Сьогодні важливий день для дискусій стосовно моделі безпеки для України. У Парижі зустрічаються лідери Франції, Німеччини та Польщі, а генсек НАТО зустрічається у Вашингтоні з Президентом США. Якраз рік тому далеко не всі готові були сприйняти ідею нашого кандидатського статусу в Євросоюзі. Тоді перемогло розуміння, що ЄС, який нездатний протягнути руку Україні, нікому у 21 столітті не потрібний, а публічна демонстрація його слабкості Євросоюз просто добила б. Він занепадав би повільно і довго, або навіть, як хочуть у Кремлі, сколапсував би. Ті, хто тоді сумнівалися, зрозуміли, що вони опиняються на звалищі історії і саме такі слова, за моїми даними, і були використані в одній з дискусій.
Тепер ми підходимо до такого ж моменту, але для всього Заходу. Очевидно, що значна частина його відчуває, що залишити сіру безпекову зону означатиме перманентну війну. Вузол необхідно розрубати, питання лише, яким шляхом і стосовно нього консенсус на Заході поки що відсутній.
Путіну дуже подобається порівняння з Петром першим, йому, як і Китаю, дуже хотілося б мати справу не з колективним Заходом, а з його частинами. Наразі Росія повертається, точніше ми разом із Заходом її повертаємо до допетрівських часів. Це буде зроблено, але за умов нового Західного консенсусу про цілі 21 століття. Ми будемо важливою, хоча і не єдиною частиною цього консенсусу. Відкласти питання України “на потім” має означати для всіх так само опинитися на смітнику історії, адже за відсутності будь-якої довіри фігури на шахівниці можуть бути або свої або чужі, все інше зіпсує гру. Тому хочеться, щоб новий генсек НАТО, кандидатуру якого намагаються зараз погодити, залишився в пам”яті як “генсек розширення Альянсу”. І саме для цього її або його потрібно обирати.
