Легендарний Орест ВАСКУЛ, воїн УПА, багаторічний політв’язень радянських концентраційних таборів, Голова Київського Крайового Братства ОУН-УПА напередодні 14 жовтня поділився спогадами про свій життєвий шлях, шлях боротьби, і поглядами на те, як треба змагатися за Україну в сучасних обставинах.
– Пане Оресте, як починався Ваш шлях у визвольних змаганнях?
– В 1942 році я вступив в юнацьку організацію ОУН. Мій шлях збройної боротьби почався в 1943 році, коли я вступив до дивізії «Галичина», пройшов рік вишколу, закінчив підстаршинську школу і взяв участь в бою під Бродами в липні 1944 року. Після того я був полонений, відбував термін ув’язнення в Башкирії, але в січні 1946 року я та ще троє осіб зробили втечу з табору і прибули до Галичини. Від тих часів почався мій шлях в лавах УПА. Він тривав до червня 1947 року.
На той час великі сотні були лише в Карпатах, а так – переважно маленькі групи – боївки. Я займався в основному розвідувальними справами. Працював з окружним провідником пропаганди на Коломийщині «Рибаком». Це був мій сусід, і якби не він, то хто знає, чи був би я в УПА: чи повірили б мені, чи подумали, що я засланий ворогом до українського підпілля…
7 червня 1947 року мене арештували на явочній квартирі. Мені дали 25 років таборів і 5 років заслання. Відбував я термін ув’язнення в різних місцях – Екібастуз, Долінка, Дубовка-5, Дубовка-6, вже звідти нас перевезли в Кемерово. А в день смерті Сталіна, 5 березня 1953 року нас привезли до Воркути. Там я перебував до звільнення – до 26 червня 1956 року.
– Що найбільше закарбувалося в пам’ять з таборового життя?
– В таборах було дуже тяжке життя. Ми носили номери – на грудях, на шапках, на ногах, на спинах. У мене там не було імені, я звався там К 294. Додому писати не дозволяли, бачитися з рідними також. Після робіт нас одразу закривали під замок. Праця була також дуже важка. Треба було виконувати норму, не виконуєш її – працюєш далі. Або інакше закривали в ізолятор. Врешті терпець урвався і ми, українські націоналісти-бандерівці, зуміли зорганізувати політичний страйк і повстання. Ми поширили це повстання на всі табори. Але не в один день, спочатку була Воркута, потім – Норильськ, далі Караганда та інші. Ми вимагали зняти номери, вимагали перегляду справ, зустрічі з рідними, звільнення по малолітстві. Цей рух пішов по всіх таборах Союзу. Влада була змушена піти на поступки. Повстання не закінчилося без жертв: на 26-й шахті в Воркуті розстріляли 56 чоловік, в Норильську – ще більше, а в Кінгірі танками розчавили 600 наших дівчат. Проте ми добилися свого і почали виходити на волю.
– Як Ви стали облаштовувати життя після ув’язненя?
– Я повернувся до України, мене тут ніхто не хотів прописувати, а дали 24 години, щоб я забрався геть. Так я повернувся до Воркути. Там закінчив будівельну школу, став працювати десятником, ходив у вечірній будівельний технікум. А потім заочно поступив до Ризького будівельного інституту. Закінчив цей інститут, працював на різних роботах – від майстра до прораба. А в 1968 році переїхав у селище Ясногородка під Києвом – будувати дитячі садочки та санаторії для дітей з Воркути.
– Як постало Братство вояків ОУН-УПА?
– В 1992 році ми стали творити Всеукраїнське Братство ОУН-УПА. Все почалося з конференції у Львові, де ми його створили на всеукраїнському рівні. Після того я заснував Київське Крайове Братство ОУН-УПА. Коли я його організував, у нас було 192 ветерани. А на сьогодні їх лишилося лише 22.
– Чи знаєте, як склалася доля Ваших побратимів, з якими Ви пліч-о-пліч воювали, перебували в ув’язнені?
– Майже нікого з моїх побратимів вже немає серед живих. Вони всі, хто не загинув в боях, пройшли табори, їм давали різні терміни – кому 15, кому 20 років. Наразі лишилося лише двоє, з ким я перебував в таборах. Один мешкає в Кривому Розі, а інший – в Хмельницькому.
– З Вашого погляду, чим відрізняється боротьба за Україну за часів Вашої молодості та нині?
– Зараз зовсім інші обставини. Ми маємо українську державу, хоча нею керують такі люди, що ніколи таку державу не любили і не полюблять, хіба Бог їм допоможе поміняти своє ставлення до України. Та боротьба була збройна, нам ніхто не допомагав, окрім українського населення. Зараз іде боротьба історична, політична. За нинішніх умов треба чинити так, щоб слово було сильніше від зброї. Потрібне патріотичне виховання молоді. Переконаний, що невдовзі прийде той час, коли Україна стане українською. Це моя мрія.
– Чи можете Ви стверджувати, що досягли життєвих цілей, поставлених перед собою?
– Я не скінчив своє життя, я готовий боротися й далі! Якби навіть довелося знову взяти зброю до рук, я знов пішов би воювати.
– Як ставиться сучасна молодь до ветеранів визвольних змагань, до вояків УПА?
– Молоде покоління дуже добре ставиться до ветеранів УПА в усіх областях України – від Заходу і до Донбасу. Ми відчуваємо підтримку молоді і вдячні за неї.
Спілкувався Сергій Пархоменко, УІС
