Інтерв’ю з публіцистом, істориком, головним редактором газети «Шлях Перемоги» Віктором РОГОМ з нагоди 25-ї річниці студентської акції непокори, що увійшла в історію як «Революція на граніті». Віктор розповідає про ті події, чим вони йому особисто запам’яталися й чим та революція відрізнялася від Помаранчевої та Революції Гідності.
– Пане Вікторе, в чому була особливість Революції на граніті порівняно з тими, які відбулися в країні в останні 10 років – особисто для Вас?
– Особливість Революції на граніті в тому, що ми були першими. І тому нам було складно. Це не був мітинг. Це була перша акція масової непокори. То було вперше, коли міліція нас боялася, а не ми її, коли влада нас боялася, а не ми владу. То був шанс показати конкретні дії, дії, що налякали владу і змусили її рахуватися з суспільством.
– Як починалася та революція, що їй передувало? Як студенти готувалися до неї? Які цілі ставили?
– Хоч всі ми глобально прагнули незалежної України, української України, та на той час ставили перед собою цілком конкретні задачі. Ми виступили проти нового союзного договору, вимагали націоналізувати майно КПРС, відставки голови уряду УРСР Масола, хотіли добитися права для українців служити в армії лише в межах України.
Особливість 1990 року була в тому, що на початках існували серйозні надії на нову Верховну Раду, де була сформована антикомуністична Народна рада. Пам’ятаю, як перші місяці роботи Ради люди не відривалися від телеекранів: дивилися виступи відомих дисидентів, політв’язнів, таких як Степан Хмара, Богдан Горинь, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, які вперше в історії України з трибуни ВР почали відкрито говорити про УПА, про національні символи, національну ідею, державний суверенітет… Але потім інтерес до роботи Ради зійшов нанівець – далі слів справа не заходила. Та і традиційні мітинги себе вичерпували. Тому влітку 1990 на Запоріжжі, коли проходили велелюдні заходи з нагоди 500-річчя козацтва, в Студентському колі за участі патріотичного студентства з усієї країни, ми вирішили робити щось нове, більш радикальне, ніж пропонувала Рада, і з конкретними вимогами.
2 жовтня в Києві студенти зібралися на нараду, тоді ж люди почали приходити на Майдан, ставити намети.
– А який середній вік був у організаторів?
– Було нам тоді 19-23 роки.
– Чим Вам особисто запам’яталися ці події? Яких головних цілей Вам вдалося досягти?
– Головне, на мою думку, було те, що нам вдалося подолати страх перед системою, який тоді ще міцно сидів у головах багатьох. Студентська революція – це насамперед була революція свідомості. Мабуть, найкращі хвилини в моєму житті – це коли Майдан потопав у квітах, які несли люди, що приходили нас підтримати. Ми відчували підтримку людей, ми співали та слухали українських пісень.
– А яких саме?
– До нас приходив виступати хор «Гомін», ввечері збирали цілі концерти, де лунали пісні січових стрільців, УПА, козацькі пісні. «Площа – це наші Крути» – тепер крилаті слова, що закарбувалися мені в пам’яті від тих часів.
– А що чи хто на Вас справили особливе враження?
– На мене особисто величезне враження справила підтримка політв’язнів та репресованих. Гадаю, що якби зустрічі і вплив таких людей як Красівський, як Василь Овсієнко, як Оксана Мешко, не було б і нас таких. Традиція боротьби неперервна. А тепер вже я бачу своїх учнів на передовій, у парламенті. І в них вже є свої учні і послідовники…
– Скільки загалом було провідного активу в революції?
– Нас були сотні, по всій Україні. Не можна ж казати, що це відбувалося лише в Києві.
– Як свідчить історія, після революційних подій до влади починають повертатися ті ж персони, що свого часу революцію намагалися задушити. Схожі тенденції прослідковуються вже й зараз, після Революції Гідності. На жаль. Чому так відбувається? Чи не розчарувалися Ви в тому, що Ваші зусилля зводили нанівець?
– Я не розчарований, бо ніколи не був зачарований. Я знаю історію, я знаю наш народ. Сміливості нам не бракує, а от послідовності – так. Ми загорілися, хтось згорів у боротьбі…. Ми не довели революцію до кінця. Наївно думаючи, що все зроблено, вкинувши папірця до виборчої скриньки, пішли робити свої буденні справи. Але ж відомо, що з полови зерна не зробиш. Його тебе плекати, від нього треба відганяти шкідників. В тому то і наша проблема – трохи пройде часу і ми вже толеруємо зраду і не контролюємо владу. А цей контроль треба здійснювати постійно!
Ми тоді прагнули, щоб українці стали кращими: солідарнішими, розумнішими, сміливішими. А коли мене сьогодні питають, чи це та Україна, за яку ви боролися, я відповідаю: Ні, не та. Ми мріяли про Україну «як небо заввишки і як земля завширшки». Українську Україну! Ми боролися за країну, де нація має владу і власність, де люди мають право і гідність, захист і свободу.
Тому сьогодні Революція на граніті є для нас уроком про те, що гідність, честь, незалежність потребують постійного захисту. Як писав Дмитро Донцов, нація – це щоденний плебісцит.
– Наостанок хотілося б запитати про часопис ОУН (б), який Ви редагуєте – «Шлях Перемоги». Якими є успіхи в газети в сучасний період, якої допомоги вона потребує?
– «Шлях Перемоги» – це дійсно легендарний часопис. Він був заснований УПА, в підпіллі, в 1945 році (70 років!), у 1954 році – відроджений ОУН, Степаном Бандерою в Мюнхені. Зараз важко говорити про успіхи української преси взагалі, але на цей часопис варто звернути увагу, бо такі газети – не вульгарні, не метелики-одноденки, це не «жовта преса», це тижневик для вдумливих, патріотичних людей. Видання повинно існувати і тому його треба підтримувати – передплатою, пожертвами, популяризацією, поширенням і так далі.
Розмовляв Василь ШАНДРО
За матеріалами радіо “Культура”
