Про суспільне значення українського націоналізму, небезпеку «розмивання» основ його ідеології та підміни її на такий собі «ерзац- націоналізм», що сформувало сучасний запит на націоналізм та від чого залежить його перспектива в ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» розповів головний редактор всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», публіцист, автор книг і численних публікацій з ідеології українського націоналізму, громадський діяч, а віднедавна сержант прикордонної служби України Віктор Рог.
– Пане Вікторе, днями Вам сповнилося 55. Вітаю з цією датою. Ви – людина, яка десятиліттями послідовно обстоює ідеї українського націоналізму, а нині – не лише публіцист, а й сержант прикордонної служби в умовах війни. Останнім часом чимало політиків і науковців переконані, що чинник українського націоналізму зростає і відіграє значну роль у державному будівництві. І це, зрештою, очевидно. Все ж – як Ви вважаєте: чи зайняв український націоналізм належне місце в суспільній свідомості та політичній палітрі незалежної України?
– Дякую за вітання.
Націоналізм сьогодні став суспільним явищем. З поодиноких ентузіастів, малочисельних і маловпливових груп та організацій кінця 1980-х початку – 1990-х минулого століття виріс націоналістичний рух, який став впливовим і сьогодні є надбанням суспільства. А про політичну палітру зараз, на мою думку, говорити немає сенсу. Її практично обнулено. Я не уявляю як вона виглядатиме в найближчому майбутньому. Сьогодні націоналістичні організації практично в повному складі – в лавах Сил оборони України. Принаймні середовище бандерівців повністю свої зусилля зосередило на безпосередній боротьбі із загарбниками і відклало далеко набік власне політичні змагання.
– Націоналізм довго залишався «стороннім», маргінальним у публічному дискурсі. Чи не здається Вам, що саме повномасштабна війна змусила суспільство озирнутися на те, про що Ви говорили роками?
– Кров змила полуду з очей. Певно є перебільшенням вважати, що всі звернули свій погляд на націоналізм, перейнялися його ідеями та ідеалами. Люди часто очікують простих рішень складних проблем, наївно сподіваються на якесь чудо, на те, що все якось розсмокчеться, що хтось десь вирішить, врятує, дасть, домовиться… Ми десятиліттями вказували на ворога, десятиліттями мобілізовували націю, вишколювали молодь, ми вчили орієнтуватися на власні сили нації, закликали до праці й боротьби, готували до неї. Зрештою, завжди були і є в перших лавах. Зовнішні атрибути націоналістів сьогодні присутні скрізь, суть не у формі, а в змісті ж. І ось це важливо.
Націоналізм як релігія – може бути багато визнавців цього, але мало дійсних сповідників, проповідників, служителів. Хтось справді служить і офірує Богові, а хтось відвідує церкву лише на Різдво чи Великдень і згадує про Господа лише у хвилини скрути та біди.
– Війна змусила українське суспільство діяти так, як десятиліттями закликав націоналізм: обороняти свою землю, шанувати героїв, триматися своєї ідентичності. Але чи не виникає у Вас тривоги, що це – радше емоційна згуртованість, ніж свідоме прийняття націоналістичних засад?
– Щоби свідомо щось сприймати, треба, як мінімум, його знати. Деколи мені здається, що я на балу імітаторів чи на виставі декламаторів. Саме тому завжди дуже пильно ставився до популяризації і розробки ідеології, до формування світогляду. Можна написати програму, вимахувати прапорами, сипати гаслами, але світогляду не можна наслідувати. Розуміючи це, багато зусиль докладав до друкування і поширення ідеологічних праць, і сьогодні ще більше переконався, що це надважливо.
– Що для Вас гірше: спроби політичного «осучаснення» націоналізму шляхом компромісів, чи його маргіналізація як «незручної» ідеї для масової політики?
– Націоналізм – це не про «осучаснення» чи «компроміси». Це – про адекватні відповіді нації на виклики, це про її захист і розвиток. Це – про її «дорослість» і про її долю. І тут певно є проблема. Декоративно-декларативних націоналістів сьогодні чимало, але потребуємо глибини, відповідальності, потребуємо стратегії, потребуємо дії. Я вже порушував цю тему, що суспільний націоналізм став явищем, а організований націоналізм знекровлюється у прямому і переносному значенні. В інших масштабах та в інших умовах небезпеку «розмивання» основ ідеології українського націоналізму і підміни її на такий собі «ерзац-націоналізм» свого часу передбачив Степан Ленкавський. Така собі кава з ячменю, шоколад з сої… В цьому є небезпека. А пристосуванців, кон’юктурників, зрештою, гендлярів ідеями і просто дурнів у нас ніколи не бракувало.
– Чи відчуваєте ідеологічну втому? Як не вигорати, коли вартовим стоїш не рік, не п’ять, а десятиліттями?
– Жодної ідеологічної втоми не відчував і не відчуваю. Фізична присутня, психологічна присутня, ідеологічної немає. Є двояке відчуття: внутрішнє самозадоволення від зробленого і від того, що ідея опановує маси, і розпач від того, що запізно, що не до основ, що деколи, а точніше, переважно поверхово, скраєчку. А нація потребує ядра, хребта. А нас ще чекають випробування, і не слід розслаблятися та охолоджуватись. Як писав Кіплінг: «Нації проходять, і по них нема й сліду, та історія дає нам нагу причину цього, просту і єдину розгадку у всіх випадках: впали народи тому, що не були приготовані.
Ніщо на світі – ні багатство, ні слава, ні таланти – не заступить одного, того, що є законом понад усі закони: «Будь приготований!»
Це є єдина наука, що випливає з усіх часів і з усіх країн, одна незмінна правда серед усіх змінностей світу – і для дітей, і для жінок, і для націй, і для цілих рас: будь приготований, будь приготований, і ще раз скажу – будь приготований».
І ми мали цей закон засвоїти давно. І ми маємо йому слідувати зараз. Конкретизую для розуміння: Ви ж бачите, що московити готують до війни вже навіть не 15-літніх, а 5-літніх, у тому числі – з українських дітей на окупованих територіях, а у нас вчать військових справ 55-літніх. Чи це ефективно? Ні! Немає ідеологічної втоми, натомість є завзяття і затятість. Часу немає.
– Що змінило у Вашому світогляді зіткнення з реальністю війни?
– Лише утвердився ще більше в його правильності. Ні на йоту не похитнувся і не засумнівався. Глибше усвідомив скільки ще роботи і боротьби попереду, і як же мало женців на наших жнивах залишилося.
– Український націоналізм часто асоціюють із минулим – боротьбою, жертовністю, героїзмом. Але яка його формула для майбутнього? Що має запропонувати націоналізм поколінню, яке виростає в умовах цифрового світу, відкритих кордонів…?
– А хіба боротьба, жертовність, героїзм це про минуле? А хіба кордони вже відкриті? А хіба небезпека минула? Формула націоналізму одна: Україна насамперед! Все інше похідне й нюанси. Якщо націоналізм почне пропонувати молоді карамельки і «чарівника в голубому вертольоті», який безкоштовно покаже кіно, то це не націоналізм. Це профанація і лукавство. Юрій Липа писав про панування як мету нації, труд і боротьбу як засіб її досягнення і лад, порядок, ієрархію як умову. І я з ним абсолютно згоден.
– Сьогодні на фронті поруч воюють дуже різні люди – з різними поглядами, культурними кодами… Чи бачите Ви в цій реальності шанс для трансформації націоналізму – від ідеології окремих до світогляду об’єднавчого типу? Чи націоналізм здатен стати мовою для всієї нації, а не лише її авангарду?
– Майже все своє свідоме життя я творив і перебував у своєму середовищі. Патріотичному, освіченому, інтелектуальному, культурному, українському. Це наклало відбиток на мій характер, але одночасно дещо викривило уявлення про стан суспільства. Я марафонець, з обраного шляху не сходжу і закликаю та веду по ньому інших. Тут, де я зараз, інші люди. Це цікаво. Суспільство, як воно є. Уже певний час працюю тут над тим, щоби донести бодай елементарні знання, висвітлити основи світогляду. Деколи це виглядає, як сіяти квітки на морозі в бетон. Але мусимо охоплювати весь загал максимально. Звісно ж, що все суспільство тривалий час не може бути в стані напруги і мобілізації зусиль, звісно ж, що це місія націоналістів, авангарду. І поки цей авангард є, поки він виконує свою функцію, нація має шанс.
Як на мою думку, не варто намагатися об’єднувати іржу із залізом та вогонь з водою, гниле зі свіжим та зрадників з патріотами. Навіщо такі зусилля? Що, окрім шкоди, ми очікуємо в результаті? Що всі обійматимуться та цілуватимуться під спів коломийок у вишиванковій Україні? Пригадую заголовок в одній з патріотичних просвітянських газет початку 90-х: «Обіймімося, і ми переможемо!» Хто ці ми, кого переможемо обіймами? Я історик за фахом і хочу нагадати тут слова Черчилля, що чим глибше ми заглядаємо в минуле, тим далі бачимо майбутнє. А минуле нас вчить, що об’єднання заради об’єднання дає такий же результат, як і додавання нулів.
Маємо говорити не про мову всієї нації, а про її інтерес та його виразників і захисників. Дещо спрощуючи і навіть вульгаризуючи, образно кажучи, є народи дорослі та інфантильні. Перші знають, що не завжди те, що хочу тотожне тому, що треба. Перші беруть відповідальність за свій край і свою долю, а другі наївно очікують, що хтось вирішить за них їхні проблеми, хтось їм допоможе, поки вони пузо чухатимуть чи «якось само розсмокчеться» шляхом обіцянок та так званих угод і переговорів. «О, Боже, зглянься на нас, визволи нас від неволі…» Дочухалися?
І при нагоді хочу щиро привітати колектив і читачів газети «Галичина» з її 35-літтям. Ще з 1990-го я є її читачем, до нас у Суми на СНУМ тоді її надсилали пачками, а ми поширювали. А вже років зо 20 як і мої думки оприлюднює це чудове видання. За що вдячний. Борімося!
