Коли Дух одвічної стихії призначав для української нації особливу місію – постати на грані двох світів та творити нове життя, то обдарував її могутніми оберегами – благодатною землею, божественною мовою та могутньою генетикою. Впродовж віків на їхній основі сформувався потужний український міф – вічножива національна ідея, окроплена кров’ю і загартована сталлю. У плині процесу націєтворення утвердились також і такі фундаментальні символи, як Тризуб, синьо-жовтий стяг, національний славень, котрі, під сучасну пору, стали державною символікою та ряд інших – народних, військових, поетичних, зрештою, особистісно-персональних асоціацій із суттю і кодом України.
В цьому контексті виразно значимим фактором, на усіх етапах історичного розвою, були системні, а часто і стихійні спроби плекання національної героїки та культивування українських перемог. Запорізькі козаки відроджували звитягу дружинників Святослава Хороброго, Січові стрільці надихались відвагою кошового війська, вояки УПА йшли в бій із піснями усусусів, а бійці добровольчих батальйонів та Збройних Сил України, у сьогоденні, черпають зразки мужності і жертовності бандерівського руху. На траєкторії цього спіралевидного поступу навіки закарбовані героїчні дати українських перемог, які не можливо стерти із історичної пам’яті. Дорогочин, Орша, Конотоп, Маківка, Гурби, зрештою, оборона Донецького летовища – лише кілька знакових, у великому переліку перемог української зброї, до якого все більше і прискіпливіше звертає свої погляди та помисли українство ХХІ століття.
Так, у нас є звитяжне минуле і обов’язково буде успішне й переможне прийдешнє. У нас є тисячолітні обереги і символи, які творять ДНК нації. І що не менш значимо, маємо унікальні взірці гідности і мужности як у сучасній, так, скажімо, і у столітньовіддаленій історії. Одним із таких прикладів є безпрецедентна наступальна операція Української Галицької Армії, збережена в історіографії під назвою «Чортківська офензива».
Взагалі, поняття офензива належить до військових термінів минувшини, який використовувався у багатьох європейських арміях. В перекладі воно означає переможний наступ, атаку, напад. Власне, події червня 1919 року, які відбувались на території Східної Галичини, інакше, як українською офензивою назвати важко. Своє чортківське означення наступальна операція УГА отримала від стартової локації, адже саме з під міста Чорткова (а якщо бути точним – з під тодішнього містечка Ягільниці) розпочався неочікуваний для ворожої армії контрнаступ нашого війська.
Не вдаючись до глибокого аналізу причин та перебігу цієї військової операції, закцентуємо увагу на кількох ключових точках.
В першу чергу варто наголосити, що офензива розпочалась у той момент, коли на неї не розраховували не лише польські військові з’єднання, але вже майже не сподівались наші, українські. Наприкінці травня-початку червня 1919 року тривав деморалізуючий відступ УГА, фактично, без збройного спротиву. Столиці ЗУНР «перекочовували» з міста в місто у східному напрямку, зрештою, і адміністрація, і майже все військо опинились у так званому «трикутнику смерті» між Дністром та Збручем. І саме в такий критичний час народилась, певною мірою, авантюрна і безпрецедентна ідея наступу по всьому фронту. Для її реалізації існувало чимало об’єктивних перешкод. Проте, під орудою Генерального Штабу УГА було не просто військо відчайдух, але, першочергово, нескорена армія, яка воювала за рідну землю, яка прагнула ознаменувати цю боротьбу звитяжними перемогами.
5 червня 1919 року було прийнято кардинальне рішення: припинити відступ і розпочати стрімку офензиву. У своєму наказі полковник Віктор Курманович дослівно написав: «Я, полковник Курманович, як шеф Штабу Армії, даю вам – командувачам корпусів – наказ відразу з’явитись до своїх військ на фронт і сказати воякам від мене таке: „кожний вояк окремо, і всі разом, повинен дати собі ясну відповідь, чи він іще справді посідає національну й вояцьку честь, чи вояки є готові битись аж до останньої краплини крови і захищати цей останній шмат своєї Батьківщини, чи вони є рішені розпочати новий переможний похід, щоб звільнити своїх батьків, матерів і сестер. Скажіть воякам, щоб вони – пам’ятаючи свою вояцьку присягу – відразу припинили дальший відступ, а я наказую їм бути готовими до вирішального вдару. Це є мій останній наказ, і я вимагаю, щоб він виконувався, доки хоч один український вояк є живий. Я подаюсь водночас до фронту, щоб особисто повторити свій наказ».
І старшини та стрільці Української Галицької Армії з честю прийняли цей виклик, високо піднявши прапор переможної офензиви. За короткий час було визволено більшість території сучасної Тернопільської області. Наступаючі українські відділи дійшли до лінії Галич – Перемишляни – Золочів – Олесько, на якій зупинились і в силу нестачі амуніції та боєприпасів, і через рішення держав Антанти визнати право Польщі на територію Галичини.
Попри нетривалий мілітарний успіх, проведення Чортківської офензиви стало знаковою подією, символом перемоги української зброї. Цей факт визнали усі. Навіть, польський історик Міхал Клімецький, автор книги “Чортків 1919” писав: «Переможний, хоча порівняно короткий, марш Галицької Армії на захід мав натомість величезне значення для процесу формування української нації. Чортківська офензива з її блискучими успіхами створила новий, привабливий для українського суспільства образ жовніра УГА. Без цього війна 1918–1919 рр. перейшла би до історії українського війська лише як пасмо наступальних і оборонних операцій, позбавлених блиску великих перемог».
Та незважаючи на таке високе визнання, в тому числі і з польського боку, на сьогодні тема Чортківської офензиви залишається не лише малодослідженою, а, що найприкріше, майже не відомою широкому загалу. І це в час військового протистояння на Донбасі! І це в час, коли пишуться новітні героїчні сторінки української історії! Здавалось би, саме провидіння передає нам, сучасникам, вікову естафету боротьби, символів звитяги і гідності. Але перейняти цю естафету прагнуть, на жаль, не всі. Безперечно, міцно у своїх вояцьких руках тримають стяг перемоги солдати та старшини Збройних Сил України, бійці добробатів та волонтери. В їхніх серцях пульсує нескореність стрільців УГА, горить відвага холодноярців і палає любов до рідної землі, з якою боролись вояки УПА.
Проте не розуміють, а, можливо, і не прагнуть зрозуміти ваги тяглості української збройної боротьби ті, хто сьогодні представляє українську владу. У «найкращих» традиціях меморіальності минуло вшанування 100-ліття національної революції, проголошення Української Народної Республіки. Виглядає, що аналогічний малопомітний сценарій готується і щодо відзначення листопадових подій 1918 року, створення ЗУНР і, зрештою, ювілейної річниці Чортківської офензиви.
Тому сьогодні, як і тоді, сто літ тому, вирішальний голос маємо сказати ми – представники воюючої нації. Солдати і офіцери, волонтери і матері, вся українська спільнота. Мусимо вимагати рішучих дій і наближати час нової офензиви – повної і остаточної української перемоги. Перемоги міліатарної, перемоги економічної, перемоги духовної. Вже на сьогодні українське військо є одним з найсильніших у Європі. Але скільки ще треба докласти зусиль для вихолощення із нього всякого роду «совєтчини», «генеральщини» та «ефесбещини»! Століттями українську націю визнають найпрацьовитішою у світі, а ми продовжуємо перебиватись заробітчанством і прислуговуванням олігархату… Українську мову відвойовуємо по проценту, українську Церкву відроджуємо в нерівному протистоянні із повзучим «руськім міром»… То, мабуть, годі відступати!!!
Мусимо передати символічний прапор офензиви від славних прадідів гідним онукам. Так, сьогодні чуємо обґрунтовані апеляції про те, що кремлівський карлик може використати український наступ для повномасштабного вторгнення, але чи повинні ми боятись маніакальних планів того, хто вже і так напав? Краще бути добре готовим до відсічі. До наступальної і переможної відсічі на усіх фронтах, як це зробили незабутні Герої Української Галицької Армії в часі Чортківської офензиви червня дев’ятнадцятого!
Олег Вітвіцький
