Вірус все сплутав. Торік 2020 року, чекаючи згортання епідемії, я не вибрався в Україну. З часом люди призвичаїлись до коронавірусу, багато перехворіли, немає вже торопкого жаху перед незвіданим лихом. Bирішив не чекати кардинальних змін ситуації, а їхати, бо відірватися на довгий час від України не співпадає з моїм життєвими установками.
На тлі пандемії подорож пов’язана з бюрократичними проблемами – виїзд з країни перебування, в’їзд в Україну. Правила перетину кордонів постійно міняються. Часто це пов’язано з часом, щось треба встигнути зробити за лічені дні.
Вивчив всі правила, підготував авто, причіп, зібрав страховки, медичні тести, запрошення. Тест на коронавірус спочатку зробив по ОМС, але не встигав проїхати кордон. Довелося звернутися до лабораторії Гемотест, додавши 2700 руб. Увечері здав кров, вранці була довідка з негативним тестом і наступного дня вдосвіта виїхав з Москви.
По автотрасі М2 (раніше вона мала назву Москва-Сімферополь) їжджу з 1981 р. Спочатку на вухастому «Запорожці» з каністрами бензину на багажнику. Тоді в нафтогазовій державі Радянському Союзі були проблеми з пальним, і на бензоколонках зазвичай бензину не було. Зараз бензину вдосталь, хіба що буває проблема з грошима.
Дістався кордону за 11 годин. Людей на кордоні мало, жодних черг. В той же час вразили довжелезні кілометрові черги автомобільних фур в обидві сторони. Можливо, черги утворювались через повільне проходження кордону чи ще з якоїсь причини. Ця картина якось не відповідала скупченням російської військової техніки в інших місцях біля кордону, від чого збурилося все міжнародне товариство. Поговорити з водіями не вдалося, треба самому переходити кордон. Спочатку зробив розвідку, спитав переднього російського прикордонника, показавши папери, чи випустять мене з Російської Федерації. Він сказав, що мабуть. Я продовжив, що мені треба не мабуть, а напевно, і попросив з’ясувати точніше. Мовляв, куплю медстраховку для виїзду за кордон (біля кордону завжди туляться представництва страхових компаній), а вона коштує 5000 руб.. Якщо мене завернуть назад, то гроші викину на вітер. Прикордонник подзвонив, і я отримав ствердну відповідь-пройдеш. Я не купував заздалегідь медстраховку і взагалі приготував себе до можливого облому, зворотної дороги від кордону в Москву.
Російські митники ретельно оглянули мої речі, авто, причіп, в якому був велосипед, деякий інструмент для ремонту в батьківському домі, досить велика торба з книгами. Це були книги члена «Українців Москви» Євгена Агітаєва, який відійшов у вічність, а його дружина хотіла бібліотеку Євгена подарувати українській бібліотеці. Про це йшлося в статті «Як Путін «сохраніл» українську бібліотеку в Москві» (www.ukrros.org, https://ukrros.org/?p=2328). Оскільки української бібліотеки в Москві (та в Росії теж) вже немає, книги Агітаєва було вирішено подарувати школі, в якій він учився в Україні.
Також був вже звичний для мене на російському кордоні досить тривалий паспортний контроль. До закордонного паспорта додав ще громадянський паспорт РФ, і дівчина кудись дзвонила, потім півгодини бігала з паспортами. Поруч зі мною люди проходили контроль за 5 хвилин. Те ж саме було, коли їхав назад, паспортний контроль тривав понад годину. Можливо, що існують списки осіб за ступенем лояльності до влади, і я знаходжуся в числі осіб, яких треба особливо перевіряти. Тож після митного контролю довелося стати збоку і чекати.
На українському кордоні офіцер запитав про мету поїздки в Україну. Кажу, що основна – на кладовищі на могилі мами пам’ятник похилився, треба виправити. «Цього недостатньо», – сказав офіцер. Офіційного запрошення сусідки з села Веселого виявилося теж недостатньо. Тоді я подав віддруковані з сайту Державної прикордонної служби України Правила перетину кордону і попросив вказати пункт, за яким він не пропускає мене в Україну. Офіцер переглянув список і сказав: «Беріть свої папери і йдіть до начальника зміни, хай він вирішує». Я пішов, а офіцер навздогін питає: «Скільки вам повних років?» Кажу: «Вісімдесят». Постала німа сцена, боротьба між здоровим глуздом і необхідністю виконання бюрократичних приписів. Офіцер повернув мене назад, сказав: «Перевіряють тільки до 60». Затим швидко все оформив, побажав доброї дороги. Розмовляв зі мною досить пристойною як для харківської прикордонної застави українською мовою.
Від кордону за 4 години дістався до батьківського дому в селі Веселому на околиці міста Синельникова Дніпропетровської області. Особливих зовнішніх змін не побачив в порівнянні з тим, як їдеш з Росії в Фінляндію, інші країни Європи. Відомий афоризм про дві російські біди – дороги і дурні – не менше підходить і до України. Хіба що по першій частині афоризму Україна йде попереду, і наразі біда з дорогами в Україні більша, а в другій частині, можливо, відстає від Росії. Втім це залежить від особистого сприйняття.
А яка ситуація всередині, що думають і як живуть люди? Коли збирався їхати, деякі знайомі, зачумлені антиукраїнською пропагандою, казали: «Куди ти зібрався… машина з російськими номерами… та там же і т. ін.»
Враховуючи все побачене і почуте, на основі власного досвіду заявляю, що голоду в Україні немає, всього вдосталь, на авто з російськими номерами можна їздити без жодного ризику для себе і для авто.
Від 2005 р. в Україні відбулась відчутна зміна напрямів суспільного розвитку в бік європейської цивілізації. Щоправда цей розвиток є зигзагоподібним, уривчастим. Не вистачає критичної маси, щоб рух до Європи став більш стрімким, лінійним, І чи тільки справа в числі населення, яке підтримує європейський вектор? Що треба додати для того, щоб жити, як в Європі?
Перше хочеться сказати, що в Європу треба йти з чистим довкіллям і добрими дорогами. Крім того, бракує внутрішньої культури в широкому розумінні, що вбирає в себе багато чинників: чисте довкілля, повага (вже не казатиму любов) до ближнього, повага і дотримання цивілізованих норм і правил співжиття, розуміння своєї особистої причетності і відповідальності на всіх рівнях. В Україні до таких чинників також належить українська мова, українські народні традиції, несприйняття концепції «какая разніца». І мабуть на сьогодні головний чинник – зниження рівня корупції у всіх її видах. Вже не кажучи про нульову до неї терпимість, до цього далеко і взагалі навряд чи досяжно.
В селі Веселому Раївської об’єднаної територіальної громади (ОТГ), як у всій Україні вихідці з комуністичної номенклатури, затим з недалекого регіонального минулого як прилипали продовжують займати керівні крісла, при цьому мімікруючи і утримуючись за переказами самих виборців при владі за рахунок тої ж корупції, купівлі голосів на виборах. Справа в тому, що є кого купувати, причому за копійки, за гречку. Тож на питання, чому немає доріг в селах Раївської ОТГ, тече дах в школі, соціальна інфраструктура в занепаді, руйнується довкілля, людям треба питати не Зеленського, а в першу чергу самих себе, ще обраного голову Раївської сільради Юрія Івановича Мартиненка та його прихвоснів-старост. Бачили у виборців очі, що … Доріг немає, зате для п. Мартиненка придбано нове престижне авто за півмільйона гривень, прихвосні зайняли теплі місця у виконкомі і теж мають якусь частку від пирога, йде справжній дерибан землі для потрібних людей. А що ж виборці?
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята; нехай, каже,
Може, так і треба.
Схоже, що п. Мартиненко не уявляє себе без хоч якогось крісла. Людина без переконань, яка заради крісла міняла партії як рукавички (Громада, аграрна, націонал-демократична, партія регіонів, УКРОП, Блок Петра Порошенка). Напевно хотів би притулитися до «Слуги народу», не завдаючи собі клопоту з тим, що обраний посадовець повинен бути дійсно слугою народу в прямому розумінні слова «слуга».
Лишається сподіватися, що цю концептуальну ідею різним прилипалам зрештою роз’яснить братія, яка все ж повинна прийти до тями і зробити відповідні висновки. Без цього Україні ще довго товктися перед європейським ганком.
Валерій Семененко
10 травня 2021 р.
Москва
