Олег Баган: «Україна має повірити в себе, свою місію і геополітичну покликаність»

Референдум у Великій Британії, який став суспільною заявою про намір цієї країни вийти із ЄС, не тільки сколихнув цілою Європою, а й викликав великий сумнів у тих країнах, які щойно мріють увійти до Європейської Спільноти. Про міжнародні настороги і можливі перспективи для України ми розмовляємо із дрогобицьким політологом і публіцистом Олегом Баганом, книга якого із широко закроєною проблематикою «Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні, історіософські аспекти» (Львів: ЛА «Піраміда», 2016, 670 с.) щойно побачила світ.

Чи справді британський Brexit розколить єдину Європу, а з цим – і наші українські надії на стабільність і заможність у майбутньому?
Гадаю, ні. Тут треба зрозуміти два чинники, які постійно дестабілізують і дестабілізуватимуть ЄС. По-перше, це глибокий націоналізм і сильне бажання мати власну державницьку стратегію його окремих членів, насамперед Великої Британії. Нагадаю, що у 1992 р. Британію ледве затягнули до ЄС міжнародні еліти, оскільки більшість тамтешнього політикуму і суспільства не хотіли об’єднання на принципах Маастріхтської угоди. Тоді навіть була проведена спецоперація зі зняття з посади прем’єр-міністра суперпопулярної Марґарет Тетчер, яка виступала проти входження до ЄС: за це проголосували «опрацьовані» члени партійного з’їзду консерваторів і прем’єром став Дж.Мейджор. Позиціонувати себе як геополітична і культурна антитеза до Європи – це національна традиція британців, вона йде ще від часів Середньовіччя. Тому надалі, напевне, Британія шукатиме для себе якоїсь оригінальної ніші, щоб все-таки і взаємодіяти із об’єднаною Європою, і грати особливу геополітичну роль у світі, як це вона робить через виразне стратегічне партнерство із США.

По-друге, ЄС творився лібералами і соціал-демократами, і тому передусім нав’язує фінансово-економічні пріоритети народам, прагматизує їхню свідомість.Він став середовищем, де дуже добре себе почуває великий капітал, де все підпорядковано зароблянню грошей.Це яскраво відбилося, наприклад, на європейському футболі, який став гігантською біржею, де перекачуються мільярди, втратив будь-який національний колорит. А це викликає, відповідно, негативну реакцію в народів, які бунтуються проти цинізму і меркантилізму фінансово-олігархічних кланів, які реально правлять в ЄС, а не національні демократичні делегати, як створюється ілюзія. Тому бунти і голосування проти «єдиної» Європи відбуватимуться й надалі.Це протистояння між європейським космополітизмом і націоналізмом триватиме завжди.

Цілком можливо, що Лондон шукатиме собі нових союзників у Середній і Східній Європі, адже в нього тут є також своя традиція – потужна присутність на Балканах впродовж ХІХ ст. І це – додаткова надія для України: більша активність Великої Британії у Середньо-Східній Європі – це добра альтернатива міжнародній політиці Німеччини, яка замасковано залишається дуже проросійською.

Чому ставлення з боку ЄС до України після нашого героїчного Майдану не вельми поліпшилося: перед нами постійно ставлять якісь бюрократичні перепони, вимоги і т.ін.?
Це закономірно. Не можна порівнювати Україну з державами Середньої Європи – Польщею, Чехією, Словаччиною Угорщиною, Румунією , чи країнами Балтії, хоч і постсовєтськими, як ми. У всіх цих країнах було досягнуто національного консенсусу, тобто більшість в їхніх суспільствах прийняла національну стратегію розвитку держави, європейські цінності, норми демократії, усунула комуністичну номенклатуру, вгамувала цивілізованими рамками апетити клептократичної олігархії, і, відповідно, їх не захлиснула хвиля корупції, як Україну. Європа чудово знає, що національного консенсусу в Україні немає, що суттєву частину українського суспільства складають люди із совєтським типом мислення, тобто схильні до беззаконня, злодійства і водночас тупо вірнопіддані перед начальством, безініціативні, лояльні до усіх видів корупції. Саме такі люди голосують за безідейні партії, за цинічні олігархічні проекти, ілюстрацією чого є сучасний постмайданний парламент України, де навіть більшість комбатів – на прислугах в олігархів. Європа знає, що воюючи з путінською гіперкорумпованою Росією, Україна не спромоглася зробити надійними кордони з нею, через які проникають майже вільно і наркотрафіки, й азійські мігранти, і всяка інша незаконна контрабанда. (Гроші на побудову т.зв. «Європейського валу» просто розікрали за Яценюка). Як така країна може увійти до впорядкованого ЄС?

Однак, це не повинно кидати нас в безнадію. У геополітичній перспективі всі потрясіння і суперечності в ЄС можуть обернутися на добре. Маю наувазі ідею Балто-Чорноморського союзу. До слова, я у своїх публікаціях ще 1990-х рр. активно її розвивав і це вилилося в мою книгу «Українська Понтида: Геополітичні виміри сучасної України» (2002), в якій я доводив, що тільки консолідація Чорноморського простору, в епіцентрі якого перебуває Україна, загарантує стабільність всій Європі. Ці думки я розлогіше подав і в останній своїй книзі «Актуальна націософія». Очевидно, що повноцінно інтегруватися в ЄС країни Східної Європи не зможуть, бо несуть в собі інші цивілізаційні інтенції, а це Білорусь, Україна, Молдова, Сербія, Боснія, Туреччина, Грузія, Вірменія, Азербайджан. Натомість вони повинні змагати не до того, щоб цілковито уподібнитися до західноєвропейських суспільств, як це є зараз, а до того, щоб творити собою у співдії із країнами Центральної Європи цивілізаційну паралель до об’єднаної Західної Європи. Тобто країни від Балтики до Чорного моря і Кавказу повинні зближуватися між собою політично, економічно, культурно, взаємодіяти на рівні спільних геополітичних проектів, господарських ініціатив, освітніх та інформаційних програм і т.ін. Тут, у символічних столицях макрорегіону – Ґданську, Кракові, Вільнюсі, Львові, Будапешті, Белґраді, Одесі, Києві, Констанці, Варні, Стамбулі, Трабзоні, Батумі та ін.. – мали б наразі відбуватися регулярні форуми політичного, економічного, культурного, конфесійного змісту з тим, щоб маніфестувати його сконсолідованість, цілеспрямованість, цивілізаційну самобутність. Провідні університети макрорегіону мали б концентрувати зусилля науковців у напрямку творення нового інтелектуального поля, мали утримати десятки тисяч молодих інтелектуалів, які зараз масово виїжджають на Захід як жалюгідні заробітчани.

Передусім Східна Європа повинна повірити в себе, в свою місію і геополітичну покликаність. Адже від її згуртованості, геополітичної «пружності», здатність самостійно й ефективно реагувати на деструктивні випади з боку імперської Росії залежить стабільність усієї планети. Зона Східної і Центральної Європи є такою привабливою для Москви тому, що геополітично вона є першою передумовою перетворення Росії на супердержаву. Водночас країни Балто-Чорноморського простору завжди становили і будуть становити для Московщини цивілізаційний виклик: ментально, культурно, соціально народи цього простору є чужими для російської євразійської цивілізації, і тому вона руйнувала й руйнуватиме їхні політичні і культурні основи.

Іншими словами, східноєвропейські еліти повинні позбутися комплексу «меншого брата» і «прохача» перед Заходом, а натомість провадити більше самостійницьку міжнародну політику, відчути себе другим, поряд із Атлантикою, епіцентром Європи.

Якими є головні перешкоди перед Україною для того, щоб вона могла відігравати вагомішу політичну роль у Європі?
Я Вас здивую, коли наголошу, що головними проблемами для України є не економічні питання, а гуманітарні. Україні бракує не матеріальних ресурсів (усе це – похідне), а духовних, моральних, психологічних. Зараз наша країна задихається від цинізму, брехні, профанаторства, непрофесійності. Де не глянь – усі сфери життєдіяльності суспільства захоплюють люди меркантильні і бездарні за допомогою грошей, потрібних зв’язків і покровителів. В усіх напрямках люди думають за схемою прискореного збагачення і безвідповідального транжирення багатств країни. І в цьому сенсі Україні катастрофічно бракує великого націоналізму, тобто моральної відповідальності за подальшу долю держави.

Великою проблемою України, яку не розуміють політики на Заході, є проблема національної розділеності її суспільства. Україна ще не відбулася як національна держава: так, більшість у ній складають етнічні українці, але переважно як пасивна, по-громадянськи неорганізована, часто без елементарних національних ідеалів маса; правлячу верхівку ж складають етнічно мішані елементи, росіяни й абсолютні малороси. Це підтвердили й події після Майдану, коли полі- етнічний симбіоз, який володіє великими фінансами, має управлінський досвід, бо часто походить від комуністичної номенклатури, має належну агресивність, швидше мобілізувався і майже повністю захопив владу в країні. Тому не випадково ключовими міністрами у «майданному» уряді П.Порошенка стали уродженець Росії П.Клімкін (це сигнал усім росіянам в Україні, що їхні позиції не порушаться ніякими революціями), «спеціальний бухгалтер від офшорного бізнесу» Валерія Гонтарєва на чолі Національного Банку (це сигнал усім злодіям, які украли мільярди з надр держави, що з ними все буде добре), азербайджанський вірменин з осетинським корінням, який принципово розмовляє тільки по-російськи і як міністр МВС прикрив усю корупцію в країні, А.Аваков (це сигнал усім неукраїнцям, що ніякої українізації і справедливості у найближчому часі не буде) і т. под. Тому ніякого покарання не понесли всі, хто був наближений до В.Януковича, всі, хто убивав людей на Майдані, – це колективний сигнал країні, що все буде по-старому (гасло «Жити по-новому» так і завмерло на рекламних біґбордах П.Порошенка): Україна буде будуватися як національно розділена держава (форма «режиму внутрішньої окупації», за В.Іванишиним), коли реально правлять космополітичні еліти, а українськість зберігається лише як вивіска; державна система буде використовуватися цими елітами для максимального грабежу ресурсів країни; в усіх напрямках – соціальні реформи, господарка, військо, культура, освіта – будуть панувати імітаторство і корупція, тобто та «закваска», в якій особливо добре і сприятливо почувають себе люди цинічні, хитрі, підступні. Моральне болото, в якому найліпше виживає сама нечисть. Влада зробила головний сигнал: ніяких твердих принципів ніколи, ні в чому не буде.

Ось це і є головний виклик перед Україною: поламати систему тотальної безпринципності. А це можна зробити тільки на ґрунті ідеї національного покликання українства, коли в якомога більшої кількості українців загориться сильне почуття національної гідності, суворості до тих, хто ганьбить країну, завзяття доз здійснення високих мрій і поривів. Тому перед нацією мають стояти величні ідеали: стати в епіцентрі нової цивілізаційної відміни Європи (замість сьогоднішнього: вигідно влаштуватися десь на Заході і тихо заробляти свою копійчину); стати залізним валом перед російською агресією і назавжди зупинити тиск євразійської Імперії на європейський простір (замість сьогоднішнього ліберальницького: збудувати нейтральну, немілітарну Україну на ґрунті суцільного соціального прагматизму); наповнити національне життя героїчним духом і усунути злодійсько-космополітичні еліти імітаторів від влади, які ведуть країну до катастрофи (замість сьогоднішнього: поєднаймо зусилля всіх, крадіїв і доброчинців, простімо всім, в т.ч. тим, хто вбивав і відрізав голови нашим братам, і творімо єдину отару безпринципних плебеїв).