Про те, чому нас підтримує світ, про генетичний код українського воїна і якою буде Європа після Перемоги. На запитання відповів доктор політичних наук, заступник Голови ВО «Свобода» Олександр СИЧ.
– Пане Олександре, нині чимало експертів, та навіть бійців кажуть про те, що в глибині душі розуміли, що ця війна колись буде. Чи Ви також належите тих, котрі певною мірою чекали повномасштабного вторгнення?
– Так, я віддавна схильний був вважати, що рано чи пізно, але Московщина вчинить збройну агресію проти України. Душа противилася такому передбаченню, бо ж ніхто не бажає війни своїй країні і участі в ній своїх рідних. Але розум підказував його історичну зумовленість. Моя свідомість перебуває в націоналістичному дискурсі, який володіє дуже загостреним відчуттям небезпеки для нації і держави з боку Московщини. Вважаю, що достатньо добре знаю історію українського націоналізму і його доктринальний спадок. А він устами чи не усіх провідних діячів ОУН та постановами всіх її конференцій і Великих зборів стверджував, що звільнення від московського колоніального поневолення можливе не інакше, як шляхом революційної збройної боротьби.
Очевидно, що таке переконання базувалася на знанні про природу Московщини й випливало з досвіду протистояння ОУН із нею. Після, здавалося б, мирного отримання українцями Незалежності в 1991-му, міг закрастися сумнів, чи не помилковою в цій частині була націоналістична доктрина? Однак прийшов 2014-й і підтвердив її проникливість.
Перебуваючи в націоналістичному сегменті української політики, практично всі роки Незалежності крізь призму такого загостреного націоналістичного сприйняття потенційної небезпеки з боку Московщини навіть поневолі фіксував безліч фактів, що свідчили про її намагання «мирними» методами повернути Україну в своє неоімперське лоно. А їх просто таки тоннами генерувала діяльність «п’ятої» московської колони – тотальна окупація інформаційного, культурного, освітнього простору, призначення на керівні посади в державі, а особливо в силових відомствах, відвертих ставлеників Кремля і цілеспрямоване руйнування українського оборонного потенціалу тощо. Все це посилювало переконання про невідворотність потенційного збройного зудару. За пеленою невідомого залишалося тільки питання часу.
Такий час настав 2014-го. Він став межовим між двома етапами гібридної війни Московщини проти України, яка велася протягом всіх років Незалежності. Коли Революція Гідності продемонструвала європейський вибір України, Московщина від невійськових методів захоплення України перейшла до акту прямої агресії.
– В одному зі своїх інтерв’ю Ви обґрунтовували думку, що війна буде тривалою, оскільки це вигідно багатьом країнам в світі. Чи успішний наступ ЗСУ на Харківському напрямку дещо змінив Вашу думку? Чи зажевріла у Вас надія, що війна не затягнеться на довгий період? Нині чимало бійців кажуть, що якби нам дали достатньо зброї – ми б дуже швидко вибили ворога…
– Незважаючи на ті чи інші тактичні успіхи української зброї на полі бою, я залишаюся при своїй думці. У Вашому запитанні ключовими є слова «якби нам дали достатньо зброї». А хто і чому нам її дає? Дають Сполучені Штати і їхні західні союзники, для яких Московщина є геополітичним противником. Звісно, минулися вже роки «холодної війни», коли вона у формі совєтського союзу була вістрям одного з двох геополітичних полюсів. Сьогодні для США таким опонентом все більш рельєфно вимальовується Китай. Однак Московщина, як його геополітичний союзник, плутається поміж ногами, заважає. Тож його треба якомога більше виснажити й знейтралізувати. І якщо вже випала така нагода, то чому не нашими руками? Якщо Московщина брутально напала на Україну, порушивши всі засади світового порядку, то чому одночасно і на місце її не поставити, і не знейтралізувати її, як гравця другої геополітичної лінії?
Не хотів би, аби читачі сприймали такий спосіб мислення наших союзників, як вияв політичного цинізму. Ні, це всюдисущий прагматизм національних інтересів! Це ми, українці, в силу свого національного характеру, схильні всі процеси навколо нас оцінювати ціннісно-сентиментально. А пора б вже, ставши державною нацією, звикати до того, що кожна держава у світі вибудовує свою політику, виходячи не з чийогось, а зі свого національного інтересу.
Ми повинні бути вдячні долі, що наші національні інтереси збіглися з такими геополітичними розкладами і що нашим могутнім союзником є Сполучені Штати. Бо ж наша війна з Московщиною має екзистенційний характер. Але ще, умовно кажучи, вчора геополітична карта так добре не лягала й ті ж таки США не бажали розпаду совєтського союзу й, відповідно, не бачили перспектив для існування незалежної Української держави. Невідомо, чи й сьогодні вони зацікавлені у розчленуванні залишкової московської імперії на національні держави? Й чи дадуть аж стільки і такої зброї, щоб ми могли це доконати?…
Першою умовою вирішення будь-якої проблемної ситуації в житті людини, нації чи держави є холоднокровний аналіз ситуації і розрахунок сил та ресурсів. А вже тоді з цього аналізу випливають найоптимальніші шляхи і методи боротьби. Принаймні так робила ОУН – зважила ситуацію й зрозуміла, що єдиний шлях національного визволення, це революційна боротьба. Так і сьогодні для подальшого розвитку нашої національної держави слід добре собі здавати звіт, де ми є в геополітичному світі, якими ресурсами оперуємо і як нам досягти омріяної мети на цьому етапі – реального суверенітету і незалежності. На жаль, в нинішньому стані нам поки що не під силу самотужки подолати ворога. Тож цінуймо союзників, але одночасно усвідомлюймо їхні національні інтереси і самі зростаймо в силі!
– Ця мужність, яку демонструють нині наші воїни – звідки вона? Яка її природа – ментальна, історична?
– На мою думку це одне і те ж, оскільки наша національна ментальність має історичний характер. Ми, як нація, сформувалися на порубіжжі Великого Степу і Полісся, кочового й осілого способів життя, варварства і цивілізації. Порубіжжя вже силою свого розташування вимагає войовничості того народу, який його посідає. А тому українці вже з природи своєї є воїнами.
Тільки ж історичні обставини склалися так, що порубіжжя нас виснажило й ми втратили власну державність. А Московщина, запопавши нас у свої лабети, сповна використала наш мілітарний талант для реалізації своїх імперських цілей. Для прикладу, кому довелося служити в совєтській армії, той знає, що кадрову основу її боєздатності складали українці.
Думаю, свідоме й несвідоме, світоглядне і генетичне є тими двома головними складниками, які сьогодні формують феноменальний успіх українського війська у війні з московським напасником. Є частина воїнів, які усвідомлюють екзистенційну суть цього протистояння. Але, думаю, ще більша їх частина є такими воїнами на генетичному рівні. І особливо ті, що зі Сходу, Півдня та Центру України.
– Як має закінчитися ця війна, аби вона більше не повернулася? Аби наші діти і внуки не мусили більше захищати свою країну?
– Я переконаний, що поки Московщина не буде зруйнована як імперія, поки вона не буде розчленована на національні держави й поки властиво вона сама не буде зведена до історичних меж, до тих пір ми не будемо мати спокою з нею. Але не думаю, що таке завдання нам самим під силу на цьому етапі боротьби. А союзники нам поки що цього не дозволять і поки що не будуть допомагати аж до такої міри.
Думаю, Московщина в теперішньому її форматі приречена. Але скільки ще їй залишилося отруювати світ тліном смерті – не беруся гадати. Може з десяток років, може й декілька десятків? Мені доводилося зустрічати експертні оцінки самих московських аналітиків, згідно яких вже до середини цього століття московсько-китайський кордон може проходити по Уралу.
Не думаю, що нам принципово після поразки Московщини забирати в склад України Кубань чи інші порубіжні землі. Скоріше нам принципово облаштувати після розпаду Московщини на своєму північно-східному кордоні безпечний пояс союзних Україні національних держав. До слова кажучи, Степан Бандера бачив Кубань частиною великого і союзного до України козацького федерального утворення.
– Чого нам чекати від цієї зими? Якою вона буде? Як її пережити?
– Слід передбачати, що цьогорічна воєнна зима буде важкою. Очевидно, найважчою за всі роки Незалежності. До неї вже слід готуватися. Й не тільки матеріально, запасаючись дровами, твердопаливними колами, генераторами тощо. Але й ментально, взявши за приклад наших друзів із країн Прибалтики. Пригадую, коли в час розпаду совєтського союзу Москва хотіла їх поставити на коліна, застосовуючи вже звичний газовий шантаж, то вони меблі і паркет палили, але своєю незалежністю не поступилися!
– Яким Ви уявляєте життя після війни? Що зміниться? Якою буде Україна? Де буде її місце в світі?
– Війни гартують людські і національні організми. Війни відсівають суттєве від несуттєвого, вартісне від безвартісного. Тож сподіваюся, що після нашої великої Перемоги у цій Війні за Незалежність (а я саме так її називаю), українська нація стане єдиним, згуртованим, солідарним і свідомим своєї неповторної ідентичності організмом.
Українська держава стане значно могутнішою, заможнішою і впорядкованішою. Вона звільниться від олігархічної плутократії і поступово поверне в практику державного управління історично притаманні їй високі зразки народовладдя.
Україна вже сьогодні в горнилі війни несе на своїх плечах місію повернення Європи додому, до своїх органічних підвалин і цінностей. Наша Перемога над рашизмом, що консервує цивілізаційну відсталість і своїм дикунством тримає Європу у полоні страху, започаткує новий відлік в її історії – епоху великого Відродження. Наша Перемога припинить занепад Заходу і поверне його знову на домінуючі позиції у розвитку людської цивілізації. А Україна буде входити в п’ятірку провідних держав Європи.
Розпитувала Г.Ч., «Свобода»
