Степан Мігус ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №23, 2018-06-10
Розмова з віце-маршалком Вармінсько-Мазурського воєводства Мироном Сичем
Перед нами чотири роки виборчого марафону. Уже в листопаді цього року вибори до місцевого самоврядування. Але й досі ОУП не має ні стратегії, ні тактики участі в них. Як ти – як екс-депутат двох попередніх скликань Сейму РП, а протягом двох з половиною cкликань голова сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства (тепер віце-маршалок) – бачиш нашу участь у самоврядних перегонах?
Перш за все, треба підкреслити, якщо нас немає в жодних політичних структурах, нам складно говорити публічно про українські проблеми. Пригадую собі, коли я був головою Комісії національних меншин у Сеймі РП, то можна було багато справ наголошувати, підтримувати і полагоджувати, наприклад, фінансування «Нашого слова» чи ряду культурно-освітніх заходів. Головне, можна було проводити розмови про те, щоб державні фонди, які виділяють на підтримку культури й освіти, не зменшувались, а збільшувалися, хоч і була кризисна ситуація. І тоді вдавалось домовлятися з владою. Нині, коли в парламенті немає нашого представництва, ситуація зовсім інша, набагато складніша. Тепер ми ще можемо розраховувати на підтримку самоврядних структур. Наше воєводство (Вармінсько-Мазурське – С.М.) має в цьому питанні особливу ситуацію та особливе значення. У ньому найбільша кількість українців у Польщі, і тут вдалося організувати сприятливу нам систему. Діє єдина серед польських реґіонів комісія національних меншин, у якій працюють представники всіх політичних сил. Ми, українці, маємо в різного рівня самоврядних структурах представників виконавчої влади – бурґомістрів, старостів і радних. Крім того, я як віце-маршалок воєводства відповідаю за європейські фонди і добре знаю, скільки керівників теренових самоврядувань, у цьому числі й українців, приїжджає до мене, просячи підтримати їхні ініціативи. А нині політика щодо національних меншин значно ускладнилася. У нашому реґіоні ставлення самоврядувань до українців є й надалі добре. Важким зусиллям нам удалося випрацювати непогану позицію, і вона приносить свої плоди. Дуже добре, щоб ми її могли утримати. Це означає, що ми не можемо стояти осторонь і не брати ні за що відповідальності. Ми повинні брати участь у виборах, причому дуже активну, тобто не лише голосувати, але й виставляти власні кандидатури до самоврядних структур. У нинішні часи ми перестали бути анонімною групою, ми маємо свої структури, свої парафії, своїх представників у самоврядуванні різних рівнів. І не йдеться про те, чи якийсь Іван, Степан чи Грицько має і матиме від цього відчутну користь. Важливіше те, чи через наші структури і присутність у самоврядуванні ми можемо запевнити підтримку Україні, яка сьогодні опинилася у стані війни з Росією. А коли йдеться про наші культурно-освітні заходи, які ми проводимо на Вармії та Мазурах, я впевнений, що жоден інший реґіон не має їх стільки. Ми не можемо собі дозволити на те, щоб пасивно чекати, як воно буде, надіючись, що хтось інший вирішить наші проблеми. Ми повинні включитися в найближчі самоврядні вибори. А далі вибори до Європарламенту, потім до Сейму РП і президентські. Нам треба усвідомити, що для українських громад на місцях і для України велике значення має те, хто туди потрапить. І чи зуміє переконати у своїх арґументах про потребу охорони слабкіших груп, які є цінністю демократичної Європи. Ми мусимо навчитися говорити про ці справи, переконувати інших і постійно дбати про них.
Хто слідкує за самоврядним чи політичним життям, добре ознайомлений з партіями, їхніми програмами та поглядами. Ми, українці, через функціонуючий виборчий закон не можемо стартувати у виборах самостійно, тому важливо знати, кого підтримувати. На жаль, щораз частіше трапляється, що українці піддаються популістській риториці партій, які не особливо прихильні нашим українським проблемам. Представники нашої громади не лише підтримують їх, але, буває, появляються в їхніх списках на останніх місцях без шансів на перемогу. Тим партіям ідеться, звичайно, не про перемогу українського кандидата, а про українські голоси для власної перемоги. Як переконати цих людей, що вони шкодять громаді?
Можливо, що хтось мене сприйме як не дуже об’єктивного політика, оскільки я є членом «Громадянської платформи», але одразу хочу сказати, що коли ця партія була в Польщі при владі, її ставлення до національних меншин було найбільш демократичним і партнерським. Тоді українцям передано Народний дім у Перемишлі, хоч мальконтенти (а опоненти й поготів) заявляли до цього, що це неможливо. Мені неодноразово доводилося розмовляти про передання нашої власності і з прем’єр-міністром, і з міністрами, відповідальними за національні меншини, та про інші наші проблеми, і їх більшою чи меншою мірою вирішували на нашу користь. Хочу підкреслити, що ми мусимо шукати партнера, бо жодна інша меншина не живе в такому розпорошенні, як українці. І ця розпорошеність, на додаток при такому виборчому законі, не дає нам жодних шансів на самостійну перемогу. Не те що, скажімо, німцям, які живуть компактно, хоч би в Опольському воєводстві. Хочу ще раз підкреслити, що, поводячись розумно, ми маємо всі шанси мати своїх представників у виконавчих структурах самоврядування і депутатів у радах у сеймику воєводства. Останні два-три роки показали, якою є політика партій відносно національних меншин, зокрема нас, українців. Хоч, згідно з Законом про національні меншини, фонди на їхню діяльність є, усе ж далеко не всі культурні заходи, як, скажімо, фестиваль «е-Коломия» чи різного роду «ярмарки», не одержали жодної державної фінансової підтримки. В останні роки бачимо профанування в Ольштині українських прапорів, хреста в Бартошицях, протести проти назви вулиці митрополита Андрея Шептицького в Ілаві, українсько-польських відносин взагалі, ставлення до українців-заробітчан. Ми бачимо, як реаґують мас-медіа, як партії, а як окремі політики чи певні середовища. Раніше подібні антиукраїнські випади траплялися неймовірно рідко. Нині, як мені здається, це на порядку дня. Отже, йдучи голосувати, треба знати, з ким нам принаймні по дорозі.
Чимала група українців твердить, що один або двоє українських депутатів чи радних не спроможні зробити щось на користь своєї громади. А що в цьому питанні підказує тобі твій досвід?
Це однозначно неправда. Коли я протягом двох скликань був депутатом РП, а в сеймі, як і в самоврядних структурах у терені, кожен голос може бути цінним, і тому кожен, хто його має, буває необхідним, тому з ним рахуються, а це значить, що й дослухаються. Кожен голос у парламенті чути, і до нього треба віднестися позитивно, якщо не хочеш його втратити. І в такий спосіб «робиться» політика.
Ідеальних рецептів, щоб переконати українців до зрозуміння спільних потреб і загроз, як здається, нема хоча б тому, що частина вважає себе розумнішими від решти і піде своїм шляхом, голосуючи на тих, хто нині підтримує слушність проведення Операції «Вісла», спричиняючи загострення польсько-укрїнських відносин і далі веде антиукраїнську політику, бо надіється на якусь користь для себе. Як достукатися до сумлінь таких «індивідуальностей»?
У цьому випадку я бачу дві проблеми, які одна одній суперечать. Загальна підтримка національних меншин, тобто українства, що є вартісним далекоглядним підходом, який добре свідчить про людину, а друга, протилежна, не тільки на Вармії та Мазурах – це егоїстичний підхід, який можна охарактеризувати ствердженням, «а що я буду з цього мати», або «чому йому має бути краще». Такою буває і наша громада, тому нерідко трапляються й такі ситуації. Деякі наші люди не відрізняються від загалу суспільства, у якому живуть. Вони теж піддаються популістським обіцянкам, забуваючи, що їх реалізація відбувається коштом їх же кишень. Влада ж не має власних грошей. Зрештою, бачимо нині, до чого такий популізм призводить. Гроші, хоч і були оптимістичні обіцянки і заяви, закінчилися, а громади вимагають їх щораз більше й більше. Якщо нагряне криза, то нам усім будуть непереливки. Цього, з певністю, ніхто не хоче. Економити почнуть на найслабших, тобто на національних меншинах, а також на культурі й освіті. Ми можемо стати зовсім беззахисними. Єдиною надією залишаться самоврядні структури воєводства, повітів, міст і ґмін. Ми повинні брати це до уваги і не стояти осторонь. Наші представники у самоврядуванні нам украй необхідні, бо ж вони можуть стати запорукою подальшого існування українців, які зможуть надалі плекати свою культуру, посилати дітей на навчання рідної мови, бути учасниками різноманітних заходів, які дозволять оберігати себе, бо ж цей оберіг українства на чужині – у нас самих.
Чи ти розважаєш участь у виборчому марафоні?
Моя українська, громадська й політична активність, міряючи часом земного життя, яке мені багато що не ощадило навіть у найближчому оточенні, є досить-таки довгою. Але, хоч я й відчуваю чималу втому, усе ж думаю, що повинен взяти участь у найближчих самоврядних виборах до сеймику, бо ж можу завдяки своєму досвідові ще придатися громаді, тому прошу мене підтримати. Але вважаю також, що нам потрібно знаходити молодших кандидатів, а виборчих округів маємо чимало. Присутність молодих українців у виборчих списках різних рівнів, з певністю, стане своєрідним мірилом не тільки того, наскільки ми піддалися асиміляції, але й нашої подальшої активності. Незважаючи на розпорошення, ми все-таки залишаємося помітною силою. Активно до виборчого марафону повинні включитися всі ланки не тільки трьох наших відділів ОУП – Ельблонзького, Мазурського й Ольштинського, але всієї Польщі. Найкращою для цього нагодою може стати звітно-виборча кампанія в низових ланках ОУП.
