Початок року ознаменувався калейдоскопом подій – у світі та в Україні.
Завершилася реєстрація кандидатів на посаду Президента. В Україні повним ходом іде президентська кампанія. Мечі в суперечках, агітації та взаємопоборюванні схрещують політики, політологи, журналісти, симпатики та антагоністи України – в Україні та у світі.
Воістину втілюється Симоненкове пророцтво: «Україно, … Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права».
Вибори в Україні стали лакмусом не лише для самих українців, а й для світових політиків та міжнародних організацій.
За таких обставин на передову інформаційної війни знову виходять засоби масової інформації. Саме вони сьогодні несуть найбільшу відповідальність за виховання суспільства та його спроможність робити усвідомлений вибір. Бо від цього вибору залежить шлях України та її доля.
Нині різні мас-медіа та інтернет-ресурси заливають виборця величезним обсягом інформації та дезінформації, яка, наче той гірський селевий потік, подекуди накриває його своїм брудом і камінням з головою, затягує у вирву пропаганди… І якщо хтось не має добротного підмурівку – ґрунту знань під ногами та критичного мислення, непевний у своїх переконаннях чи легко піддається на маніпуляції, – така людина легко губиться в нетрях облудних технологій та підміни понять – і вже й сама часом не знає чи не розуміє, де правда, а де кривда.
Саме про чесність, гідність та усвідомлену відповідальність тих, хто продукує і поширює інформацію, цей текст.
Місяць лютий дає багато тем для роздумів. П’ята річниця Майдану – народного здвигу та боротьби за гідність людей в Україні, п’ята річниця загибелі Небесної Сотні, п’ятий рік окупаційної війни Росії проти України, у якій загинуло вже понад 13 тисяч українців!
Україна належить сьогодні до «суспільств із травмою», – стверджує науковець Максим Стріха.
Здавалося б: всі ті випробування, які ми вже пережили, мали би виробити якусь колективну пам’ять, якийсь всенародний імунітет до неправди та маніпуляцій.
Але навіть «суспільство із травмою», з досвідом, виявляється часом неспроможним протистояти облуді та злу.
Засоби масової інформації по-різному розуміють свою місію: хтось принципово каже гірку правду і через це не завжди має підтримку від людей, звиклих до «легкої поживи», а хтось – відверто маніпулює інформацією, фактами та хитро підміняє правду на цинічний ерзац. Аби лиш «рейтинги» росли.
І якщо пропаганду ворога ми вже відрізняємо і маємо до неї природній спротив, то свої «добрії люди» часто роблять те, про що ворогу і не мріялося… Під різними гаслами, виправданнями, мотивами і аргументацією – одні відверто працюють рупорами ворога, а інші думають, що «один раз» сходивши на пропагандистський канал «Інтер», 112 чи News One – ще не роблять злочину. Є ще й ті, які, борючись за «об’єктивність», відверто (свідомо чи ні) підіграють ворогові. «Не так тії воріженьки», як свої «корисні ідіоти» пнуться «повести за віком… матір-недоріку» і «просвіщають» її «современними огнями». Як «сліпую каліку», ведуть Україну до прірви, дорогою допомагаючи ворогові «з матері останню сорочку знімати».
Кажуть: скільки людей, стільки думок. У суперечці народжується істина. Але чи завжди? Чи звільняє прагнення «бути об’єктивними» чи навіть «нейтральними» від відповідальності? Чи взагалі можуть нинішні медіа бути вільними від сумління? Чи прагнення догодити політикам, довести свою «істину» звільняє від відповідальності за сказане чи написане?
Ті, хто апелює до свободи слова, іноді підміняють поняття. Свобода – це не «подарунок», який дає право говорити все, що захочеш. Це – великий хрест відповідальності, який накладається на людину в ту мить, коли вона вирішує «проповідувати».
Пригадуються останні два Майдани – Помаранчевий та Революція Гідності, як і події, котрі їм передували.
Перед Помаранчевою революцією в інформаційному просторі України панувала гнітюча атмосфера: контрольовані владою та олігархами ЗМІ отримували «темники» (автором цього медійного «винаходу» був Віктор Медведчук – тоді очільник Адміністрації Президента, права рука Кучми та куратор антиющенківської пропаганди в Україні). Темники (від слова «тема», а не «темрява», як можна спершу припустити) – це прямі вказівки керівництву ЗМІ та журналістам, які саме події та новини треба висвітлювати, у якому порядку та як їх інтерпретувати, пов’язувати між собою, які висновки робити та навіть, як оформлювати їх мовленнєво (тоді була «мода» на спроби використання алгоритмів психологічного впливу через мовлення, відомого як «нейролінгвістичне програмування»). І тисячі журналістів, коментаторів, аналітиків та політологів, як барани на заклання, ішли на свої робочі місця й «інтерпретували»… Пригадую буквально напередодні революції протест і колективну заяву журналістів кількох провідних телеканалів та видань, які втомилися брехати та маніпулювати інформацією і заявили про свою громадянську позицію, відмовившись виконувати медведчуківські «темники». Пригадую, як група журналістів з екранів телевізора вибачалася перед своїм глядачами-читачами-слухачами за те, що так довго їх обманювали, маніпулювали інформацією, замовчували правду і поширювали брехню. Пам’ятаю, як боролися у моїй душі протилежні почуття: жалю до нещасних медійників, гордості за їхній вчинок, але й пекучої образи на них за те, що через їхню безвідповідальність та малодухість втрачено так багато часу, отруєно так багато душ, посіяно стільки зневіри, що аж страшно уявити, яким буде жниво…
Невдовзі ці «плакальники» знову повернулися до звичної манери праці. Тепер вони обслуговували Януковича і виправдовували себе та своє служіння «лукавій раді» бажанням їсти, утримувати родини, страхом за своє життя і здоров’я…
Історія повторилася. Її кола вийшли на нову висоту – Євромайдан, який переріс у Революцію Гідності. Знову, як тоді, у 90-му на граніті, як у 2004 на Помаранчевому Майдані, горстка відважних вийшла і голосно заявила про своє право БУТИ.
Такі ж герої, яких свого часу називали «лицарями абсурду», взяли на себе відповідальність поколінь і, свідомо принісши себе у жертву, звільнили обивателів від гріха облуди. Показали приклад і дали віру, що боротися можна і треба, що Шевченкове «Борітеся – поборете!» – це не гарно завіршована фраза, а візія, мудрість, зрозуміла лише тим, хто «чистий серцем». Що вислів «Хто борець, той здобуває світ», – це не гасло, а відлуння тої Шевченкової височини у наступному поколінні борців за волю…
І, як тільки шальки терезів підтримки хитнулися на користь протестувальників, ми знову побачили і почули покаянні заяви «прозрілих» медійників та журналістів. Знову вибачення, розкаяння, сльози та обіцянки «більше ніколи»… І знову злість охоплювала серце: як можна не розуміти своєї відповідальності? Перед народом, перед країною, перед цілим поколінням, зрештою, перед загиблими, які віддали свої життя за наше з вами право мати ГІДНІСТЬ?
Таких осіб Олена Теліга називала «партачами життя»: «…Для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту.
Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б’ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б’ються в якийсь такий спосіб, щоб їх спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесності, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і так би сказати усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.
Вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріальної користі для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони нездецидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.
І в той час, коли переможці, поконавши ворога, відразу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного противника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі – і з глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем». (Олена Теліга, «Партачі життя»).
«Блаженний муж на лукаву не вступає раду. І не стане на путь злого, і з лютим не сяде…», писав Шевченко («Давидові псалми»). Не може людина, яка покриває зло, виправдовує кривду, дозволяє топтати правду і закриває очі на маніпуляції, називатися чесною та вчити інших гідності. Негідний вчинок не має виправдань. Ні мала платня, ні страх втратити роботу, ні навіть страх смерті не виправдовує брехунів і «партачів життя». Бо ті, хто несе людям слово, – це сіячі ідей, творці смислів. Ці ідеї мають прорости і заколоситися стиглим збіжжям чесної та відповідальної журналістики.
Люди, котрі мають владу та авторитет серед великої кількості людей, автори, журналісти, аналітики, котрі мають свою аудиторію, мусять бути свідомими своєї відповідальності. Тим більше зараз, у час кривавої війни та «лютої битви» за право України бути.
«Глупством і безвідповідальністю є ігнорувати й іншу очевидну обставину, яка, однак, так легко забувається по затишних київських (американських, швейцарських – далі за списком) офісах чи домівках. Адже на сході України гримить війна і майже щодня гинуть наші хлопці й дівчата. Хтось кладе життя там, аби ми тут могли провадити інтелектуальні дискусії» (Максим Стріха, «Про свободу й відповідальність митця, або Чому в Ізраїлі не виконують Вагнера»).
Ми бачимо, як змінюється світ та ми у ньому. Путін добивається своєї мети: переконати «всі язики і народи», що правил, як і прав більше не існує, – ні політичного, ні міжнародного, ні людського, ні Божого. Все продається і купується, кожним можна зманіпулювати і усе можна виправдати, ніде у світі немає стовідсоткової правди: брешуть усі. Але чи дійсно це так? Ні. Не так.
А відповідь у простій істині: навіть найтонша свічка своїм маленьким вогником поборює найтемнішу ніч, найгустішу темряву. Навіть найслабший голос сміливої правди може зворухнути гору байдужості та спричинити цілу лавину правди, хвилю очищення, яка остудить запалений розум та змиє бруд з душі людини.
Тому будьмо «чистими серцем» – тими, хто несе людям «світ правди». Будьмо сильними!
Оксана Соколик,
головний редактор «Гомону України»
