Підсумки боротьби за добре ім’я Романа Шухевича в підручнику історії

Вітаю рішення Міністерства освіти і науки України про внесення змін у підручник для 10-го класу “Історія:Україна і світ”, що стосуються звинувачення Романа Шухевича та ОУН у колабораціонізмі. Сподіваюся, що, приймаючи свій вердикт, Міністерство керувалося історичною правдою та свідомою державницькою позицією, а не бажанням приборкати суспільний ажіотаж.
У цьому контексті, поділюся деяким міркуваннями з приводу процесу, який розгорнувся довкола проблеми.
Перше – існує гостра потреба фахового дослідження та популярного висвітлення співпраці постатей і структур українського визвольного руху з іноземними державами, зокрема з Німеччиною. Ми повинні раз і на завжди поставити крапку (необхідність відкинути радянський/московський ідеологічний контекст тут й так очевидна), щодо вживання терміну колабораціонізм (який має чітке політико-правове значення) по відношенню до українських націоналістів. Адже вони не зраджували свого народу, не знищували і не боролися проти нього. Військова співпраця з Німеччиною слугувала національній меті – здобуттю незалежності. Коли ж гітлерівці розгорнули боротьбу і репресії проти української держави та руху, націоналісти розпочати антинацистський опір, основним проявом якого було й створення УПА.
Друге – в українській гуманітарній сфері панує системна криза, яка відбивається на стандартах освіти. Замість загальноприйнятих і обгрунтованих знань, в підручниках поширюються суперечливі авторські інтерпритації та гіпотези, які крім всього іншого “підкріплені” помилковою хронологією і фактами. В ході перипетій з підручником насамперед було дивно, що ці прогалини не були помічені і виправлені рецензентами чи конкурсною комісією. Також, було дуже прикро, що деякі фахівці тематики і відповідальні установи, які мали б першими відреагувати, – мовчали та спостерігали.
Третє – нарешті громадськість впевнилася у тому, що зокрема у Львові (при наукових установах, вузах та громадських організаціях), існує ціле середовище діячів, які працюють на шкоду українській державності. Одним з найяскравіших його речників є українофоб В.Расевич, який нещодавно знову виступив з відповідними заявами. Це середовище, досягнуло помітних успіхів у антиукраїнському трактуванні національної історії на рівні міста Львова. Цього року його представники спробували значно підвищити свій рівень. Сподіватимемося, що СБУ дасть належну оцінку антидержавній гуманітарній діяльності певних людей та структур, які функціонують за іноземні кошти.
Четверте – проявляючи т.зв. “академічну солідарність”, яка нібито захищає право на вільне висвітлення та інтерпретацію історії, заперечує можливість “цензури” і тп., наші поважні і не дуже вчені та професори, здатні відректися від історичної правди та національної гідності. Вони будуть першими, хто під виглядом інтелектуальної еквілібристики та корпоративної солідарності, будуть захищати, розробляти і поширювати ворожі гіпотези і концепції. Не виключаю, що ця “інтелігенція”, так само, як і у вересні 1939, зустрічатиме окупантів з квітами. Відверто було дуже прикро бачити серед них деяких людей, але це життя, і добре, що сьогодні вони виявили себе, зокрема у всіляких списках та ініціативах.
П’яте – в процесі солідаризації і захисту авторів підручника виявилася дуже тривожна річ. Освітяни та інші діячі, вдаючи з себе фахівців почали заявляти, що всім й так відомо, що українські націоналісти були нацистськими колаборантами. Тим самим, не вдаючись в усі аспекти проблеми і відкидаючи головну мету діяльності українського визвольного руху, вони фактично розтиражували добре засвоєні колись радянські ідеологічні кліше.
Шосте – для себе зробив висновок, що серед наших вчених дуже мало є тих, хто має сміливість виступити із критикою та запереченням помилкових суджень колег. Чимало з дослідників і діячів ставлять добрі особисті взаємини та думку про себе, вище історичної правди та національних інтересів. І що більш характерно, зокрема у Львові, жінки-вчені (не називатиму імен) є більш мужніми аніж деякі чоловіки-вчені. В той час, коли хлопці-молодці “дивилися в бінокля” або визирали з-за тендітних плечей своїх колєжанок, – історикині відверто висловлювали і обгрунтовували свою критику. За це честь їм і хвала!
Сьоме – події з підручником показали, що чимало зацікавлених сторін намагалися включити процес боротьби за правду в русло інтриг та провокацій. Будучи тим хто перший порушив проблеми підручника (https://www.facebook.com/Hryckiv/posts/2429097037101291
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=2450296464981348&set=a.264456810232002&type=3&theater
https://www.facebook.com/Hryckiv/posts/2455833834427611), заявляю, що моєю метою було відновлення історичної справедливості та відстоювання національних інтересів. Усі речі, які згодом перейшли на інтриги, особисті порахунки та провокування загострення ситуації вважаю неправильними і зайвими.
Підсумок. Проблема з підручником історії стала прямим віддзеркаленням ситуації в українській науці та освіті. Наші суспільство і держава розвиваються, тому публічне обговорення і розголос є чи не єдиним дієвим методом виправлення помилок і прорахунків. Впевнений, що отриманий досвід повинен допомогти в покращенні якості української історичної науки та освіти. Міцна національна державність можлива лише з національно свідомою молоддю. Знаючи ціну своєї незалежності ми ніколи не втратимо ні людської, ні національної гідності.
Слава Україні! Героям Слава!

Роман Грицьків