На світлині Михайло Ратушний, Борис Потапенко та Андрій Левус в Штабі Руху Опору. Київ, весна 2022 р
Дружина будить мене голосом, не схожим на той, як вона традиційно будить під ранок.
Це не голос жінки, що спить з тобою поруч і змушує ставати до щоденної роботи. Чи не роботи.
Це не голос. Це, радше, схоже на крик: «Вставай! Почалося!»
Я з трудом прориваюся через дрімоту. Автоматично дивлюся на годинник.
5.30 ранку, 24 лютого, дві тисячі двадцять другого року.
Вибухи лунають неподалік, ледь не за рогом, підходжу до вікна, що виходить на Південь, в сторону Василькова. Там щось горить… І то сильно горить.
В мене на очах відбувається ще один приліт. Спочатку – спалах, а через секунду, дві, чутно вибух. «Аеродром. Військовий аеродром Василькова» – промайнуло в голові. В повітрі чувся гул літаків. Свої? Їхні? Лише через декілька днів я довідався, що наші військові пілоти із Василькова зуміли злетіти і не дали їм висадити повноцінний десант та захопити злітну смугу. Те, що їм вдалося в Гостомелі.
Серед тих, хто зумів піднятися в повітря, був і «Батя». Прообраз легендарного «Привида Києва». Вогонь на військовому аеродромі був таким сильним, що здавалося саме він освітлював стіни спальні в нашому приватному будинку в Гатному. Літописному селі, що межує із Києвом.
«Ліно, тобі треба їхати за дітьми, потім разом на Захід України», – а може і далі, подумав я про себе. Вчора я відвіз трьох наших неповнолітніх дітей в Черкаси. До діда з бабою на дачу. Дача стоїть на березі Дніпра, неподалік тамтешньої дамби.
Літаки, тим часом, так і ревли, ледь не зриваючи дахи будинків села, що лежить між Жулянами і Васильковим. «Певно, летять бомбити столицю», – подумав я і вийшов на балкон зі сторони Півночі. В Місті також палало і вибухало. На всю потужність ревіли сирени і били дзвони церков.
Вийшов на вулицю, вивів з гаража машину. Літали, як хрущі в травні, дрони. Багато. З часом я довідався, що ворожа агентура з місцевих і привозних була тої ночі розконсервована й активізована з першими бомбами, що впали на Київ та область.
Паливний бак – майже порожній після вчорашньої поїздки до Черкас і назад. Треба було заправитися. Виїхав на дорогу, заїхав на заправку «UPG», що на Одеській трасі. Попри ранню годину, до колонок стояла довгенька черга. Зайняв лінію та пішов замовити собі ранкову каву. Оператори добре знали мене, живемо ж по сусідству, дали «еспресо», поза чергою. До кас стояли лише чоловіки. Всі зосереджені, обличчя стривожені, але не перелякані. За виправкою відчувалося, що більшість військовозобов’язані. Замовлення були короткі, як постріл: «До повного, до повного, до повного». Жодних жартів чи загравань з дівчатами на касах, котрі, як і чоловіки, стривожені, але зосереджені й лише питання у відповідь: «Готівка? Картка? Готівка?» В якийсь момент я відчув, що милуюся своїми земляками, захоплююсь їхнім спокоєм і моя тривога починає кудись відлітати. Непомітно черга дійшла до мене. Я також сказав: «До повного», – залив бак соляркою і коли виїздив із заправки, зауважив що черга стала ще довшою і хвіст її губиться в бік Києва.
Приїхав додому. Дружина вже зібрала найнеобхідніше, документи наші та дітей.
«Ти їдь сама, а я залишусь і доскладаю те що треба буде взяти із собою», – ми швидко попрощались і Ліна виїхала на трасу в бік Одеси.
Я залишився в будинку сам. На кріслах лежав мій одяг і речі, що не помістилися в багажнику.
Відчинив сейф, де зберігалася зброя, витяг і почав чистити свій карабін, хоча він і так був вже добре почищеним. Порахував набої. Мало…
Відкрив комп’ютер. Почав читати новини. Над будинком продовжувало гудіти, стріляти, літати і вибухати.
Потім глянув, що пишуть в групах місцевих соціальних мереж. На 11 годину дня було оголошено збір чоловіків села.
Коли прийшов до приміщення сільради між пам’ятниками Валерія Марченка і Тараса Шевченка, гурт мужчин зібрався чималенький. Лиця чи не усіх були тривожні, але сповнені рішучості.
Захищати свої домівки і Україну. Дехто на віче прийшов з карабінами та гладкостволами. Місцевий шериф вимагав покласти зброю до машин.
Виступив голова Гатнянської ОТГ Олександр Паламарчук, представник ЗСУ, поліції. Мешканці села мали змогу поставити питання та висловити свої пропозиції, але все тривало не довго. Вирішили створити Самооборону, почати будувати блокпости на всіх в’їздах та виїздах, організувати цілодобове чергування. Село поділили на чотири сектори.
Коли ми розходились із віча, кожний на свій сектор, я вже був переконаним, що село, столицю та Батьківщину їм ніхто не збирається здавати.
То ж все буде Україна.
На чергуванні, вулицями нічного села в сторону Теремків, закінчився мій перший день Війни.
Широкомасштабної.
Той лютий і довгий день.
Михайло Ратушний
