Інколи це накатує.“Я вірю в ЗСУ, але в армію не піду бо там постачання погане”, – пишуть в коментарях. Мені, який у ЗСУ скоро рік як.
“Ви ж самі обрали служити і воювати!” – пише особа з рідної домівки. Мені, який вдома не буває місяцями. І якому так існувати ще рік – як мінімум.
“Маєте розуміти, на кожного солдата має припадати по (двозначна цифра) людей у тилу” – пише тип який щойно грав зі своєю дитиною. Пише нам, хлопцям і дівчатам, які взагалі не бачать як ростуть їхні діти. Які не можуть поспілкуватися зі своїми дітьми віз-а-ві.
“Вам за це гроші платять!” – пише мадам, яка все тягне у власну домівку. Нам, людям які змушені зі своїх ЗП знімати собі житло (аби не мерзнути на нарах в наметах) та заправляти й ремонтувати власне авто, аби возити на полігон обладнання та курсантів. Або людям які живуть у бліндажах та напівзруйнованих хатах, з ковдрами замість дверей і вікнами забитими плівкою та дошками. Які так само витрачають свої зарплатні на ремонт автівок, планшети, амуніцію. Пишуть мені, який вкалує від світання до смеркання, аж за цілу ЗП солдата – після всіх зелених скорочень.
“Ми не можемо! Ми не підемо! Ми не хочемо до вас. Ви не можете нас примушувати!”
Примушувати? Смішно…
В Україні ніхто нікого до служби в ЗСУ не примушує, аби переконатися в цьому мені достатньо пройтися вулицею будь-якого міста. Побачити натовпи здорових мужиків. Згадати кого зараз направляють на фронт. Все очевидно.
І от знаєте. Я часто думаю, що буде далі? Ловлю себе на думці, що коли постане перемога і ми повернемося до дому, ми довго не зможемо забути всього цього. Фронтову тугу. Життя, яке подіями наповнюється настільки, що дах від’їжджає і тому жити починаєш від ранку до вечора. До забуття уві сні – і знову.
Ми не забудемо цього відчуття, коли ти місяцями собі не належиш. Коли посеред ночі тебе піднімають – і ти побіг куди накажуть. Коли закон для тебе наказ офіцера і крик сержанта. Коли ти не знаєш, скільки ще тобі служити? Три місяці? Рік? Два роки?
Переконаний, в коментах обов’язково зараз хтось заявить “Це все ще років на п’ять”, що для мене означатиме “ще п’ять років без домівки, без рідних, без старих друзів, з повною невідомістю попереду”. Сидячи вдома на диванчику, певно, легко таке заявляти. Не їм же служити – мені.
Ні, я цього точно не забуду. Ми не забудемо. А оскільки на наші проблеми більшості населення буде глибоко чхати (я вже це бачу) то підемо ми зі своїми бідами одне до одного. Фронтовики – до фронтовиків. До волонтерів. До тих хто допомагав. Ті у кого була війна. Хто захищав Батьківщину, а не виправдовувався вголос “ета всьо палітікі затєялі”.
І от тоді мене обов’язково запитають: “Чому ви до нас, невоювавших, ставитеся як до людей другого сорту? Чому для вас “воював” – додатковий привід укласти угоду з партнером, або взяти людину на роботу, або допомогти ветерану а не іншому?” Запитають, я навіть не сумніваюся. Бо так насправді воно буде.
І от коли мене це запитають, мені стане так пофіг, що аж невдобно буде. Чому? А їм всім не пофіг що відбувається зараз з нами? Як ми живемо? Чим ми живемо? Що нас турбує? Що нам бракує рук і що ми по року не мали відпусток? Те, як ми хочемо до дому і як нам уже насточортіла війна? Вони замислюються над тим ЯК ми бажаємо перемоги?
Тож підемо ми різними дорогами. Вони своєю, а ми своєю. Якою дорогою іти мені, я обрав у лютому 22-го, коли рушив на фронт обороняти Київ. Хтось обирає прямо зараз.
Не скажу, що ці думки мене гріють, швидше навпаки. Але кращої версії майбутнього я не бачу. Принаймні – зараз.
