З передмови до збірника праць Дмитра Донцова «Революція Нації» (Київ, УВС, 2023 р.)
Хтось там каже, що націоналізм архаїчний, не сучасний і не годиться для осмислення нинішнього світоустрою та в якості інструмента для його конструктивного вдосконалення.
А ви, ті що так кажуть, читали щось із того, що належить до інтелектуальної спадщини українського націоналізму?
Чи, плентаючись у хвості совєтських і постсовєтських, комуністичних, ліберальних і ліволіберальних пропагандистських стереотипів, поступаєте за вже звичною класикою жанру – «Не читав, але засуджую!»?!
Бо якби читали, то не потерпали б сьогодні від чергової ординської навали тої Московщини, суть якої давно вже схарактеризували і про смертельну загрозу від якої також віддавна застерігали українські націоналісти.
Аж війни треба було на ваші забамбурені голови, й смертей ваших дітей у Бучі та Ірпені, в Маріуполі та в польових бліндажах і східноукраїнських лісопосадках, аби до них допленталася та зморена довгими мандрами істина, яку українські націоналісти осягнули в горнилі такої ж війни і з тим же московським агресором ще в середині ХХ століття – імперською психологією опанована не тільки кремлівська верхівка, але й весь московський народ.
До 24 лютого 2022-го за таке твердження ви останніми словами пенетрували б того одинокого націоналіста-сміливця, що посмів би це виголосити, звинувачуючи його в усіх немислимих гріхах «недемократичності», «нетолєрантності» й «розпалювання міжнаціональної ворожнечі». Аж сьогодні ви це зауважили в тих соціологічних дослідженнях, що їх проводять навіть московські аналітичні агенції, і чуєте це з уст найвищих достойників Української держави, згідливо киваючи головами.
Бачите і чуєте аж тоді, коли Україна в руїнах, в плачі і в жорстокій борні…
Ви, зі скастрованим у тривалому колоніальному полоні почуттям національної гідності, мов Шевченкове пророче «Німець скаже: Ви моголи…» повторюєте за московськими і польськими шовіністами, що Степан Бандера «злочинець і вбивця». І вам невтямки, чому ж то поляки засудили його спочатку до страти, а потім довічного ув’язнення, а московити доконали того, чого не зуміли поляки – підступно вбили. Вони мали для цього свої великодержавні підстави, бо Степан Бандера очолював національно-визвольний рух проти них, поневолювачів, аби визволити українські землі з-під Польщі й Московщини та побудувати національну державу. Він і після смерті їм страшний та ненависний тому, що й донині вони ще не відцуралися своїх імперських цілей.
Й емпатично їх можна зрозуміти. А ось вас, «моголи», які втішаються наявністю тої держави, за яку загинув Провідник Бандера, – ні!
Дикі московити, нехтуючи всіма законами цивілізованої війни, як шляхетного змагання держав, ресурсів, воїнів і військ, руйнують ракетними обстрілами українські міста та життєво важливу цивільну інфраструктуру, грабують українські помешкання, вбивають і ґвалтують українських жінок, викрадають українських дітей, підступно знищують українських полонених в Оленівці, сплановано руйнують дамбу Каховського водосховища і завдають Україні жахливої екологічної катастрофи… Й у своєму традиційному стилі інформаційного одурманення світу вони ж стверджують, що все це самі й своїми руками навмисно роблять українці.
Степан Ленкавський, провідник ОУН після вбивства Степана Бандери і глибокий аналітик, вивчаючи в 1962-му закономірності знищення совєтською агентурою почергово Симона Петлюри, Євгена Коновальця та Степана Бандери, аргументовано вказував на таку інформаційну тактику московських вбивць. Бо ж і тоді вони після вчинених злочинів поширювали через розгалужену мережу своїх інформаційних впливів чутки, що самі ж українці з тих чи інших причин і знищили своїх Провідників.
Але ж для вас «немає пророка у своєму царстві»! Тим більше, коли такий пророк націоналіст, смертельно зненавиджений дволиким ліберально-комуністичним «Янусом» – спільним для Московщини та Заходу антинаціоналістичним божком. Бо ж їхня спільна мета – «проголосити перш націоналізм, потім патріотизм взагалі, прив’язання до землі батьків – за перестарілий забобон, за щось “вузьке”, ретроградне. Знищити саме поняття нації, знищити границі між ними, потім політичні й духовні, її дух й індивідуальність».
Вам потрібно аж американського генерала і радника президента США з національної безпеки Герберта Макмастера, аби той, 1962-го лишень народившись, в 2020-му освідомлював західний світ одкровеннями, пізнаними ще півстоліття перед ним українськими націоналістами – що в основі московських гібридних технологій лежать цинічні «дезінформація і заперечення відповідальності».
Бо годі було прочитати у свого ж таки українця Дмитра Донцова, що «сила московського народу – в дусі того народу, в його психіці, в якій сполучені брутальність хижака й підступна хитрість лиса».
Дмитро Донцов.
Він дійсно страшний!
Але не вифантазуваною в хворобливій ліберально-комуністичній уяві «націоналістичною печерністю». Страшний своєю проникливою, і навіть похмурою та до болю гострою, пророчістю.
Освічений, бездонно ерудований, проникливо занурений в істини євангельського вчення, до останньої клітинки свого українського організму національно зболений і переболений…
Тому й пророчий!…
Відчував, що й через покоління після своєї смерті марними залишаться його інтелектуальні націоформотворчі зусилля й що українців знову й знову болісним бичем шмагатиме Шевченкове ще з ХІХ століття – «Якби ви вчились так, як треба…»!…
Тому й видається похмурим!…
Пропонована читачеві збірка пронизана гостро актуальними для нинішнього дня темами – тугою за провідною верствою українських «луччих людей», глибинною характеристикою екзистенційно ворожої Московщини, не менш глибинним осмисленням її західного антипода-близнюка.
Читаєш «“Вогневий напій” минувшини» й з жахом споглядаєш, як з-поміж перших таки рядків проступає образ комуніста-«реформатора» Кучми. «Народні маси не йдуть, а їх ведуть. […] Та ж провідна верства, та лжееліта яка не має ясної ідеї куди вести маси, міняючи свої ідеї залежно від “обставин”, ні твердого бажання самій ті маси вести, а не питатися у “народа”, куди він “хоче йти”, така провідна верства хутко заблукає на шляху і випустить віжки з рук».
Пригадуєте оте сакраментальне українського Леоніда Другого: «Скажіть мені, яку Україну будувати і я її побудую»? Але як він, Дмитро Донцов, розпізнав його крізь морок майбутнього часу?
І як розпізнав Леоніда Першого, який десь трохи згодом також прозирає крізь рядки цього ж твору Теліжиним «партачем життя», який не хотів «з лихом битися», але його «тактовно обминути». Хіба не пам’ятаєте оте характерно-Кравчукове «пройти поміж крапельками дощу»?… Так, аби й «Бога не прогнівати, й чорта не образити».
А ще розпізнав живого літературного класика двох епох – совєтської і Української Незалежності – генетично-пристосуванські просторікування якого авторові довелося чути на міжнародній українознавчій конференції в Іллінойському університеті: «Від Росії треба відходити навшпиньках, аби вона цього не чула…». У згаданій праці Донцова він хитреньким хохлом визирає з-під цитати Юрія Липи про тих, які хотіли б «зробити націю обережно, без боротьби, перехитривши всіх». Такі «знають, де не треба згорати, але можна погрітися».
Очевидно, що така псевдоеліта, з вищербленою у колоніальному рабстві меншовартісною душею й орієнтована на Москву та Петербург, як «осередок і світоч всього “прогресивного”», неспроможна була привести формально незалежну Україну десь інде, як в оновлене Московське рабство. І не її заслуга, але воля українського народу і бунт глибоко плеканої в його душі національної гідності убезпечили від такої долі і поставили на ґерць з московським віковічним гнобителем.
Й це він, Дмитро Донцов, пророк перманентної – вчорашньої, сущої для його часу і майбутньої, для нашого покоління українців, – екзистенційної війни з Московщиною, так мислить і немов пророчо промовляє устами тих, хто в Маріуполі і під Бахмутом, у Києві, Харкові, Одесі і Дніпрі, на Волині і Галичині, в лісах Чернігівщини і степах Запоріжжя, в бліндажах і бібліотеках, на фронті і в тилу веде сьогоднішню війну з Московщиною. Й на кожному із відтинків цієї гібридної війни відроджується вона, сучасна каста українських лицарів світла «з войовників, ченців і “клерків”». Мусить відродитися, бо ж «виїмкові часи вимагають виїмкових постатей», вимагають «людей ідеї, віри і волі».
Диявольськими інформаційними сітями обплутала Московщина й західний світ. Бо як тільки «большевизм захопив владу в Росії, хмара його адептів і висланців […] розповзлася по світу і протягом літ деякі позаймали відповідальні становища на університетських катедрах, в соціялістичних партіях, в пресі – і від них, як теж і від соціялістів “домашнього хову” Франції, Англії, Америки, Італії пішла невсипуща пропаганда тої згубливої доктрини соціялізму по західнім світі».
Ось так Західна Європа набула того марксистського духу, яким тотально охоплена сьогодні і який так відверто і критично описує історик-енциклопедист її повоєнного часу Тоні Джадт. Потрібно було аж його в 2005-му, аби світ почав осмислювати те, про що Дмитро Донцов писав ще в 1957-му!
Сьогодні ряд вчених погоджуються в тому, що домінуюча на Заході ідеологія лібералізму вже давно стала світоглядним підґрунтям нового виду тоталітаризму – тоталітаризму т.зв. «ліберальної демократії».
Дмитро Донцов його зародження зауважив ще в далекі 1950-ті. Описуючи нав’язування такої моделі демократії, він вже тоді спостерігав: «Дехто з тих “демократів” декретує її як примусову віру, як догмат, як режим, який мусить бути запроваджений в усіх землях світу і в тих, де це поняття родилося, і в тих, де воно зовсім чуже, чи навіть суперечить культурі й структурі нації. Ця порода “демократів” уважає, що ніяка нація не має права запровадити у себе іншої політичної системи, як – по їхньому зрозумілої – “демократії”».
Дмитро Донцов приходить до висновку, що аналогічно до большевицького «інтернаціоналізму» така глобальна ліберальна технологія веде до «скошарування цілої людськости». Й що така «демонократія» під галас про «свободу творчости», «свободу преси» тощо насправді веде до того, щоб «спаскудити в літературі і мистецтві все взнесле, гарне, високе, шляхетне, все, що підводиться над матерією, насолоду і секс, понизити всі ідеали, всяку духовність, безкорисність, боротьбу за щось велике, честь, героїзм, висміяти це все, а звеличити людину-хама, людину-ґангстера, повію».
Треба було аж американського консерватора Бена Шапіро в 2020-му, аби аналізуючи застосування такої ліволіберальної технології з метою внутрішнього розвалу США, він застеріг, що «підрив нашої культури» – це «другий крок руйнування Америки».
Дмитро Донцов писав це у 1957-му.
А ніби, як нині…
Так сучасно, аж страшно!
Страшно, що бачене ним тоді, набирає все більших обертів сьогодні!…
Й знову спадає на гадку Шевченкове: «Якби ви вчились так, як треба…»…
А ще більше його продовження – «…То й мудрість би була своя»!…
Олександр Сич
