яка була покликана ухвалити рекомендації Верховній Раді УРСР щодо затвердження синьо-жовтого прапора, тризуба й славня «Ще не вмерла Україна» символами тоді ще УРСР, яка вже проголосила Декларацію про державний суверенітет.

Ось чому не було несподіванкою, коли нині вже покійний Дмитро Павличко як голова Комісії в закордонних справах Верховної Ради відновленої самостійної України запросив саме мене на те історичне засідання Президії нашого парламенту, де мало вирішуватися питання про першу закордонну поїздку Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука до США і Канади під синьо-жовтим прапором, який ще не був офіційно затвердженим.

Так, на тому засіданні моя «українофобія» проявилася, мабуть, особливо, бо як я вже перебрав відпущений на виступ час удвічі, а головуючий – перший заступник Голови, Іван Плющ зупиняв мене («Володимир, ти вже нас переконав, сідай…»), я ще набрався сміливості попросити в нього пару хвилин, аби порадити членам Президії сходити в Софію Київську й переконатися, що наша Берегиня – Оранта виконана з часів Русі саме в синьо-жовтих барвах – про Петлюру й Бандеру тоді не могло бути й мови. І якраз після цих моїх слів славної пам’яті Іван Плющ сказав свої, що увійдуть в історію нашого парламентаризму назавжди: «Голосуйте, хто проти – поіменно!..».

Проголосували правильно. Але ж керівник Комісії з державного суверенітету Альберт Корнєєв, той єдиний, хто проголосував проти Акта про державну незалежність України, блокував тепер винесення на розгляд сесії питання про узаконення синьо-жовтого прапора.

Про це розповідали ті депутати Верховної Ради, яким як студентам юридичного факультету нашого університету я читав курс з Історії України. Відтак «українофоб» Сергійчук запропонував тоді народним депутатам вирішувати це питання голосуванням не тільки членів комісії Корнєєва, а й інших, причетних до духовного розвитку українства.

Зрозуміло, що коли додалися голоси членів комісій освіти й науки, культури тощо, то баланс сил різко змінився на користь української справи: закономірним результатом цієї наради було пізніше ухвалення відповідних постанов про державну символіку. Це все засвідчується реальним документом – Протоколом спільного засідання комісій Верховної Ради від 12 грудня 1991 року, як було і з виступом на засіданні Президії Верховної Ради 18 вересня 1991 року чи на засіданні Президії Київради 24 липня 1990-го.

Та мабуть з відновленням незалежності України розпочинається більш масштабний проект творення моєї «українофобії». Це не тільки розвідки про гетьмана Івана Мазепу чи розселення українців у так званій східній діаспорі – від Балтики до Тихого океану. Це і трагедія українців Польщі, яких викинули з батьківської землі, і публікації документів про національно-визвольний рух у роки Другої світової війни. Як вони стали поперек горла московським шовіністам – весь світ сьогодні може переконатися з кадрів рашистської хроніки: ідеолог-окупант бере з полиці Волноваської бібліотеки мою книгу «ОУН-УПА в роки війни» й демонструє її як зразок шкідливої літератури. Тобто, класична «українофобія»…

А якби тому окупанту потрапили б у руки збірки документів з архівів каральних органів про Романа Шухевича (два томи), Степана Бандеру (три томи) – можете уявити його реакцію.

Між іншим, під час Революції Гідності саме мої книги були виставлені для загального доступу на Майдані Незалежності в спеціально створеній для цього Бібліотеці імені Слави Стецько, яка відносилася до 34-ї сотні, сформованої Конгресом українських націоналістів.

А ще маю «гріх» за велику кількість опублікованих матеріалів з колишніх таємних архівів про нищення Української греко-католицької церкви, її провідників Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого.

Певно, Генадій Єфіменко віднесе до «українофобії» й таку мою працю, як «Етнічні межі й державний кордон України», адже там українцям нагадується про ті наші предківські землі, які сьогодні в державних межах російської федерації, білорусі, Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Молдови. До розряду таких, очевидно, необхідно віднести і монографію «Український Крим», англомовний варіант якої можна було б роздати делегаціям країн-членів ООН.

Ще один зразок моєї «українофобії» – це книга «Що дала Україна світові», де українською, англійською і турецькою мовою розповідається про внесок українців у розвиток 33-ох напрямків світової цивілізації в галузі науки, техніки, освіти й культури.

І що мене дивує: до названих та багатьох інших моїх досліджень Генадій Єфіменко особливого інтересу не проявляє. Він пильно стежить насамперед за будь-якими публікаціями, що стосуються підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Визнаючи, що сам не фахівець у цій справі, водночас звинувачує мене нібито у фальсифікаціях, які останнім часом почав видавати як сталінську пропаганду й антиукраїнську діяльність.

При цьому намагається довести, що я не маю права досліджувати втрати української нації, бо не маю історичної освіти. Так, формально історичної освіти не маю. Як і наші академічні демографи, до речі, що заявили про своє монопольне право на встановлення істини в підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Але ж, крім диплома журналіста, я маю ще й вищу економічну освіту, яка передбачає обов’язкове засвоєння знань про статистику, за допомогою якої і здійснюються підрахунки руху населення на основі документів.

А це вже зовсім інше, ніж розрахунки демографів про різні міграційні потоки, майбутню народжуваність чи смертність населення, де справді треба застосовувати різні формули. Відрізняється мій підхід і від методики професора Кульчицького, який встановив цифру в 3,5 мільйона, у тому числі й через якийсь незбагненний «природний приріст для 1933 р. – 415 тисяч» і сфальсифіковані дані перепису населення 1939 року.

То що ж залишається робити за обставин, коли вся писанина Генадія Єфіменка вже запрограмована на певний результат і він, бідолага, змушений його добиватися?

Мабуть діяти так, як сповідував Іван Франко: «Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох». І не забувати заповіту Великого Кобзаря: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!».

Володимир Сергійчук,

завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.