Це, мабуть, не зовсім і жарт: «у школі потрібно вивчати два предмети: військову підготовку – щоб навчитися, як стріляти, та історію – щоб знати, в кого стріляти». 37-річний тернополянин Володимир Бірчак опанував обидва фахи й обидвом чудово дає раду.
Бірчак – відомий історик, журналіст, сценарист, заступник редактора видання «Історична правда», керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху. Працював заступником директора Галузевого державного архіву СБУ, доклав чимало зусиль для декомунізації в Україні, особисто брав участь у розробці змін до законодавства, яке тепер гарантує доступ до архівів КГБ. А з перших днів повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му Володимир мобілізувався до лав Збройних сил та став кулеметником на позивний «Клап» (похідне від дитячого прізвиська).
На час цього інтерв’ю сержант Бірчак служив у 83-му батальйоні 105-ї тернопільської бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Тепер він уже є військовослужбовцем 13-ї бригади оперативного призначення НГУ «Хартія».
Разом зі своїми побратимами він пройшов непростий бойовий шлях: воював на Донеччині, звільняв Харківщину, пів року стримував натиски ворога під Куп’янськом. Насправді Володимир міг би писати наукову роботу в Ірландії – саме перед великою війною отримав запрошення від тамтешнього коледжу, але натомість прочісує з кулеметом слобожанські ліси.
Уночі напередодні повномасштабного вторгнення Бірчак саме дописував книгу про Сирецький «табір смерті» СД, який створила в Києві німецька окупаційна влада навесні 1942 року. А вже зранку приїхав до ТЦК в Тернополі. І відтоді про свою цивільну професію історика говорить як про роботу мрії «з минулого життя».
Зараз Клап доліковується після поранення та операції (бойова травма, перелом коліна) і готується до повернення на фронт.
За час відновлення Володимир встиг заручитися зі своєю коханою Світланою й дописати кілька розпочатих історичних праць, а ще – начитатися досхочу. Адже Клап – фанат книжок: лише цього року прочитав їх уже 36, і то все по бліндажах і окопах.
«На війні я перестав бути ідеалістом, – зізнається Володя. – Більше дізнався про себе, свої вольові якості. А також про те, що таке страх, як він може тобі допомогти. Коли з ним треба боротися, а коли – йти пліч-о-пліч. А ще, безумовно, я став значно злішим».
«В енциклопедії знайшов свого родича – археолога, повного тезку, січового стрільця»
Ще в п’ятому класі Володимир Бірчак вирішив, що стане археологом – йому з дитинства подобалася історична наука. А потім сталася знакова щемлива історія, яка утвердила хлопця у правильності майбутнього вибору.
«Я ріс без батька (батьки розлучені), мене виховувала лише мама, – пригадує Володя. – Вона філолог, і якраз тоді саме дописувала дисертацію, тому їй потрібно було багато часу проводити в архівах. А поки мама працювала, мною переважно займався дідусь. Якось він приніс мені в подарунок енциклопедію українознавства. І я, малий, став її гортати. Звісно, найперше мені було цікаво, що там написано про археологію. Далі думаю: а раптом знайду когось із таким же прізвищем, що і в мене. Дивлюсь – повний тезка: Володимир Бірчак. Ще й на фотці – такий же клаповухий, як я, і носа схожого має. І ще й археолог! «Ну, все, тоді і я теж точно ним буду!»
Як з’ясувалося, то справді був далекий родич Володимира. І не просто повний тезка, не лише археолог, а й боєць у лавах Січових стрільців.
«У мене що по маминій лінії, що по татовій – усі в родині були вояками, – посміхається Клап. – Рідний брат мого дідуся – Олексій Бірчак – був субреферентом Служби Безпеки Коломийського окружного Проводу ОУН. По маминій лінії дідусь теж був членом ОУН, його двоє рідних братів воювали в УПА – один загинув, другий за участь в Українській Повстанській Армії отримав термін покарання в концтаборах Сибіру. Бабці рідний брат був вояком дивізії «Галичина».
Може, це буде пафосно звучати, але я відчуваю: той стрижень, який вони в мені заклали, напрям руху, який задали, він справді впливає – їхня присутність, їхня опіка, охорона. Хай і з того світу, але все одно вони стоять за спиною свого найменшого бійця».
Тож Володя став археологом та істориком, уже з третього курсу брав участь в експедиціях. І це дійсно виявилося справою життя – жодного разу Клап не жалкував про свій вибір.
Історія – справжня пристрасть Володимира. Він багато років працював в архіві, бачив сотні карних справ НКВД, зокрема й щодо своїх родичів – борців за незалежність України. І, безсумнівно, розумів, що ця боротьба триватиме.
«24 лютого 2022 року, пригадую, я побіг до військкомату, і до мене подзвонив товариш з СБУ (також історик, ми з ним працювали разом в архіві). Дзвонить (а ми жартома називаємо одне одного по батькові) і каже: «От бач, Мирославовичу! Скільки ми їм казали, що буде серйозна війна. А нас ніхто не слухав!» Кажу йому: «Та у нас же з тобою, братчику, просто є аналіз історії!».
Володимир належав до тих, хто готувався до повномасштабного вторгнення, аналізував новини, заяви, події. Він збирався на війну ще у 2014-му, але розуміння, що на посаді заступника директора архіву СБУ буде ефективнішим, стримувало від цього рішення.
«Нам тоді вдалося справді багато зробити, і я дуже тішуся, що разом з однодумцями ми були тими, хто писав і згодом просував так звані декомунізаційні закони. І один з найважливіших для мене законів – про доступ до документів репресивних органів комуністично-тоталітарного режиму 1917-1991 років. Він зробив документи радянської спецслужби в Україні відкритими – як для українців, так і для іноземців. Я вважаю це нашим здобутком».
За рік до повномасштабного вторгнення Бірчак почав і свою маму морально готувати до того, що великої війни не уникнути. «Казав їй: я все розумію, ти за мене дуже переживаєш, я в тебе один. Ти важко мене виховувала, але мусиш змиритися, що я піду на фронт».
«Коту Андрійку вже УБД давати треба – скільки він зі мною всього пройшов!»
Так і сталося. 25 лютого 2022 року Володимир уже ніс службу в зенітному розрахунку підрозділу оборони тернопільського аеропорту. у складі роти контрдиверсійної боротьби 105-ї окремої бригади ТрО ЗСУ. Пробув там близько місяця. Далі – рота розвідки, де Клап прослужив ще кілька місяців.
«Цей період, поки ми були в ППД, я використовував для себе з користю – тобто вчився. Мінно-вибуховій, стрілецькій справі, різним тактикам ведення боїв. Кілька наших батальйонів уже тоді перебували на сході. Зокрема і мій 83-й батальйон – хлопці рубалися на півночі Донбасу, брали участь у доволі серйозних боях. Я прийняв для себе рішення, що вже достатньо підготовлений. І написав рапорт на комбрига з проханням перевести мене в підрозділ бригади, який є в зоні бойових. Так я опинився на сході країни».
«Це такі населені пункти, як Краснопілля, Мазанівка. Якраз навпроти Мазанівки – село Довгеньке, захоплене на той час росіянами. Для мене особисто воно важливе, тому що в Довгенькому у травні 2022 року загинув мій дуже хороший товариш Денис Антіпов (науковець, викладач корейської мови, офіцер ДШВ).
Далі був Слобожанський контрнаступ: нас залучали до зачисток на півдні Харківщини. Села Барвінкове, Мала Комишуваха, Велика Комишуваха, Андріївка – там я, власне, свого кота Андрійка знайшов. Йому, до речі, УБД вже треба видати, бо він вже стільки пройшов!
Згодом нас перекинули південніше Куп’янська – стояли на Осколі, неподалік хутора Хомине. Там доволі цікава робота була: ми – в переможній, наступальній операції, росіяни перебралися на інший бік річки Оскіл. Під час контрнаступу великі частини ворога опинилися в оточенні. Ми їх називали, як у «Грі престолів», «здичавілі». Бо вони й справді були здичавілі: по півтора тижня без їжі. Часом намагалися й Оскіл переходити, тож кілька тижнів ми з «теплаком» крутилися на всі 360 градусів. Адже не знали, звідки орки можуть з’явитися.
А вже з кінця жовтня нас перевели в куп’янські ліси: там ми були фактично п’ять місяців без ротації, за 150-100 метрів від нас – росіяни. На жаль, багато ми там втратили побратимів».
Володимир пригадує, як під Куп’янськом вони заходили на позиції, а понтонну переправу через Оскіл росіяни добре пристріляли мінометами: «Проскакувати доводилося дуже швидко – отоді й знадобилися пройдені вишколи на Тернопільщині».
Добряче пошматований батальйон Клапа згодом відвели на відновлення. А від літа 2023-го він був перекинутий на Сумщину, де теж неспокійно.
Про специфіку своєї роботи Бірчак говорити багато не може, адже це часто розвідувальні операції, контрдиверсійна робота, мінно-вибухові операції.
«Хлопці якось приколювалися: “Клапе, Господи, ти ж метр дев’яносто п’ять – штахета! Ну куди тобі в розвідку лазити?” – “Нічого, – кажу, – з цим проблем немає”».
«Перший мій кулемет здобули в росіян на Харківщині»
За основною посадою Володимир – кулеметник.
«Перший мій нормальний кулемет був танковий, ми затрофеїли його в росіян під час Слобожанського контрнаступу. Тому, що власних не мали, – пригадує Бірчак. – Кулемет був знятий із танка і мав електричний спуск. А згодом хлопці з 92-ї бригади переробили цей ПКТ на “покемона” – доробили спусковий гачок, ще й приціл із тепловізором прилаштували. Класна штука, але для бою важка, зараза! Усе ж таки танковий кулемет. А ось на спостережному пункті – ідеальна зброя. Він у мене добряче відпрацьовував під час атак росіян».
Володимир пригадує кілька емоційних епізодів, які врізалися в пам’ять. Усі вони про важкі бої.
«Це був штурм наших позиції 24 лютого 2023 року, – відтворює один із таких днів на фронті Клап. – Ми чуємо з перехватів, що росіяни до чогось готуються. Заїхало багато народу з новими позивними. Ну, і фразочки в дусі “нада рассєліть гастєй”. Потім до нас доходила інформація, що це якісь “СОБРовці” були. І 24 лютого почався штурм. Наш командир віддав команду, щоб я з кулеметом рухався на крайню позицію – нам треба було стримувати натиск.
Згадуючи той день, маю дуже змішані почуття, адже тоді пацани “на ура” працювали. Ми відбили цей штурм, добряче їм вгатили. Росіяни не захопили жодної нашої позиції. Емоції з цього приводу – ейфорія якась, чи що… Коли вже було відсотків на 90 відомо, що ми не дали їм прорвати нашу лінію, охопило приємне почуття виконаного обов’язку. Всі ми разом, і всі за одне!
І тут приходить товариш із іншої позиції й каже: “Махно – “200”, Малиш – “200”. А це мої близькі друзі. І це справді була дуже болюча втрата. Незважаючи на те, що ми того дня чудово виконали завдання (хоча й інші нічні бої теж були важкі), але цей день, цей бій особливо закарбувався. Це був сильний емоційний контраст – радість від невеличкої, але перемоги, і біль від втрати побратимів».
Володимир навіть на війні лишається істориком й аналізує побачене та прожите через історичну призму. На фронті він сам зауважив факт і переконався, як Росія перемелює у війні поневолені малі народи.
«Коли стояли на Донбасі, ми точно знали, що навпроти нас – багато бурятів. На Осколі з мертвих росіян знімали шеврони, які свідчили, що вони осетини. На Сумщині в радіоперехопленнях часто чули чеченців. Коли воювали на Харківщині, в Малій Комишувасі, нам розповідали про тунгусів-танкістів, які там стояли раніше.
Із ними був трохи курйозний епізод, що свідчить про інтелектуальний рівень цих людей. У тому селі, коли ми в нього зайшли, лишалося жити тільки дві сім’ї – вони не мали куди евакуюватися. І одна з жінок нам розповідала, що коли тунгуси “давали на каблук”, то вирізали весь її абрикосовий сад. А це південь Харківщини – там багато абрикосів, свій особливий мікроклімат, усе достигає на кілька тижнів швидше. І ось тунгуси вирізали абрикосові дерева, повантажили до себе на танки і повезли. Господар намагався їх напоумити: “Що ж ви з цими деревами робити будете? Вони ж всохнуть, не ріжте!”. А ті йому: “Нічого ти не розумієш – ми вдома їх посадимо!”.
Отже, буряти, тунгуси, осетини, чеченці. Мені, як історику, було очевидно, що це все поневолені імперією народи. Вони настільки вже асимільовані, інтегровані в імперію, що в них навіть зайвої думки не виникає: а якого біса ми всі тут робимо, в Україні? І це така історична проблема: поневолені народи воюють за імперію».
Жорстокість росіян, їхні масовані «м’ясні штурми» та повна відсутність емпатії навіть до власних побратимів (не те що до українців!) зовсім не дивує історика Бірчака. Вони завжди такі були – просто не всім про цей факт було відомо, не всі брали його до відома. Одначе ця війна показала, що росіяни здатні й самі себе переплюнути у власній жорстокості та розлюдненні.
«Я є противником, коли сучасну російсько-українську війну порівнюють з Першою світовою. Я все ж вважаю, що навіть у Першій світовій була певна доля благородності, шляхетності, на відміну від сучасного стилю ведення боїв з боку росіян, – зауважує Клап. – Згадаймо про ті ж полони Першої світової війни. Відомий український націоналіст, один з засновників Організації Українських Націоналістів Євген Коновалець сидів у російському полоні, й умови там були стерпні: вони могли прогулюватися, читати газети. Такого ми й близько не бачимо щодо наших сучасних полонених. Це тільки ми для росіян створюємо людські умови перебування в полоні».
До повномасштабної війни Бірчак особливу увагу приділяв темі Другої світової, національно-визвольній боротьбі українців.
«Не будучи військовим, а будучи істориком, я тоді читав багато лекцій про дегуманізацію ворога. Ми аналізували плакати, листівки, які поширювали в Радянському Союзі. Щось у дусі, коли дитина просить солдата-червоноармійця: “Папа, убєй нємца!” Тобто коли вже весь народ прирівнюється до ворога, а не окремі його представники. Я частенько у своїх доповідях говорив: от бачите, Радянський Союз довів до того, що його громадяни повністю дегуманізували ворога (себто німців). Цього не можна робити! Тому що не всі представники нації відповідальні.
А тепер я відверто визнаю: яку я чухню тоді говорив! Як я зараз розумію це все.
Тому що для мене нині немає “хороших русских”. Все, що відбувається, стається з їхньої мовчазної згоди».
Володимир наводить історичні факти, про які далеко не всі знають: «Отже, йде Друга світова війна, німецько-радянське збройне протистояння. Починається неймовірна жорстокість щодо мирного населення з боку німецької армії, Голокост, розстріли у Бабиному Яру. Паралельно з тим дуже багато польових командирів вермахту, збройних сил Третього Рейху (і це доведений факт), пишуть листи до СС, що ми, мовляв, більше своїх військових частин вам для знищення мирного населення не дамо – хлопці втрачають глузд, стріляють один одного, стріляються самі.
Починаючи вже з 1942 року, відбуваються один за одним замахи на Гітлера. Німці (нехай не всі, звісно) розуміють, що подібна людиноненависницька війна – це ненормально. І ці замахи тривають усі роки, аж до перемоги союзників. 1944 рік: маємо дуже серйозно сплановану операцію “Валькірія” з усунення Гітлера, в яку були залучені політики, високі військові чини.
До чого я веду? Дивлюся на росіян. Вони почали війну проти нас у 2014 році. Потім “повномасштабка” у 2022-му. Зараз ми маємо вже вересень 2024 року, але для них все “окей”.
В силу того, що мені треба відслідковувати певні моменти, я часто сиджу на деяких російських телеграм-каналах. Мені цікаві певні повідомлення. І я бачу, як росіяни тішаться, коли українських дітей вбивають, скільки там сердечок, “вогників” – “давайте ще”! Це хворі люди! Вони вже переплюнули німецьких нацистів.
Коли проводилася політика денацифікації в Третьому рейху, коли німців змушували розкопувати могили жертв концтаборів, діставати тіла, певна частина людей могла апелювати, що вони, мовляв, нічого не знали про методи знищення цивільних. Гаразд, припустимо таке – не всі тоді знали. Але зараз ми живемо у ХХІ столітті, де є інтернет і соцмережі. І тут суть саме в тому, що росіяни добре знають, що вони роблять, і цим тішаться!
Я не вірю, що їх можна змінити. Тому ідеальний варіант, який убезпечить нас від подальших нападів, – це розвал Росії як імперії. Але саме цього варіанту так боїться Захід.
Захід так само свого часу боявся і розпаду Радянського Союзу! Логіка була така: утвориться багато незалежних націоналістичних держав, а невідомо, що з тими націоналістами робити, а в їхніх руках опиниться ядерна зброя, а що коли вони почнуть чудити? Оце все нагніталося, і в результаті аналітики ЦРУ помилилися – ніякої катастрофи не сталося.
Зараз Захід наступає на ті ж граблі, боячись розпаду Росії, намагаючись про щось домовитись із росіянами. А я не знаю, як з ними домовлятися. Бо ще Єльцин на зорі української незалежності говорив: “Якщо Україна не відмовиться від ядерної зброї, Росія і я застосуємо превентивний ядерний удар”. Пофіг, що це незалежна держава: якщо не відмовляться, бахну по них ядерною бомбою. Бо росіянин незмінний! І це Єльцин, від якого пів світу окропом пісяло, бо він “ліберальний”, “демократичний”. А що вже говорити про цього “недокагебіста” Путіна?
Чи нам буде на руку можливе перемир’я з росіянами? Я сильно сумніваюся. Я розумію як історик, що вони не зупиняться, а просто матимуть паузу, передишку, щоб черговий раз сильно вдарити.
Що буде за умов перемир’я з Україною? Очевидно, що мільйонну армію ніхто тримати не буде. Очевидно, що велику частину демобілізують. Чи здатні ми будемо через два, три, через п’ять років швидко зібрати нову армію при потребі? Я не впевнений».
«Ми в набагато більш виграшній ситуації, ніж наші предки. Але суспільство не до кінця усвідомлює, наскільки високі ставки в цій битві»
У той же час Володимир наголошує: Україна має так багато передумов для перемоги над Росією та збереження державності, як ніколи раніше в своїй історії.
«Це для нас великий шанс. І ми в набагато більш виграшній ситуації, ніж наші предки, учасники визвольних змагань. Бо нарешті маємо сильну, повноцінну, справді вмотивовану і добре озброєну армію. Є власне держава, яка має територіальну цілісність, адміністративний апарат. Маємо, що дуже важливо, підтримку союзників, підтримку західного світу, чого та ж УНР не мала. Єдина проблема: наше суспільство, здається, не до кінця усвідомлює, наскільки високі ставки в цій битві. Бо це війна за наше існування як таке. І якщо ми програємо, то як історик я абсолютно впевнено заявляю: велика частина українців знову буде розстріляна, інша – заарештована, засуджена і відправлена в концтабори. Ті, хто залишаться, у вигляді колаборантів, будуть асимільовані. І невідомо, чи випаде ще нам можливість відновитися і знову боротися за українську незалежність. Тому питання стоїть так: будемо існувати або ні».
Нерідко, ділиться Клап, він може почути в рідному Тернополі від цивільних чоловіків просторікування: «Ну, хіба як прийдуть вже сюди, на західну, то вже підемо всі».
Бірчак реагує: «Хлопці, коли росіяни прорвуться “сюди”, вже нікуди йти не треба буде. Потрібно йти зараз, допоки вони ще на сході. Стримувати й відбивати їхній поступ потрібно там. Бо коли росіяни прийдуть на західну Україну, то максимум, що нам тоді світить – це партизанка».
Зараз, під час вимушеного лікування та відпустки, коли Володимир бачить на вулицях багато молодиків, він мимоволі злиться та обурюється.
«Одного разу на сході ми мали дуже складний бій: були залучені всі роти, щоб відбити атаку, – пригадує Клап. – Нам не вистачило десятка людей, щоб одні забезпечували безперебійний вогонь, а інші могли виносити поранених. Цих бійців просто не було. Ми не могли рятувати поранених, бо тоді мусили б залишити позицію. І саме тому мій товариш Юра Трохименко “Жмеринка” пролежав 16 годин у турнікетах і залишився без рук. Мій інший хороший товариш, також історик, з яким ми довго були знайомі, – Любомир Крупа “Кіт” – загинув того дня. І його тіло не змогли евакуювати. Іноді бракує отих десяти людей, щоб змінити прикрий сценарій. І саме тому на фронті так важливий кожен».
Марина Ткачук, «Новинарня»
