Олеся Ісаюк
Звісно, я розуміла, що війна, хоч і дуже суттєво підлікує наші постколоніальні травми і деформації, позаяк чітко демонструє, що нашого насильника-колонізатора-поневолювача бити можна і взагалі, “не такий чорт страшиний” – все ж не вилікує їх повністю і моментально.Але я не чекала, що одна з цих деформацій вилізе відразу ж, не встигне навіть ситуація на фронті сяк-так прийти в рівновагу.
Я про нашу колізію з закритим небом і НАТО. Питання тут не в тому, треба чи не треба закривати небо і як це робити. Я не фахівець від ППО, авіації і так далі.
Проблема у логіці – “нам мають дати те і це, прийняти туди і сюди, бо ми хороші”.
Товариство, це є класична логіка спільноти у постколоніальній парадигмі. Саме так колонізатор “виховує” колонізованого – якщо ти “хороший” (тобто такий, як я хочу), значить, ти отримуєш плюшки. Якщо ти “поганий”, – тобто небажаний для мене – ти отримуєш репресії. Крім колонізаторів, це ще люблять токсичні батьки і партнери.
Після падіння “совка” усе, пов’язане з оцією “угодою про хорошість” ми підсвідомо перенесли на колективний Захід. І досі ситуацію, коли Захід просто переслідує власні цілі, сприймаємо, як страшне лицемірство з його боку, а перспективу самим діяти на принципом, озвученим свого часу лордом Пальмерстоном: “Немає друзів і ворогів, є тільки інтереси” сприймаємо, як страшне моральне падіння.
Навіть не так – тут у нас зразу ж спрацьовує теж досить стандартний есхатологізм підкорених, який диктує непримиренно боротися проти несправедливості і в якому – принаймні на рівні популярному – нема місця для послідовної системної роботи з обстоювання своїх інтересів. А без цієї роботи, наприклад, наша діаспора була б значно менш результативна.
Побічним ефектом невідрефлексованого панування усього вищеописаного є посилення того, що фахівці називають “травмою вцілілого”. Мало того, що вона в принципі має великі шанси розвинутися, якщо ви достатньо совісливі і емпатичні – то тут ще й національний паттерн диктує героїчно страждати за Вітчизну і не менш героїчно загинути. “Нація, вихована на театрі”, як висловився гетьман Скоропадський.
І отут я хочу згадати ще одного представника західної цивілізації, генерала Паттона -“Моя задача не щоб мої хлопці загинули за нашу Вітчизну, а щоб хлопці з того боку гинули за їхню Вітчизну”.
Цинічно? Якщо нарешті зрозуміти про власний інтерес і що цінності – це не драматичні страждання, то нітрохи.
