Те, що війна з москалями буде, я в цьому взагалі не сумнівався, починаючи зі студентських років. Після того, як у 1990 році «Літературна Україна» передрукувала знамениту статтю Грушевського про дві схеми вітчизняної історії, яка відрубала москалів від історії Русі, мені стало ясно, що просто так віддати київських князів і таким чином позбутися кількох століть, москалі навряд чи захочуть. Бо, виявляється, старший брат, яким вони себе вважали, зовсім не старший.
Влітку 1999 р., у розпал президентської кампанії в Україні, московський цар Борис витяг на світ Божий безформеного слизняка Путіна, якого ніхто в Україні і не знав, проте через кілька тижнів це створіння почало війну в Чечні, а потім почали руйнувати будинки у власних містах. Москалі люблять тверду руку, особливо тоді, коли ця рука хапає їх за горло, і обрали цього слизняка з вибалушеними очима президентом. Тоді мені стало ясно, що саме Путін заради власних амбіцій полізе на нас. Ми тоді, у 2000-му, створили невелику групу із студіюючої молоді і почали готуватися до майбутньої війни. У кожного були карти Донецької області і прикордонних регіонів. Ходили в походи вихідного дня на 42 км, вивчали терен. Такі ж карти з російського боку я купував і привозив з Таганрогу. Ця група в більшості пішла до «Азову» або в ЗСУ ще на початку агресії, у 2014-му. Деякі навічно залишилися у Маріуполі, захищаючи рідне місто у 2022-му.
Можливість війни з ерефією скорочувалась, як шагренева шкіра. Вже в 2003 році я зробив для себе неприємне відкриття: на Донеччину почали масово завозитись московські книжки з яскраво антиукраїнським змістом. До цього їх було на порядок менше. У липні 2003-го я проїхав велосипедом до Ростова-на-Дону – великий брудний мегаполіс, якихось 180 км від Маріуполя. По дорозі звернув увагу на нові військові частини від Міуського лиману (25 км від кордону) до Таганрогу. Крім того, частини були розгорнуті між Таганрогом і Самбеком. До Таганрогу я їздив велосипедом щорічно, тому фіксував зміни. Мені стало не по собі: москалі готуються до вторгнення в Україну. При в’їзді до Ростову з боку України стояв справжній блок-пост з бетону і мішків із землею, накритий маскувальною сіткою. На блок-посту чергували міліціянти в касках з автоматами! Невже, поки я їхав, почалася війна з нами? Тоді нічого не сталося, але восени москалі поперли на Тузлу, що мало не призвело до збройного конфлікту з ними.
Про свої страхи згадалося після перемоги Помаранчевого майдану, в якому брав активну участь і який «прокатив» путінського ставленика повз президентське крісло. У мене склалося відчуття, що кремлівський слизняк цього не пробачить і попре на нас війною. До відкритої агресії не дійшло, але в Донбасі масово з’являлася антиукраїнська література, а серед «мітінгарів» зависли триколори нікому до того невідомої «Даунєцкой рєспублікі» з двоголовим московським мутантом. Ми неодноразово зверталися до СБУ, проте ті не реагували. Згодом, після початку війни, СБУшники розповіли, що один з їх співробітників з Маріуполя служить в ФСБ у Воронежі. Про Ходаковського, командира обласної «Альфи», а потім командира сумнозвісного батальйону «Восток» т.зв. ДНР, чули всі.
Ющенко не зробив того, що від нього очікували, вийняв з нафталіну Януковича, стряхнув і дав стати прем’єром. Країна нестримно котилася до реваншу проросійських сил. 2006-го до парламенту йшла партія політики Путіна! Янукович стає прем’єром, одіозний Табачник – гуманітарним віце-прем’єром. Так ми котилися і докотилися до президентства, прости, Господи, Януковича. Проте тиск Москви не слабшав, спалахували різні торговельні війни, хоч «зек», як вся Україна називала Януковича, старався йти в руслі політики Кремля.
Напередодні війни, влітку 2013 року, мене запросили на міжнародну конференцію з неогеографії (це вивчення земної поверхні за допомогою супутникових знімків, дронів та інших новинок техніки, до слова, ворожий дрон-розвідник «Суперкам», який нас діставав під Бахмутом і Авдіївкою, запроектований саме для неогеографічних досліджень). У конференції брали участь вчені з Польщі, Німеччини і Мордору (куди ж без них). Науковий форум проходив у заповіднику Кам’яні Могили під Маріуполем і на косі Седова біля самого кордону з Мордором. Москальські «вчені» були з військовою виправкою, мали новенькі планшети і добре знали українське прикордоння. На контакт йшли охоче, один навіть прохопився, що був у відрядженні в Сирії. Серед учасників був співробітник міноборони України, і його москалі взяли в оборот, було видно, що вони з ним знайомі до конференції. Але той не особливо з ними контактував. Конференція співпала із акцією «Повстань, Україно!» (де засвітився Тітушко), тому я розривався між Маріуполем (де маріупольські «свободівці» збиралися на акцію), і конференцією (бо ж робота). Тому особливо до московських «гостей» не придивлявся. Потім виявилося, що керівника маріупольської «Свободи» Юрка Фіченка мєнти зсадили з київського поїзда, а одну дівчину мало не скинули з вагона у Волновасі. Коли я повернувся додому, виявилося, що «гості» побували і у мене – замкову шпарину залили епоксидним клеєм і додому я потрапив наступного дня, переночувавши у родичів.
14 жовтня 2013-го у Києві відбувався традиційний марш на честь УПА. Я йшов у багаточисельній колоні і думав: «От ще стільки народу і можна зека скинути. Тільки коли це буде». Цими думками поділився з провідником Донецької обласної «Свободи» Ігорем Славгородським. «А ти приєднаєшся у випадку чого?», – спитав тоді Ігор. «Звісно», – відповів.
Через півтора місяці почалось. Відмова «зека» підписати асоціацію з ЄС, побиття студентів і журналістів і кількамільйонні протести в центрі Києва. Я почав розгрібатись з роботою (працював у прес-службі олігарха Сергія Тарути, де мене терпіли і навіть друкували матеріали українською) і 4 грудня попросився «на тиждень до Полтави» (тоді полтавська громада готувалась вшанувати 50 роковини загибелі Василя Симоненка, в оргкомітет включили і мене). На роботі подивилися скептично, мовляв, знаємо до якої «Полтави» просишся, але відпустили, попрохавши «нікуди не лізти». Виїхав до Харкова (бо мєнти могли висадити з київського потяга), для маскування взявши пакет із символікою Партії регіонів. Пакет знадобився, бо у Харкові при пересадці на київський поїзд причепилися мєнти. Пакет і паспорт з маріупольською пропискою подіяли («Я їду нашого президента підтримувати»). 5 грудня був уже на Майдані і вночі охороняв із «свободівцями» Київраду.
На Майдані пробув до лютого, одночасно пишучи для прес-служби Тарути звіти по будівництву та інтерв’ю із знаменитостями – братами Капрановими, Адою Роговцевою та іншими, бо всі вони були на Майдані. Писати про Майдан прес-служба заборонила. Але були інші ЗМІ («Шлях Перемоги», «Українське слово», патріотичні сайти), які охоче брали мої замальовки з Майдану. Довелося не тільки писати, але і махатися з «Беркутом», і патрулювати Майдан разом з майбутнім Героєм України Мишком Жизневським. 2 лютого, коли я працював помічником коменданта Українського дому по пресі Івана Стойка, мене висмикнули по роботі в Маріуполь. Сподівався приїхати на Майдан через 2 тижні, проте не вийшло. Розгром мирної маніфестації 18 лютого і розстріл Небесної сотні довелося дивитися по інтернету, давши дьору з дому (бо мені натякнули про інтерес щодо мене СБУ). Три тижні до втечі зека я жив у друзів або у родичів і на вулиці озирався, чекаючи «хвоста». Раз «хвіст» був, але мене попередили і я втікав дворами. На роботі не докучали, я перейшов на спілкування онлайн. Тільки 23 лютого повернувся додому. Але в Маріуполі вже підняв голову «Антимайдан». Десятки звезених з Криму і Луганська молодиків у чорних спортивних костюмах бігали по Маріуполю у пошуках «фашистів». На мого кума, учасника Майдану Євгена Корабльова, напало за червоно-чорний шалик одночасно близько 20 «антифашистів» і побили, і тільки журналістка Тетяна Ігнатченко зуміла вирвати його з ворожих лап (зараз кум служить у 36 бригаді морської піхоти, а Тетяну нагороджено орденом «За мужність» за участь у війні).
Так на мою землю прийшла війна. Спочатку мітингами «узкой вєсни» і набігами тітушні, а потім появою інструкторів і спецпризначенців «звідти». Мені в СБУ порадили забиратися з міста і я виїхав до Києва, де допомагав створювати добробати, а потім і брати участь у боях за Єнакієво і Шахтарськ.
Двоюрідна сестра назвала мене «фашистом, який вбиває наших» (у 2022-му «наші», з точки зору сестри, відібрали у неї квартиру, вона досі в окупації, звісток про неї нема), інші родичі також не вітали мій вибір. Поки не було війни, з моїми поглядами ще мирилися, а 2014-й вніс свої корективи. Проте у Маріуполі з’явився потужний волонтерський рух і «Самооборона» (прообраз Тероборони). Ми виступали в школах, тренувалися разом з розвідниками, возили гуманітарку у війська і біженцям. Бувало, брали до рук зброю (тоді ще можна було воювати на волонтерських засадах), стояли на блокпостах. 2017 року підтримали ініціативу Семена Семенченка і Анатолія Виногродського (Гала) і блокували разом з «Донбасом» в’їзди до ОРДЛО. Потім самооборонівці підписали контракти до тероборони, а я – до 53 бригади ЗСУ.
Після навчання в Десні, влітку 2019 року, потрапив до Торецька, де нас діставали обстрілами орки. Сидіти під обстрілами, якщо відповісти нічим, крім АК, ще те задоволення. Обстріли, а потім артдуелі тривали по самого «перемир’я» 2020-го. Зате рейди москалів до нас «в гості» не переривалися. Ми стояли на березі Кальміусу до самого повномасштабного вторгнення.
Чекали вторгнення 17 лютого, але почалося 19-го. Москалі важкою артилерією прасували передній край, але через Кальміус полізли 24-го. Але поки не підтягнули танки, переправитись через річку не змогли. Ми відступали, а за нами гналися орківські танки, яких було видно в біноклі. Так почалася битва за Волноваху, де ми затримали русню на 2 тижні. Потім був Вугледар, де русню зупинили по сьогодні. Бахмут, рік під Авдіївкою (є такий жарт: «чотирикутник щастя – Волноваха, Вугледар, Бахмут і Авдіївка»). Втрачали друзів, воювали в бліндажах із нашестям мишей, яких ловив голими руками, і виконували бойові задачі. Одним словом, рутинна воєнна робота, яку передбачав і до якої готувався з 2000 року.
Зараз продовжую служити Україні…
Вадим Джувага
