Олександр Данилюк хірург невідкладних станів. Родом із Закарпаття, навчався лікарській справі в Ужгородському національному університеті, працює в Ужгородській міській клінічній лікарні.
Вчитися і здобувати досвід лікарю довелося відразу під час ескалації подій на Майдані та військових дій на Сході України. Там уперше бачив важко травмованих, уперше проводив складні операції та рятував життя.
Ми познайомилися з ним на Сході під час проведення другої оцінки стану медичного забезпечення в АТО.
Вдруге побачилися вже за рік у Києві, коли Олександр приїхав на наш курс “Підтримка життя під час травми”, щоб “дізнатися нарешті як треба”.
Поспілкувалися з Олександром про пережите, про стан медичного забезпечення та виклилики, які постають перед українськими лікарями на війні.
Як Ви стали хірургом невідкладних станів?
У дитинстві любив дивитися програму “Emergency” на Discovery Channel. Якось побачив, як людині з кровотечею швидко і ефективно надають допомогу і рятують її життя. Тоді я зрозумів, як круто бути хірургом.
На війну потрапив уже в третю хвилю мобілізації. Ще під час першої хвилі у березні, коли приїхав з Майдану, відразу пішов у військкомат (я офіцер медичної служби в запасі) і сказав, якщо потрібно можу хоч вже йти. Мені відповіли, що не потрібно, але будуть мати на увазі.
До того моменту, як Росія напала на нас, я був пацифістом, був проти війни, проти будь-яких збройних конфліктів. Під час Майдану зрозумів, що фізичного протистояння вже не уникнути.
Ви працювали у медичній службі Майдану?
Я приїхав на Майдан 1 грудня. Як активіст звичайний. Якраз тоді закінчував інтернатуру. Відразу з місця роботи купив квиток, сів на поїзд, зателефонував завідуючому і сказав, що надіюсь на порозуміння: у мене квиток в один бік. Слава Богу, мене колеги підтримали.
До медичної служби [Майдану]долучився вже 9 грудня. Ми тоді мали лиш, як сімейні лікарі, простуди та синці. Лікували звичайних хворих людей або травмованих мінімально.
Потім було Грушевського. Я ж їздив на Майдан. Мусив “туди-сюди”. У сумі 56 днів за 3 місяці провів там. Утретє я приїхав уже в січні під час ескалації конфлікту на Грушевсього. Приїхав, коли вбили Жизневського. Його вже не було.
Я перейшов у медичний штаб у Профспілки. Ми з сестрою були: сестра фармацевт за першою освітою. Нас розприділили: її в аптеку медпункту в парламентській бібліотеці на Грушевського, а мене – у хірургічну реанімаційну бригаду. Там 4 столи були. За одним із них працював я.
Мобільні медичні служби завозили поранених з вибуховими травмами, черепно-мозковими. Уперше в житті з цим стикнувся. До того ніколи не бачив осколки в тілі. Ніколи не бачив баротравми – контузії, як кажуть у нас. Це був шок.
Медична служба Майдану. Олександр ліворуч з ліхтариком на голові. Фото зі сторінки Олександра у FB
Як Ви зорієнтувалися?
Ми працювали командою, у якій були професіонали з усієї України від Донецька/Луганська до Ужгорода. Я виконував свою хірургічну роботу, інші лікарі – свою. У нас не було ні у кого досвіду ні роботи в команді, ні досвіду військової хірургії та медицини надзвичайних ситуацій. Але спрацювали ми досить непогано, не маючи жодних знань.
Чи були такі випадки, коли не вдалося когось врятувати?
Лютий місяць. 20 лютого. На жаль, у нас померло 4 героїв небесної сотні, у тому числі наймолодший 17-річний Назар Войтович. Це було просто жахливо. Це момент незабутній.
Можливо, важке запитання. Але як Ви оцінюєте зараз: вони загинули через те, що травми були не сумісні з життям, чи тому, що лікарі не були досить компетентними?
Один загинув точно через [поранення] не сумісне з життям. Один (Андрій Мовчан) загинув, хоча не мав би.
Якби йому надали на місці поранення допомогу, якби була на місці людина, яка знала, що треба просто притиснути кровотечу, потім накласти кровоспинний турнікет, то його життя точно було б врятоване.
У нього було не смертельне поранення. Поки його донесли до нашого медпункту у цій суматосі він повністю стік кров’ю. При тому, що він був у свідомості, але життя його врятувати не вдалося.
Ми працювали з вогнепальними пораненнями, яких на Закарпатті не було на той час. Ні в кого з цим досвіду не було. Ніхто не бачив, що таке вогнепальна рана, який вхідний отвір, який вихідний, на скільки це взагалі поражає людину.
Поранені не хотіли йти в госпіталь. Усі приходили ще протягом декількох тижнів на Майдан. Ми лікували і ускладнення, і флегмони – віддалені ускладнення мінно-вибухових осколкових поранень. І з цим всім нам доводилося справлятися.
Ми робили навіть наркоз і оперували на Майдані. Це все було, звичайно, не офіційно. Це все було зроблено на свій страх і ризик. Але чого боятися? Ми тільки робили порятунок життя.
Як події Майдану вплинули на вашу професійну діяльність?
Після Майдану в березні мене протягом 4 місяців активно не брали [на війну]. Постійно “не треба”, або “давайте через 2 тижні”. Уже навіть були моменти, коли повістку вручали: “26 травня підете в армію”. Потім знову відміна.
У день, коли я захистив магістерську, у нас загинули перші ужгородці. Мені дуже боляче було. Було відчуття, що, можливо, я б міг щось змінити, якби я вже був там.
У третю хвилю я нарешті потрапляю. Це кінець липня. Місяць підготовки в медичній роті в Ужгороді. Нас готували лише користуватися автоматом. Медицини військової нас ніхто не навчав. Натомість ми навчали інших.
Ми цілий місяць вчили солдат користуватися джгутом Есмарха, знеболювати бутерфанолом і накладати пов’язки.
Нас не готували. Я не знав, що буде, як буде. Взяв книгу військово-польової медицини з бібліотеки. Я її швиденько перечитував, це був для мене такий експрес-курс про те, що таке військова хірургія.
Раніше я не знав, що вогнепальні рани не зашиваються. Уявлення навіть не мав. Для мене: рана – зашили.
Уже в кінці серпня 2014 року ми від’їжджаємо на фронт. Це найбільша ескалація за весь час війни. Паралельно в іншому секторі – Ілловайський котел.
Ми заїжджаємо в сектор А, це Луганськ. З Луганського аеропорту вже були вибиті наші війська інтенсивними бомбардуванням, градами і смерчами. Наша бригада зупинилася на рівні річки Сіверський Донецьк. Станиця Луганська. Цей сектор ми почали прикривати.
Перший контакт із пораненими був 2 вересня. Шок. Вони масово лежали на бойових машинах, які відступали. У солдат великі перелякані очі. Їм ніхто не надає допомогу, у них немає навіть засобів для цього. Ти хапаєшся за всіх: цього знеболити, цього перев’язати і так далі. Багато не вижило, на жаль.
Потім ми приїхали вже безпосередньо на позиції. Це були жахливі дні і ночі, особливо ночі.
З території Росії нас градами накривали постійно. Кожні 40-50 хвилин до нас прилітали пакети градів. Cпиш у бронежилеті. На полі лише спалах у небі – знову запригуєш в окоп.Тоді ще не було криївок зроблено, не було обладнано інженерних структури для достатньої кількості людей. І тому в окоп ми тільки могли заскакувати. Постійно знаходитися там могли тільки 2 людей – ті, хто був без бронежилетів. У нас ще всіх бронежилетів не було тоді.
Олександр Данилюк ліворуч з шевроном Захисту Патріотів. Фото зі сторінки Олександра у FB
Ви сказали, що не було попередньої підготовки лікарів. А чи забезпечували Вас обладнанням?
Ми ж не просто місяць сиділи на полігоні. Я мобілізував усіх своїх друзів, знайомих, колег і т.д. Ми в’їжджали в зону війни забезпечені практично всім. Була навіть операційна на колесах.
А Міністерство оборони?
Міністерство нам дало операційну на колесах радянського типу. Якщо іде артобстріл, ти нічого в ній не будеш робити. Дві з них за рік війни були знищені.
Як Ви навчалися?
Спочатку було “перемир’я” і поранених дуже не було. Потім знову пішли.
Так сталося, що мене тимчасово попросили на 10 днів стати начальником медичного забезпечення. І сталося на 3,5 місяці. Мені довелося не тільки бути єдиним хірургом у команді, а й управляти всією медициною сектора.
Досвід здобувався прям на ходу. Я навіть рацією не вмів користуватися. Коли почув по рації виклик мого паролю, казав: “Ало”. Нічого не знав. Навчався вже безпосередньо під час боїв та перших контактів з пораненими.
У нас дуже добре спрацювала команда. Ми були, як первинна лікарська бригада, яка забирала хворих з поля бою, стабілізувала, надавала допомогу. Далі їх евакуйовували вже в Щастя, де були лікарі Айдару, місцеві лікарі, там же надавалась кваліфікована допомога. Так три місяці ми працювали.
Потім Дебальцеве, де було набагато гірше. Поранені були щодня. Ми виїжджали за ними на бойові позиції. Іноді в очікуванні ми проводили декілька годин. Було дуже страшно. Так страшно, що вже втомлювався боятися. Настільки довго це все тривало, що просто втома вже перемагала.
Олександр (праворуч) разом із колегами під час курсу “Підтримка життя під час травми”.Фото зі сторінки Олександра у FB
Чи були втрати серед Ваших колег-медиків?
З нашої медичної роти троє колег загинуло: один фельдшер та два водії. Поранених десь 5-6 було. Слава Богу, не сильно.
Один, на жаль, скалічений дуже. У нього відсутні всі 4 кінцівки. Це мій друг-фельдшер з Києва Вадим [Свириденко].
16 лютого (7 доба в оточенні) з їхніх постів почали концентруватись до нас до Дебальцевого, щоб ми могли краще тримати оборону.
Вадима поранило, коли він їхав за іншим пораненим. Танк вистрелив. Осколки влучили йому в ногу і в руку. Він втратив досить багато крові, але встиг наклати собі кровоспинні турнікети. Коли його вже доставили до нас, він побачив мене, посміхнувся і втратив свідомість у зв’язку з крововтратою.
Ми вспіли його вчасно підключити до протишокової інфузуйної терапії, прооперували, а потім з усіма іншими пораненими відправили. Під час евакуації, їх підірвали на фугасі. Він єдиний із 13-14 поранених вижив.
Три доби під час температури -20 з пораненнями, контузіями лежав. Кінцівки втратив через відмороження на фоні анемії. Потім потрапив у полон.
У полоні швидко його обміняли так, як тоді ми як раз вийшли із оточення і у нас, і у росіян було багато полонених. Його через важкість стану дуже швидко віддали українській стороні, слава Богу.
Не зважаючи на стан, його били. Кілька разів підходили, запитували звідки і на відповідь, що з Києва, ногою по грудній клітці били. Так кожен.
Уже в Києві його прооперували. Довго був у септичній реанімації. Зараз вже вчиться на протезах ходити. Пройшов реабілітацію в США. Народилась донька. Вчиться жити по-новому.
З колегою і товаришем Вадимом Свириденко (ліворуч). Фото зі сторінки Олександра у FB
Які були найважчі поранення?
У Дебальцево. Ми там працювали всі 9 діб у криївці. Це була яма, викопана в землі. До тебе поранених привозять з ампутованими пальцями, кистями, відірваними трахеями, відірваними ногами, з пораненнями в голову, з пораненнями в живіт. Це жах.
Ти єдиний хірург з нульовим досвідом. Не маєш, з ким порадитися. Прийняття рішень за тобою. Будь-який випадок був важкий. Навіть просто апмутувати палець було важко, не кажучи вже про кінцівки, головний мозок, шию, живіт. Без наркозу практично. Наші анестезіологи комбінували просто чудесні розчини.
Остання операція в Дебальцево тривала 4 години. Це операція на печінці на шлунку на підшлунковій залозі. Хлопчика вдалося врятувати. Це дуже приємно.
Відразу після операції ми почали вихід із оточення. Він також вийшов. Усі поранені останньої доби вижили. Дуже приємно, що їх вдалося врятувати, не зважаючи на те, що це було в антисептичних умовах.
Криївка. Всюди глина, дерево, шини, бетон. Від вибухів постійно щось струшується і падає в рану. Ти лише в звичайних рукавичках. Ніякої апаратури, а працювати потрібно на внутрішніх органах. Це щось неймовірне: пацієнт вижив без нагноєння навіть.
Цей випадок став навіть історичним як для мене, так і для багатьох лікарів, які про це потім дізналися.
Чи відслідковуєте Ви далі історію своїх пацієнтів?
Усіх не можеш відслідкувати. Є ті пацієнти, які прошли через тебе, через твоє серце, твій мозок, через всього тебе. Ти їх прожив. Ти сам прожив з ними всю операцію. Ти сам помирав разом із ними.
За найважчими я слідкував. З деякими ми навіть стали друзями. З цим Сашком Тарасюком ми стали друзями. Ми вже бачилися багато разів.
Ще один був хлопчина в Дебальцево. У нього відірвало частину щелепи, пальці на руках, куча осколків по тілу.
Так само щелепи я в житті не оперував, а кровила вона дуже сильно. Плюс обличчя. Я якось обличчя відновив, зупинив кровотечу. Дуже важко було, але вдалося.
Потім вже через багато місяців після Дебальцево, через 8 місяців мабуть ми познайомилися. Найважчий пацієнт у моєму житті – це 6 операцій одна за одною протягом 12 годин. Печінка, кишки, величезні артерії, вени, стегно. Вдалося врятувати.
Це була Станиця Луганська у 2015 році. Скоро рік буде. Був великий ризик. Потрібно було ампутувати кінцівки, були всі показання до цього. Але вдалося викрутитися підручними засобами і врятувати кінцівку. Потім вже судинні хірурги повиправляли дещо.
Познайомилися вже пізніше. Він був без свідомості, коли поступав. Потім був евакуйований на штучній вентиляції під наркозом. Більше я його не бачив.
Восени, коли я вже демобілізувався, приїхав до Ужгорода, дізнався, де він.
Бачу йде хлопчина, говорить по телефону зі мною і це, мабуть, він, але на двох ногах і навіть не видно, що з ним щось було таке страшне. При чому, що була просто жахлива картина з його тілом. І аж не віриться, що він був на межі від смерті.
Фото зі сторінки Олексадра у FB: “Сашко Тарасюк щойно повернувся з того світу. Остання і найважча операція під час окопної хірургії в Дебальцівському оточенні. Через годину наступить час “Х” і ми почнемо останній бій з проривом із оточення”
Чи бували випадки, коли були загрози Вашому життю? Коли, наприклад, доводилося витягувати поранених з-під обстрілів?
Близько десяти разів були моменти, коли я вже себе хоронив.
Це моменти, коли приїжджав на передові позиції: пост Балу, ще якісь в районі Чернухіна і так далі. Коли ми у Вугледарі потрапили у засідку, коли втратили Вугледар. Медиків викинули туди, де ми ніколи не були. Думав, що буде фініш. Але відбувся легким переляком. Мені лише вибухова хвиля в горлянку потрапила і був якийсь неприємний присмак у горлі ще декілька днів. Потім все пройшло.
Під час оточення в Дебальцеві в нашу криївку потрапила ракета граду. Слава Богу, витримало. Градами регулярно накривало медроту. Для росіян немає нічого святого. На жаль, ніякої гуманності. Женевські конвенції на цій війні не діють. Нас обстрілювали регулярно. Жодного санітарного транспорту не залишилося. Жодного. Нічого.
Останню добу ми вже працювали на останньому резерві. Було ще кілька флаконів розчину, інструменти елементарні, перев’язувальні матеріали. Уся техніка, апаратура, машини, реанімобілі були абсолютно знищені.
Один із таких випадків: коли ми вантажили поранених, нас накрило градом. Ми залишилися живими. Між ракетою і нами був камаз, на який ми вантажили поранених. Водій загинув, поранені отримали ще важчі поранення, нас не зачепило. Вибухи були сильні. Думав, що це вже все. 15-20 секунл, не довше, але довжиною в життя.
Далі – вихід із оточення. 11 годин самого прориву, з них десь 5-6 годин безпосереднього бою. Це з 18 на 19 лютого 2015 року. Ми на кразі виїжджади невідомому. Нам підбили колеса. Важко, але вибралися.
“Русский мир” нам приніс російську рулетку. Їде колона. Там потрапить танк в нашу машину, вона вибухає і люди гинуть. Ніхто не зупиняється. Якщо зупинишся, тебе наводять.
Тоді кожна машина відповідала за себе. Потрапить – все. Ніхто з медиків не піде, ніхто не зупинить машину, щоб надати допомогу.
Чи доводилося комусь надавати допомогу з тієї сторони? Полоненим, можливо?
Так. У 2014 році арештованим чи полоненим, чи як їх там звати. Вони дуже боялися, налякані були. Я відверто обличчя не приховував. Говорив: “Дивись мені в очі. Я схожий на якогось фашиста чи людину, яка тобі тут буде каратєльну операцію проводити?” У відповідь: “Та нє. Та ми думали, що тут фашисти-бандерівці”.
У 2015 році вже Дебальцево полоненим не потребувалася медична допомога, принаймні хірургічна. А влітку в Станиці Луганській був тільки один.
Олександр Данилюк з доктором Уляною Супрун після завершення курсу “Підтримка життя під час травми” у червні 2016. Фото Захисту Патріотів
Як відбувалася координація з евакуацією?
Дуже важко. Немає зв’язку. Немає налагодженої логістики. Немає розприділення по посадах, по місцях.
Якщо є поранення на бойовій позиції всі кричать: “Медика-медика”. І ніхто нічого не робить.
Солдати не навчені. Вони це мають знати. Тебе розбудили серед ночі і ти повинен знати, що якщо тобі поранено руки-ноги, то треба по можливості накласти кровоспинний турнікет, а не кричат: “Мєдіка”.
Поки медик доповзе під обстрілом, якщо доповзе. Часто у нас кидали лікарів, фахівців вузьких спеціальностей, анестезіологів, хірургів на передову позицію надавати допомогу.
Замість того, щоб бійці надавали самодопомогу або взаємодопомога, або працювали санінструктори в підрозділі. Навіть по радянському типу воно не працювало. Всі кричать: “Мєдіка давай сюда”. І дехто іноді не дочекався медика, не маючи смертельного поранення. Просто артерія скровила. Поки той медик доповзе, доти вже…
Чи пробували Ви якось вплинути на ситуацію? Поспілкуватися з керівництвом?
Так. Постійно.
І який результат?
У 2014 році тоді, коли ми заїхали і я став тимчасово керуючим медичної службою в нашому підрозділі, а підрозділ це тисячу людей, у нас все добре було спрацьовано. На полі бою були фельдшери, санінструктори, всюди були санітарні машини з санітарами. Усі підрозділи повністю були перекриті і транспортом, і спеціалістами, які нададуть першу медичну допомогу.
Ми виїжджали назустріч або прям приїжджали туди лікарська бригада на іншій швидкій або вже потім був реанімобіль завдяки волонтерам, знову ж таки. Ми вже надавали лікарську допомогу. Усі ці моменти ми проводили доїжджали до лікарні і вже в лікарні надавалася кваліфікована допомога
У Дебальцево цього всього не було. Нас просто кидали на бойові позиції, на блокпости. Дехто там навіть жив.
Я жив у криївці. Виїжджав на позицію за пораненим, стабілізував у машині. Приїжджав у лікарню в Дебальцево, скидав із себе бронежилет, ставав за операційний стіл і оперував. Закінчив і знов вертався.
Це був такий цикл протягом півторамісяця. І сили, і енергії так працювати в мене вже не було.
Я говорив-говорив начмеду про це. Але, на жаль, з таким твердим лобом військових, які взагалі якісь, мабуть, радянські стереотипи мали в собі.
То яка відповідь була?
“Так-так-так. Добре”.
І переконував, і зі свого досвіду казав, що у мене в секторі було так зроблено, і воно працювало. Давайте тут зробимо так само. Лікарську бригаду поставимо в бомбосховищі, повністю обладнаємо і в нас же все є для того. У нас були фахівці: анестезіологи, хірурги, травматологи.
Нас усіх порозкидали по позиціях, по батальйонах. А ти один в полі не воїн. Кваліфіковані спеціалісти мають працювати лікарськими бригадами.
А чи ці люди, такі начмеди, про яких Ви розповідаєте, вони далі залишаються в системі?
Так, звичайно. Вони кадрові. Ми повернулися, а кадрові залишаються.
Уже після Дебальцево, у Бахмуті нас зустріли волонтери, начмеди Збройних сил. Ми про все це обурено розповідали. Сказали: “Ви бачите, до чого ви нас призвели?”
Останні півроку в Cтаниці Луганській вдалося працювати більш-менш нормально. Знову були на передових позиціях, на бойових позиціях санітари, санінструктори з транспортом.
Ми створили первинну реанімаційну бригаду на базі місцевої лікарні. Вона була розбомблена, зруйнована, часто без світла і без води, але ми її запустили в дію і надавали медичну допомогу як військовим, так і мирним, як хворим, так і пораненим.
Ми дуже добре співпрацювали з місцевими лікарями, маючи абсолютно все забезпечення. У цьому випадку, знову ж таки, завдяки волонтерам. І начмед сектора нам уже не забороняв, навіть стимулював до цього.
Час доставки (золота година) була дуже добре дотримана. До нас доїжджали навіть такі люди, які ну просто не сумісні з життям, з усім відірваним. Вони б точно загинули б, якби їх довелося везти за 50-60 кілометрів.
Держава – це насправді конкретні люди, а не якась уявна субстанція. За кожним напрямком стоять чиїсь імена, прізвища та посади, а ще їхні життєві принципи та цінності. За кожним врятованим життям бійця стоять чиясь праця, серце та розум.
Уже третє літо війни. Чиясь бездіяльність і бажання жити по-старому продовжують наражати українців на небезпеку, ставити під ризик їхнє життя. А хтось всупереч продовжує працювати заради справи.
Ми переможемо.
