У вівторок на черговому суді у Ріфа ми знову бачили напругу на вулицях. Ця напруга росте місяцями. Ситуація розвивається стрімко. В п’ятницю суд у Стерненка і суд “Медведчук проти Стуса”. В суботу анонсовано велику акцію на Банковій теж присвячену політичним репресіям.
Весь цей час від різних спікерів влади ми чуємо мантру про дестабілізацію та екстремістів.
Однак, якщо глянути в корінь питання, то виявиться, що справжніми “організатори” всіх цих акцій спротиву є самі представники влади: Міністр внутрішніх справ, Генеральний прокурор, керівники Офісу Президента. Аваков, Венедіктова, Татаров, Єрмак. Ну і в тіні – Портнов.
І справа Ріфа, і справа Стерненка шиті білими нитками за участю, а іноді з ініціативи високопосадовців. В одному випадку їм треба було зам’яти резонансний кейс Шеремети. В іншому – виконати завдання свого шефа Портнова і “покарати” впливового активіста.
І ось тепер під судами сутички, які періодично сягають Банкової.
А чого вони чекали?
Що ми утремось? Забудемо? Здамо своїх? Будемо сподіватись на мертве правосуддя?
Очевидно, ні. Думаю, вони цілком усвідомлюють, що буде суспільна реакція. Отже, висновок один – “правоохоронна система” свідомо провокує громадянське протистояння.
Для чого? У кожного з них різні інтереси. Портновці прагнуть вдарити по основах державності у відповідь на санкції проти Медведчука. Хтось хоче показати свою незамінність. Хтось хоче використати Андрія і Сергія, як розмінну монету чи бронежилет у бурхливих політичних баталіях. І часто ці групи конкурують між собою. І майже завжди цим користається Москва.
Ці обставини не повинні зупиняти нашу боротьбу. Навпаки, ми повинні якнайшвидше викинути з влади цих провокаторів.
Найбільшою помилкою захисту та активістів було б починати грати ці брудні кулуарні ігри. Вірити обіцянкам. Втягуватись в інтриги та апаратні війни різних відомств та кланів.
Виключно громадський тиск, публічне інформування, акції прямої дії, викриття осіб, які здійснюють репресії, взаємодія з міжнародною спільнотою дасть результати. Суспільна дискусія навколо теми репресій збільшує запит і на судову реформу. Що очевидно наближає і її час.
Так це не буде швидко. Так це важко. Але якщо йти шляхом договорняків, то можна звільнити умовного Іваненка, але завтра сяде якийсь конкретний Петренко.
Ми повинні нарощувати суспільний тиск з вимогами звільнення політв’язнів, кардинального кадрового очищення керівництва УСІХ правоохоронних органів та повного перезавантаження судової системи на законодавчому рівні. Нарощувати до того моменту коли зможемо як у 2014 році винести всю цю русню з влади та всіх суспільно важливих сфер. Цього разу маємо вирвати з корінням.
Важливо тримати спільний фронт у цій справі. Попри світоглядні та екзистенційні протиріччя всі були одним цілим.
І це питання національної безпеки. Адже наявність репресій повертає Україну в совково-колоніальне понятійне поле, а присутність агентури в керівництві правоохоронних органах це прямий шлях до поразки і втрати незалежності. Репресії – це капітуляція.
Вибачте, що багато букв і без матюків. Хоча ні. Скажу таки. Задовбав цей хайп, лайкоорієнтованість наших політиків, совково-рабський страх йти всупереч соціології, формування із своїх послідовників отари овець без критичного мислення. Це шлях деградації. Давайте не будемо такими. Україна чекає від нас великих звершень.
У будь-якому випадку ми маємо боротись проти несправедливості і захищати наші конституційні свободи.
Андрій Левус
