Про Дмитра Донцова як видатного українського інтелектуала, політичного мислителя, літературного критика, видавця та есеїста розповідає доктор Сергій Квіт – дослідник та громадський діяч, міністр освіти і науки України (2014-2016) та автор монографії «Дмитро Донцов: ідеологічний портрет».
– Насамперед скажіть, як Ви прийшли до постаті Дмитра Донцова?
– На постать Донцова я натрапив цілком випадково ще за студентських років. Це були революційні часи кінця 1980-х, тоді я був симпатиком і брав участь у заходах неформальної студентської організації «Громада» в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Цей період був важливим для нас відкриттям багатьох авторів і джерел, які раніше були заборонені. Можна навіть сказати, що свобода слова та злива історичної інформації підірвали Радянський Союз, не залишивши горбачовській «перестройці», як комуністичному проектові реанімації імперії зла, жодного шансу на успіх.
Коли, скажімо, на першому курсі факультету журналістики у 1986 році я прийшов до бібліотеки по «Історію України-Русі» Михайла Грушевського, мені відповіли, що я не можу взяти її, оскільки, мовляв, Грушевський – це відомий український фашист і я одержу цю працю через спеціальний запит лише в тому випадку, якщо вона дійсно буде мені потрібна для написання кандидатської дисертації. Але вже через рік ситуація змінилася і всім студентам можна було вільно читати Грушевського. А ще, здається, через рік були відкриті спецхрани – і такі автори, як Донцов, уже були у вільному доступі.
Однак першу книгу Дмитра Донцова, яка потрапила мені до рук, мені хтось позичив на пару днів у гуртожитку. Вона мала назву «Московська отрута». Я ніколи раніше не натрапляв на таку дошкульну критику російського імперіалізму.
Ця книга дуже резонувала з тодішніми настроями активного українського студентства, адже ми розхитували і руйнували Радянський Союз.
Пізніше я почав заглиблюватися у постать автора, його історичний контекст та історію ідей. На своєму першому місці роботи в журналі «Слово і час», за дорученням головного редактора Віталія Дончика, я навіть вів дискусію про Донцова на сторінках цього видання, друкувався сам, потім повернувся до цієї теми під час написання докторської дисертації.
– Що було найважче у дослідженні?
– Не потрапляти під вплив стилістики Донцова. Не думаю, що на початках це мені вдавалося. Подібна проблема пізніше виникла з одним із моїх улюблених письменників Хорхе Луїсом Борхесом, про якого писати дуже важко, тому що манера автора в такий спосіб впливає на читача, що ти просто починаєш висловлюватися про Борхеса у його ж стилі. Так було й тоді, коли я починав займатися Дмитром Донцовим. Адже науковий підхід потребує певного дистанціювання. Чим я був справді задоволений, то це новими документами, на які мені вдалося натрапити.
У жандармських архівах у Києві я знайшов фотографії Донцова студентських часів, коли він був ув’язнений у Лук’янівці. Це унікальні фото, які є показовими стосовно його характеру. Там же була спеціальна картка з прискіпливим описом його прикмет.
Вітошинський і Донцов
Я мав можливість спілкуватися з такими цікавими і глибокими людьми, як Ярослав Дашкевич, Олег Баган, Галина Сварник, а також із Євгеном Місилом, завдяки якому був знайдений і врятований вістниківський архів у Варшаві. Із цього спілкування виросли великі успішні проекти. Такі, як десятитомник Дмитра Донцова за редакцією Олега Багана (Дрогобич, 2011-2016) з його коментарями і примітками. Тепер ми маємо цікаву публічну дискусію з приводу постаті Донцова. Я б тут згадав монографію Олександра Зайцева «Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова, 1922-1939 роки» (Київ, 2019). Ще одне важливе видання – книжка Галини Сварник «Книгозбірня й архів Дмитра Донцова крізь призму долі власника» (Львів, 2019).
– Яким був характер Донцова і як сприймало його оточення?
– Донцов мав дуже складний характер. У різні часи він пересварився практично з усім своїм найближчим оточенням, зокрема майже з усіма вістниківцями. До цього яскравого інтелектуального кола, яке гуртувалося довкола донцовського журналу «Літературно-науковий вістник» (1922-1932) і «Вістник» (1933-1939), належали Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич (Олег Кандиба), Юрій Липа, Дарія Віконська, Леонід Мосендз та ін. Частина з них брала участь в українському націоналістичному підпіллі та УПА і загинула від рук нацистських або комуністичних окупантів. Це було дуже яскраве і поліфонічне середовище. Вістниківці визнавали лідерство Донцова, незважаючи на його ексклюзивне мислення і важкий характер. Про його вплив, починаючи з 1913 року, також згадували засновник УВО та ОУН Євген Коновалець та головнокомандувач УПА Роман Шухевич.
– Чи міг би бути Донцов кимось іншим, якби не український контекст?
– Думаю, цілком. За своєю природою він був людиною мистецтва, а не організації та системи. Натомість він стає політичним мислителем, який надихнув цілу генерацію революціонерів. Також блискучим літературним критиком. Тому якщо припустити, що Донцов народився б не в Україні і не був би мобілізований боротьбою за незалежність, мені видається, він дуже органічно виглядав би в ролі есеїста, який спілкується з такими ж літераторами десь у кав’ярнях, слідкує за новинами літературного процесу, презентаціями та рецензіями. Я легко уявляю його в такому, десь навіть богемному, амплуа.
– Одним із рецензентів Вашої монографії став відомий історик, уже покійний Ярослав Дашкевич, який був особисто знайомим із Донцовим. Що він розповідав цікавого про нього?
– Так, Дашкевича познайомила з Донцовим у Криниці мати, легендарна Олена Степанів. Він навіть ходив на донцовські виступи, які можна назвати театром одного актора (сміється). Зі слів Ярослава Романовича, все відбувалося приблизно так: у Львові набивалася повна зала людей в очікуванні появи Донцова, який навмисне дуже запізнювався, щоб «розігріти» публіку. Врешті він з’являвся, виголошував промову (а насправді читав один із своїх есеїв) – і по завершенню швидко йшов зі сцени. Відтак аудиторія не мала можливості поспілкуватися з Донцовим й від цього просто шаленіла, адже він був дуже популярним.
Працюючи наприкінці 40-х у бібліотеці імені Василя Стефаника, Дашкевич бачив вилучену персональну бібліотеку Донцова, яка, на жаль, не збереглася. За версією історика, вона не була описана. Тому її потім розікрали або знищили. Ярослав Романович розповідав, що Донцов робив примітки на полях книжок тією мовою, якою читав, адже він, як тоді казали, володів головними європейськими мовами.
Тобто ідеолог українського націоналізму був людиною широких поглядів, яка слідкувала за публікаціями важливих і модних мислителів, читаючи їх в оригіналі.
– Чи можна сказати, що для Донцова ідея самостійної, незалежної Української держави була наскрізною?
– Слід відзначити, що сама ідея та відома фраза «самостійна Україна» належать Миколі Міхновському. Його однойменна брошура – це епохальний твір в історії української політичної думки, який мав величезний вплив також на українське культурне і мистецьке життя. Мова йде про формування українського модернізму – в розумінні прагнення української модерної нації жити самостійним, ні від кого не залежним державним життям. Міхновський висунув гасло «Україна для українців!», яке означало не що інше, як заклик позбутися всіх окупантів. Важливо, що згодом під такою ж назвою – «Самостійна Україна» – Міхновський публікує власний проект української Конституції, відповідно до якого національні меншини у незалежній Українській державі забезпечувалися всіма необхідними правами.
У Донцова ми бачимо дещо інший підхід. Він зосереджувався не на результаті – самостійній Україні, а на боротьбі за неї. Тому він висуває іншу тезу – «українці для України» (і це дуже принципова відмінність від концепції Міхновського). Дмитро Донцов працював над створенням «провідної верстви», лідерів українського визвольного руху, здатних взяти на себе повну відповідальність за своє лідерство. Пам’ятаємо, що в міжвоєнний час майже ніхто не визнавав права українців мати незалежну державу. Можливо, найприхильнішим було ставлення Чехословаччини, Литви та Фінляндії.
– Все ж у Донцова дуже радикальні погляди. Він вважав, що мета виправдовує засоби… Чи доречною була така радикальність?
– Будь-який народ має право на самовизначення і на захист своїх прав на державну незалежність. Українцям у міжвоєнний час ніяк не вдавалося створити власну державу. Хоч, як каже Тімоті Снайдер, можливо, вони вклали значно більше сил у свою боротьбу проти російського більшовизму, ніж, скажімо, чехи, фіни чи поляки.
Дмитро Донцов фактично став автором концепції національних інтересів, що мала б стати підставою для взаємодії представників різних політичних сил.
Його публічна діяльність у цьому напрямі мала успіх: досвід партійного протистояння часів Визвольних змагань 1917-1922 рр. був відкинутий як провальний. Український визвольний рух у міжвоєнний період переорієнтовується винятково на здобуття української державної незалежності. Вже під час Другої світової війни український націоналістичний резистанс також бере на себе місію руйнування СССР як імперської «тюрми народів» і навіть переносить поле боротьби в ГУЛАГ. Ця мета була досягнута вже у 1991 році.
– Одним із головних висновків, яких дійшов Донцов, звучав так: нація – не лише «мовна чи національна збірнота», нація – це «воля щось спільне творити». Чи можна на цьому концепті будувати ідею єдності сучасної української нації?
– Так, це дуже сильна ідея, і в цьому контексті я порівнюю погляди Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського. Якщо у Донцова була концепція «від нації до держави» – лише українська нація може створити власну державу, то Липинський, етнічний поляк, закликав діяти у зворотному порядку – «від держави до нації». Іншими словами, поки ми не мали державної незалежності, перемагає концепція Донцова. Тепер, коли українці нарешті мають власну державу, особливої актуальності набуває підхід Липинського.
Тобто вони насправді не заперечували, а доповнювали один одного. Видатний український консервативний мислитель В’ячеслав Липинський тепер знову актуальний.
Повертаючись до Донцова, Михайло Сосновський згадує про його слова стосовно змісту концепції українського націоналізму: це «самовладство нації». Якщо українці одержать можливість жити незалежним політичним життям, вони знайдуть собі відповідну політичну систему.
Оксана Левантович, «Локальна історія»
