От є цікаві парадокси в походженні та розвитку мов.
Болгари, народ тюркського походження, заскочив якось із своїм ханом Аспарухом на південний берег Дунаю. Там болгари у симбіозі з слов’янами створили Болгарське царство і відбилися від Візантії. Але болгари, залишивши етнонім – самі слов’янізувалися. І уже у 12 столітті існували тюркомовні волзькі болгари (булгари в літописах Київської Русі) і дунайські болгари – слов’янський народ.
Натомість мадяри разом з Арпадом у кінці ІХ століття прийшли у Панонію. Завоювавши там нащадків авар (секеїв) та слов’ян, вони нав’язали їм свою мову. Тобто, угорці не слов’янізувалися. Чому?
Ще приклад: монголи улуса Джучі (сина Чингісхана) які створили Золоту Орду, вже за два покоління забули монгольську і стали класичними тюрками. Вони лише залишили місцевим тюркоязичним (хазарам, болгарам, половцям) свій етнонім – татари (татари – лише одне з монгольських племен). Тому і маємо зараз і кримли (кримські татари), і астраханських, і казанських, і сибірських татар.
І ось знову все по іншому.
Київські князі підпорядкували собі велику територію так званого Залісся. Те, що було за дрімучим брянським лісом. Там постала Суздальська земля. Де по річці Ока сиділо слов’янське плем’я в’ятичів. А все інше було морем угро-фінських народів.
І хоча дуже довго, фактично до ХІХ століття – ця вся маса слов’янізувалася. Хоча мова їх більше схожа на церковнослов’янську (дехто називає її схожою зі староболгарською) але зовсім не з українською мовою, як мало би бути.
Я не претендую на науковість, але пропоную власну гіпотезу. Чому так буває, що іноді завойовники приймають мову місцевого населення, а іноді нав’язують йому свою мову?
Фактор перший. Якщо завойовник нечисленний, а завойований народ один (а не кілька) і проживає компактно – він поглинає прибульців. А якщо ще й має якісь культурні переваги і традиції – то й поготів.
І це другий фактор. Так поляни «проковтнули» русів і варягів, лише посиливши власні можливості. Уже діти варягів говорили староукраїнською мовою, а онуки себе вважали русами.
Так само і слов’яни Подунав’я швидко асимілювали болгар. Так само і культурні тюрки-болгари Поволжя поглинули монголів. Мало того, вже за два покоління монголи відмовилися від своєї віри у Тенгрі. І перейшли до ісламу.
Ті ж, хто не хотів прийняти іслам – перебігали до московського князя.
От у цьому і криється успіх нинішньої російської мови.
Третій фактор у творенні мов – це наявність кількох мовних компонентів. Так вийшло і у Московії. Спочатку слов’янська була мовою лише еліт і дружини. І вона б неминуче розтанула в угро-фінському морі.
Але. Священики читали молитви (принаймні у містах) церковнослов’янською. А ще – в Московії були різні фінські племена. Ерзяни не мали спільної мови з мокшами, чуддю, марійцями. Мови були схожі, але відмінні. А були ще і тюркомовні чуваші. Тюркомовними були і усі вихідці з Орди.
Тому первинна російська виникла як койне – (від грецького «загальний») спільна говірка спочатку для жителів міст. І переважав там слов’янський мовний елемент. Саме тому, що усі ходили до церкви. І цією ж мовою говорив княжий двір. То її й переймали інші, хто хотів долучитися до еліт, або ж хоча б поруч із ними стояти.
Саме так мало, за задумом творців «савєцкава народа», відбутися і з українцями. Що через зросійщену школу, університети та маскультуру українці забудуть власну мову.
Нав’язувався стереотип, що українська – це мова села. А російська – «городська».
От частина людей і русифікувалася, щоб здаватися крутими.
Але цьому на заваді вже став наступний фактор. Не просто власна писемність. А і наявність класичної художньої і наукової літератури. Це не дало нас зросійщити за 2-3 покоління.
Але іще кілька поколінь нам доведеться виправляти ситуацію.
Мова завойовника нав’язується там, де потрібен «общепанятний язик». Хоча б для того, щоб усі хлопці різних національностей розуміли накази командирів.
Саме тому угорська задомінувала у Паннонії. Мадяри брали за жінок і слов’янок, і італійок, і аварок. Тому закріпилася мова не різномовних матусь, а войовничих батьків.
Саме такий злий жарт стався і з жителями Дакії, що на території сучасної Румунії. В трьох війнах дакійці воювали з Римом. Врешті Рим переміг. І зробив на території цієї провінції щось на зразок російської Колими чи Магадану – місце заслань.
Там відбували покарання вороги Риму зі всієї імперії. І коли Рим звідти пішов – вони стали говорити між собою на загально зрозумілій мові.
Правнуки ворогів Риму заговорили на мові загарбника. Мало того, стали називати себе римлянами. У нинішній транскрипції – румунами.
І у нас є багато таких, хто щоб стати «елітою» в Росії – готовий змінити козацьке прізвище КозАк на російський варіант – кОзак, як наприклад заступник в путінській адміністрації Дмітрій Козак.
Найгірше, що може трапитися з нинішнім воїном – це загинути за Україну. А щоб діти його заговорили мовою його вбивць.
Тому плекати мову потрібно в сім’ї. І в школі. І в університеті.
В сім’ях ми і самі впораємося. Але берегти мову в школі, університеті і в усьому громадському житті – це функція держави.
І про це наступного разу.
Віктор Бобиренко
