Сергій Квіт: «Українська наука не перебуває в летаргійному сні»

А в якому стані освітня галузь і чи наблизилися ми хоча б на крок до європейських стандартів за допомогою реформ, запропонованих командою Міністра освіти і науки України Сергія КВІТА? Відповіді на ці запитання – у інтерв’ю.

• Пане Сергію, в процесі реформування вищої освіти ключовим пунктом було надання адміністративної, академічної та фінансової автономії вищим навчальним закладам. Чи вдалося її досягнути? На які «підводні камені» натрапили під час реалізації цієї реформи?

• Ми дуже просунулися в реалізації університетської автономії. Одна з головних проблем – психологічна. Автономією треба вміти користуватися. Разом із самоврядністю до університетів від держави переходить відповідальність за власну якість. Українські університети мають повну академічну автономію, значною мірою – організаційну. Наприклад, вони можуть самостійно визнавати зарубіжні дипломи. Стосовно фінансової автономії, то сьогодні можна обслуговувати свій спецфонд у банках, а не в Державному казначействі. Наша політика полягає у наданні повної автономії ВНЗ, у тому числі фінансової, без огляду на джерела надходжень коштів. Держава повинна питати про якість кінцевого продукту – випускників і наукових досліджень, а не втручатися в операційну діяльність університетів.

• Було скасовано понад тридцять обов’язкових предметів у ВНЗ і збільшено кількість кредитів для українознавчо-гуманітарного блоку. Предмети, що входять у цей блок, чітко регламентовані чи університет сам може визначати назви і наповнення курсів?

• Зараз ми кажемо не про чотири обов’язкових предмети, а про головні тематичні напрямки: українська мова, історія України, історія української культури та філософія. Самі університети можуть пропонувати студентам хоч десять інтегрованих курсів в заданих тематичних межах. А студенти мають обрати предмети українознавчо-гуманітарного блоку не менше, як на 12 кредитів. Це також реалізація університетської автономії, запровадження конкурентних принципів у стосунках між факультетами, кафедрами і викладачами. Адже також зменшується аудиторне навантаження викладачів і студентів, дедалі більшою стає кількість вибіркових предметів.

• Міністерством освіти і науки розроблена Концепція національно-патріотичного виховання дітей і молоді. У чому її особливість?

• Наша Концепція національно-патріотичного виховання справді хороша. Вона спирається на історичну традицію українського державотворення. Поруч з тим, не конфліктує з принципами громадянського виховання. Якщо будь-який вчитель зайде на сайт МОН і просто з нею ознайомиться, він уже буде розуміти, як будувати національно-патріотичне виховання на своїх уроках. Ми також запропонували методичні рекомендації до різних курсів (не лише для історії та літератури, але також до точних наук) та примірний перелік заходів на рік. Водночас ми не хотіли занадто забюрократизовувати цей процес, щоб не виникало аналогій з радянськими часами. Міністерство орієнтує дітей на повагу до державних символів, пошану до героїв, що воювали за українську державність у різні історичні періоди, і тепер захищають незалежність України. Також пропонує такі виховні концепції, які б прищеплювали дітям відчуття небайдужості за все, що відбувається у суспільстві, непримиренності до будь-яких проявів несправедливості, в першу чергу і корупції. Поштовх Революції Гідності та українсько-російської війни початку ХХІ століття дозволяє нам трактувати українців як націю волонтерів і добровольців. Це найкращий приклад для розвитку сучасної педагогіки.

• А чим ця концепція відрізняється, наприклад, від затвердженої колегією МОН у 1996 році Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти? Невже раніше на уроках школярам не розповідали про визначних українців і державні символи?

• По-перше, та концепція не працювала. По-друге, навчання в школі дуже залежало від регіонального виміру. В різних регіонах різні були герої і по-різному дивилися на історію державотворення. Раніше все було фрагментарно, один вчитель одне говорив, другий – інше. А нова Концепція дає цілісний погляд.

• Міносвіти ще влітку позбавило вчених звань дванадцятьох викладачів із Донецької та Луганської областей, які підтримали терористів. Чи продовжується «пошук» освітян-сепаратистів, зокрема, в інших регіонах країни?

• Кількість таких осіб є набагато більшою. Ми тісно співпрацюємо з СБУ і передаємо їм всю наявну інформацію стосовно сепаратистів серед освітян. На звільнених територіях Донбасу ми свого часу провели чистку серед державних службовців. Іноді я сам втручаюся у перебіг подій, коли ми одержуємо очевидну інформацію про неприпустиму поведінку директорів чи вчителів, хоч це не входить у компетенцію МОН. Справа непроста. Також маємо не допустити «полювання на відьом». Мабуть, краще йти шляхом відкритого діалогу і переконування всіх людей, що введені в оману путінською пропагандою. До речі, діти тут виступають нашими найвпливовішими «агентами змін».

• У рамках реформування освіти відбулося закриття університетів та інститутів або приєднання їх до інших вишів. Однак цей процес для деяких ВНЗ проходить болісно. Наприклад, студенти Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука рішення про приєднання свого навчального закладу до Київського університету імені Бориса Грінченка зустріли страйком.

• За останні півтора року ми припинили дію ліцензії або об’єднали з іншими 97 університетів і філій. Мова йде про ліквідацію тих ВНЗ, які неспроможні давати якісну освіту. Такий процес буде продовжуватися з метою зменшення кількості і збільшення якості українських університетів. Переважна більшість з них, на жаль, не є ВНЗ по суті. Вони не ведуть ніякої наукової роботи і фактично лише займаються продажем дипломів. У випадку Інституту ім. Бойчука, на мою думку, їм колись раніше треба було залишатися хорошим технікумом. Тепер вони вже тривалий час не можуть пройти акредитацію. Ідея приєднатися до університету імені Грінченка з метою виживання вийшла із самого Інституту імені Бойчука. Ця пропозиція була третьою (на перші дві я також погоджувався і підтримував цей ВНЗ). Для мене очевидно, що там є серйозні проблеми з лідерством.

• Непроста ситуація склалася із фінансуванням професійно-технічних навчальних закладів. Планувалося їх утримувати за рахунок коштів місцевих громад. Однак Президент України нещодавно ветував закон «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо фінансування професійно-технічної освіти». І поки вирішуються ці питання, викладачі не отримують заробітної плати, а студенти – стипендії. Як МОН вирішуватиме цю проблему?

• Фінансування вже відкрито через постанову уряду. Ми виділили кошти із стабілізаційного фонду. Далі на обласному рівні будуть створюватися ради стейкхолдерів (представники місцевої влади, працедавців, освітян) і вирішувати всі питання по розвитку професійної освіти. Ми сюди зараховуємо колишні ПТУ і технікуми. Потрібно створювати великі обласні багатопрофільні центри професійної освіти. Дуже помічним тут буде новий Закон «Про професійну освіту», який зараз уже знаходиться у Верховній раді. Потрібно вирішувати питання модернізації мережі, створеної ще в радянські часи, планувати джерела фінансування в межах областей та на державному рівні.

• Чи доцільне функціонування професійно-технічних навчальних закладів і коледжів, коли законом «Про освіту» передбачається перехід до дванадцятирічної освіти в школах?

• Звичайно, потрібно фінансувати і нові профільні школи, і заклади професійної освіти. Хтось плануватиме вступати в університет, а хтось здобуватиме професію, затребувану на ринку праці.

• Чим відрізняється нова Концепція дванадцятирічної загальноосвітньої школи від концепції 2002 року?

• Нічим не відрізняється. Весь світ сьогодні вчиться у школі 12 років або більше. Це ніде не ставиться під сумнів. Тільки так можна створити нормальний зміст навчання. Зараз наша школа перевантажена інформацією, і тому дітям нецікаво вчитися. Старша школа буде профільною (гуманітарною, природничою, інформаційних технологій тощо). Дмитро Табачник невмотивовано зменшив кількість років навчання до 11. Ми виправляємо цю провокацію проти української середньої школи. Також нова профільна школа вимагатиме відповідного матеріально-технічного, методичного і кадрового забезпечення. Держава повинна приділити серйозну увагу вчителям, насамперед збільшивши їм заробітну платню.

• В рамках реформування освіти передбачається також оптимізація сільських шкіл, що сприятиме економії бюджету і дозволить дітям навчатися в кращих умовах. Однак з іншого боку це може призвести до високої наповненості класів опорної школи. Вже зараз вчителі міських шкіл жаліються на те, що у класі, де навчаються тридцять учнів, за урок можна опитати лише половину з них.

• Реалізація концепції опорних шкіл стосується сільської місцевості. Вона пов’язана передусім з якісними дорогами, шкільними автобусами та матеріально-технічним забезпеченням (спеціалізованими кабінетами фізики, хімії, біології, якісним обладнанням та інтернетом). Перевантажених класів за теперішніх обставин не буде. Важливо, що в кожному селі залишається початкова школа. Тобто де дитина народилася, там вона іде в школу. Пізніше учні з малих сіл і шкіл малої наповнюваності будуть довозитися в опорні школи.

• Минулого навчального року учні 4-7 класів змушені були вчитися без підручників, адже їх не встигли надрукувати. Чи отримають школи підручники цього року?

• Це не зовсім так. Міністерство освіти і науки надрукувало підручники для цих класів за ту половину суми вартості повного тиражу, яка була виділена державним бюджетом. Ці підручники були розвезені по областях до Нового року. Далі вони розподілялися на місцях. Також ми сподіваємося, що друга половина підручників для 4 і 7 класів буде закуплена місцевими бюджетами. Саме такі обіцянки були дані головами обласних державних адміністрацій. Чому ми надрукували підручники вкінці року? Тому що спочатку такої статті видатків не було в бюджеті. Вона з’явилася пізніше. Цього року всі підручники будуть надруковані вчасно, до 1 вересня.

• Серед пріоритетних завдань на 2016 рік є питання впровадження інклюзивної освіти для дітей з особливими освітніми потребами. Як саме це реалізовуватиметься?

• Інклюзивна освіта розвивається досить динамічно. Принаймні для цього створено необхідну нормативну базу, активно працюють різні іноземні фонди і громадські організації. Багато проблем пов’язано з недостатнім бюджетним фінансуванням. Але ця проблема носить об’єктивний характер. Україна перебуває в стані війни, також глибокої економічної та політичної кризи.

• Чи значить, що з набуттям чинності закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» українська наука прокинеться з летаргійного сну?

• Українська наука не перебуває ні в якому летаргійному сні. Такі легенди поширюють безвідповідальні політики, які мають на меті вкрасти землю і майно академічних установ. Треба розуміти, що все фінансування української науки дорівнює науковому бюджету лише одного європейського університету середніх розмірів. Вітчизняній науці є чим пишатися. Наша проблема пов’язана із застарілою, ще сталінською, управлінською системою та інфраструктурою наукових досліджень. Новий закон демократизує та інтернаціоналізує систему управління, сприяє інтеграції наукових досліджень та вищої освіти.

• Ратифіковано угоду про асоційоване членство України у програмі ЄС «Горизонт 2020», яка є рамковою програмою з досліджень та інновацій із загальним фондом близько 80 мільярдів євро. Однак участь у цій програмі не є безкоштовною. Як Україна розраховуватиметься за умов складної фінансової ситуації?

• Відповідні кошти були закладені в державний бюджет, з урахуванням скидки 95 %, яку нам надали в результаті переговорів наші європейські партнери. Також половину того, що ми заплатимо нам повернуть у вигляді допомоги.

• Які напрямки науки чи, можливо, проекти українських науковців потребують першочергового фінансування в рамках програми «Горизонт 2020»?

• Тут суцільна конкуренція. Фінансуватися будуть ті проекти, які переможуть у міжнародному конкурсі. Минулого року українські науковці з академічних інститутів та університетів здобули через «Горизонт 2020» 7 мільйонів євро на свої наукові проекти.

Розмовляла Ольга СЕМИЛЯК, УІС