(Розмова про філософські підтексти політики)
2016-й рік був етапним для Олега Багана – дрогобицького науковця, політолога, теоретика сучасного українського націоналізму, керівника Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова: він як редактор, упорядник, науковий коментатор завершував свій великий культурологічний та ідеологічний проект – вийшов 10-й, останній, том «Вибраних творів» головного ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова; у львівському видавництві «Піраміда» побачила світ об’ємна книга п. Багана під назвою «Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні, історіософські аспекти». Це показало, що можна і з провінції творити ідейні тенденції всеукраїнського значення. Власне, про ідеологічний зміст діяльності п. Багана та очолюваної ним громадської організації, про недавню заборону російською Генпрокуратурою інформаційних поширень дрогобицького НІЦ ім.Д.Донцова на території РФ ми й запитали спочатку.
– Можливо, моя і моїх колег діяльність і творчість, на перший погляд, виглядає малозначущою. Загалом кожен теоретик «приречений» не бачити результатів своєї творчості. Адже ідеї розходяться по світі і ти не знаєш, чи вони когось «зачіпають», десь сприймаються і діють, чи ні. Особливо це не відчувається, коли ти ідейно йдеш проти течії, коли ти говориш таке, про що більшість не хоче чути. Тоді з’являється відчуття, що ти говориш до глухої стіни. Наприклад, вже те, що ми з однодумцями вирішили взяти «на щит» ім’я Дмитра Донцова – нещадного у своїй критиці вічного малоросійства, надзвичайно войовничого і бунтівного ідеолога, цілком незвичного принципового ідейного бійця для завжди літеплого українства – є певним викликом для нашого суспільства. І це підтверджують факти: ось вийшло 10 величезних томів блискучої політології, націософії, культурології, літературної есеїстики, історіософії, а в Україні не з’явилося за 5 років, відколи почався цей проект, жодної рецензії чи бодай маленького відгуку на це видання! Це своєрідний «світовий рекорд»: щоб настільки нація оглухла і змаліла в дусі, аби не могти збагнути, яку ідейну і моральну силу їй несе цей небуденний мислитель.
Я розумію, що є причиною такого недосприйняття творчої геніальності Донцова: українське суспільство зараз занадто завалене ліберально-космополітичною пропагандою і псевдоцінностями, занадто сильними ще є для нього (і це фатально і трагічно!) ментально-програмні засади сентиментального і безвольного народництва, в якому ми варилися від середини 19 ст. А це означає, що українці в масі не сприймають ідей безкомпромісної боротьби, героїчної наступальності, принципової критики, чим дихають твори Д. Донцова. Не кажу про індивідуальне сприйняття цих творів серед пересічних людей, часто ті, хто відкриває для себе у такому масштабі ідейний націоналізм, є просто приголомшені, і тому томи видання розходяться неймовірно. Але як реагує на це інтелектуальна еліта? Насправді вона просто не має що сказати про мислителя з правої філософсько-політичної традиції, яка в сучасній Україні є цілком нерозвинута, і тому мовчить, або спеціально замовчує, якщо це фанатичні ліберали, незручне для себе видання.
Гадаю, НІЦ ім. Д. Донцова напередодні свого 10-літнього ювілею гідно зустрічає цю дату: за два останні роки ми видали три товстезні ідеологічні книжки, кожна з яких, якщо була б видана не таким дрібним кеглем, налічувала б близько 1000 сторінок! Окрім своєї книги, маю на увазі перевидання ідеологічного збірника праць покійного Василя Іванишина «Українська ідея» та багатоаспектну книгу його сина, Петра Іванишина, «Свобода нації: герменевтика політичної та культурної дійсності». Чи багато українських політичних осередків можуть похвалитися таким масивом актуальної ідеології?
Щодо заборони з боку російської Генпрокуратури, то це не нове: моя книжка 1994 р. «Націоналізм і націоналістичний рух» визнана там «екстремістською» ще кілька років тому. Російська влада блокує широкий спектр ідейної та історичної літератури, намагаючись замкнути своє суспільство в колі брехні та викривленого бачення світу, тому логічно, що вона забороняє все укрнаціоналістичне.
– Як я зрозумів, саме через відсутність широкої правої ідеологічної бази в суспільстві українці програють і програють свої революційні Майдани…
– Саме так. Але й не тільки це. Загалом ми програвали, бо від початку, від 1990 р., боялися поставити на національну ідею, на програму і стратегію національно-визвольної боротьби. Спочатку, від часу перебудови в СРСР, всі фанатично боролися за «демократію». Прийшла «демократія», а в ній спритнішими і переможними виявилися шахраї, фінансові «воротили» і демагоги. Це класика: ще в Давній Греції всі демократії з розвитком суспільних багатств і господарства були спрофановані, опановані демагогами і прикінчені тиранами у підсумку. Потім, від середини 1990-х, ми чомусь почали вболівати за правлінням «господарників», які, мовляв, налагодять нам в Україні добрі економічні стосунки, бо все інше в нас вже є. Прийшли такі «господарники», як В. Фокін, Л. Кучма, П. Лазаренко, В. Пустовойтенко та ін. і створили бандитську державу в результаті. Потім ми почали змагати за владу «прагматиків-професіоналів» від початку 2000-х, бо «господарники» вже себе на той час цілком дискредитували. І до влади на руках народу прийшли «прагматики» В. Ющенко, Ю. Тимошенко, А. Яценюк і їм подібні. І знову виявилося, що країна потонула в злодійстві, цинічному базарництві, загальній деградації.
Тому закономірно, що в стані такого морального й ідейного занепаду українського суспільства до нього переможно прийшли у владу звичайні бандити, донецькі, які вже навіть не брехали народові, що вони за «демократію», що вони «господарники» і «прагматики». Вони просто грабували.
Зимовий Майдан 2013–2014 рр. теж не відважився визначити себе як «національна революція» і назвався тільки «Революцією гідності». Пам’ятаю, як я відразу, на початку грудня 2013 р., написав статтю «Чи завершиться національна революція?», в якій доводив потребу виставлення чітких національних критеріїв і цілей революції. Тоді в інтернеті вона спричинила читацький бум і тільки. Виявилося, що політичні еліти й надалі сподівалися грати за правилами олігархічної ліберальної демократії, не стали не програмні рейки націоналізму, і тому національний табір знову програв.
Боротьба за національне визволення українства не просувається далі, бо в Україні сформувався надто масовий і товстий клас фінансово-кланових махінаторів. Тобто є велике число людей з космополітичною свідомістю, наскрізь меркантильних, спритних, активних, які, перед тим незаконно пограбувавши у величезних масштабах країну (це у час, коли у нас процвітали «демократія», «господарники» і «прагматики»); вони здатні оволодіти основними важелями впливу в державі – від верховної влади до регіональних ЗМІ – і відсікти від можливостей впливу на політику більшість суспільства. Про те, як живуть ці люди, яка у них мораль і життєві ідеали, можна довідатися з телепередачі К. Осадчої «Світське життя».
Водночас народ виявився неспроможним створити якісь дієві форми впливу на політичне життя країни, на владу, пасивно чекаючи на жалюгідну можливість на чергових парламентських чи президентських виборах за когось там проголосувати. Це при тому, що керівний кланово-фінансовий клас махінаторів вже давно продумав і налагодив схеми, за якими всі можливі результати виборів в Україні будуть на 50-90% сфальсифіковані, залежно від регіону. Тобто в нас політтехнологи постійно перемагають суспільство – і в цьому головна проблема дисфункції української демократії.
Сьогодні усі партії в Україні – головні чинники розвитку у країнах, де діє реальна демократія, – є імітаторськими, безпринципними і безідейними зборищами пристосуванців, брехунів і шахраїв. Можливо, за винятком чи не єдиної «Свободи», яка, справді, хоч на 50% дбає про ідеологічне виховання свого членства. Тому й просування вперед країни немає: її просто нікуди ніхто не просуває, усі щаблі управління в державі використовуються винятково для особистого збагачення тих, хто на них опиняється, за окремими, дуже мінімальними винятками, зрозуміло, коли зявляються якісь «романтики боротьби».
Головною проблемою України зараз є не соціально-економічна, як думає більшість, а моральна проблема: тотальна безпринципність суспільства. Усі масово і повсюдно не виконують своїх людських і професійних обов’язків. Суспільство будується на тотальному хитруванні всіх проти всіх, на тотальному вдаванні і компромісності, які й є основою всього в нас. А ця основа драглиста і постійно засмоктує нас до низу, в багно деградації. Політики вдають, що принципово критикують владу, а насправді, у вирішальні моменти, йдуть із нею на компроміси; СБУ вдає, що пильнує за національною безпекою держави, а насправді тільки поглядає на владу, наскільки та задоволена нею і наскільки треба імітувати боротьбу із загрозами; поліція і прокуратура імітують боротьбу із злочинністю, а насправді поглядають, що можуть із цього бардаку скористати; партії вдають, що ведуть боротьбу за високі ідеали і політичні принципи, а насправді діють за правилами великого «договорняка», за яким усім їм буде добре, всі щось урвуть для вершків свого членства. Закономірно, що в такому суспільстві вершина владної піраміди – архікорумпована. Відповідно, народна маса реагує на це таким же цинізмом у внутрішніх стосунках, замикається перед закликами до громадянського зростання.
– Але ж ми просуваємося все-таки до Заходу, в ЄС…
-
На жаль, ми просуваємося туди не як національна держава, яка має свою гідність, зберігає свою традиційну культуру, ретельно дбає про свої національні інтереси, виховує своїх активних, національно свідомих, духовно багатих і творчих громадян, а як хаотичний соціум принижених, безвольних, злодійкуватих заробітчан, які здатні на всі обмеження й урізання своїх прав, можливостей і потреб за хоч якісь подачки.
На нас із Заходу насувається ліберально-космополітична цивілізація з ідеями трьох «П»: «прогресизму», «прагматизму» і «пацифізму». Ці ідеологеми повинні вбити в кожному національному суспільстві інші сакральні великі ідеї: історичний героїзм, християнство, національний традиціоналізм. Великі імперії Заходу – США, Велика Британія, Франція. Німеччина, значною мірою Італія та Еспанія – витворюють суспільно-ціннісний простір тотального меркантилізму і матеріалізму, що називається «Прогресом». У цьому просторі все підпорядковується заробіткам, доцільності й інтересам світових мегафінансових груп. Тому сучасний імперіалізм має не військово-політичний характер, як колись, коли сильними державами захоплювалися величезні території на планеті, а фінансовий, коли все поглинає великий капітал.
Перешкодами для цього наступу є міцні національні держави, які, відповідно, треба розкласти. А значить треба занурити їхні еліти в потоки суцільного прагматизму, щоб усі тільки й думали категоріями ВВП, корисності, економії і т.ін. Так у суспільствах позбуваються етики історичного героїзму, тобто виховання в собі високих ідеалів свободи, змагальності, принциповості, шляхетної войовничості і т.ін. Суспільства приземлюються в духовному плані, стають масами споживачів. Замість ідеалів героїки людям пропонується філософія тотального пацифізму, тобто космополітичної, атеїстичної, практицистської всетолерантності. Толерантності абсолютно до всього: до зла, до агресивного безбожництва, до руйнувань високої культури, до деструкторів моралі і т.ін. Так витворюється атмосфера фальшивого гуманізму, коли під прикриттям розмов про абсолютне право індивідуума, про задоволення його запитів фактично пропонується етика хаосу і прихованого аморалізму, які підсилюються пропагандою вульгарної маскультури на телебаченні і в інтернеті, які, своєю чергою, стають визначальними факторами розвитку і впливів на суспільство. Тому фінансові корпорації передусім вкладають у медіяресурси, щоб контролювати мислення людей.
Міжнародний лібералізм діє через різноманітні фонди, громадські ініціативи, проникаючи в різні країни. Його інтереси покликана обслуговувати певна інтелектуальна еліта, яка й отримує доступ до цих фондів, скуповуючи собі ширше коло прихильників. Відтак в Україні вже сформувався «клас грантоїдів» (визначення політолога К. Матвієнка), який зі свого боку блокує національно-визвольну боротьбу українства і розвиток правдивої демократії, бо через свій ідеологічний космополітизм боїться націоналізму, а через своє вроджене коньюнктурництво не допускає ніякої принциповості. Фактично він тільки підіграє антиукраїнській владі, бо своїми впливами паралізує зростання якісного національного опору. Цей клас вартує назвати радикальними лібералами і символічно можемо означити іменами Ю. Андруховича, Г.Грабовича, С. Жадана, Я, Грицака, В. Єшкілєва, о. Б. Ґудзяка, М.Рябчука, Т. Возняка, Ю. Винничука, О.Ірванця, А.Павлишина, В.Расевича, О.Зайцева, Ю.Прохаська, Марії Кривенко, Тамари Гундорової, які найбільше світяться в медіях і як творчі особистості забезпечують пропагандивне просування повної перемоги космополітичного лібералізму в Україні. Завданням цих інтелектуалів є привнесення ціннісного хаосу в суспільну культуру, стирання граней між справжнім і несправжнім, між ідейним і безідейним, високим і низьким, імітаційним (для цього, зокрема, штучно розкручується культ морально деструктивної постмодерністської літератури), відторгнення історичної пам’яті українства від традиції героїчної боротьби ОУН-УПА, великою мірою дискредитація їхніх заповітів. Нагадаю недавню тезу о. Бориса Ґудзяка на телеканалі ZIK: «Культ С.Бандери в сучасній Україні – це спеціальний, добре продуманий проект Кремля». Зараз ці люди вже мають тисячі своїх ідейних послідовників, мають постійний і надійний доступ до ЗМІ, мають моральну підтримку видатних західних лібералів. Це й витворює силу і впливовість цього класу, який реально стоїть на перешкоді глибокій трансформації суспільства, бо блокує будь-яку принципову боротьбу з відвертими профанаторами в політиці і ворогами українства під приводом свого солодкого пацифізму-гуманізму, хоча про неї й постійно говорить.
– Ви апелюєте до правих, націоналістичних ідей, але ж на Заході зараз саме ультраправі й підіграють Путінові, Росії. Як це пояснити?
– Справді, це велика проблема сучасності. Вона має кілька аспектів, поза фактором російського підкупу, зрозуміло. По-перше, ніякого інтернаціоналу правих, як був інтернаціонал лівих, комуністів, не може бути. Кожна нація вибудовує свою систему життєствердження. Тому кожен правий рух у світі відповідає за свою програму і дії конкретно перед своїм народом і інші народи не можуть щось запозичувати, чи засуджувати в ньому. По-друге, треба розуміти, що перемога космополітичного лібералізму на Заході, яку ми описали вище, відбулася тотально і доглибинно, і праві на Заході налякані цим оскаженілим антихристиянством, скажімо, але не завжди правильно реагують на це, не завжди потрібну тактику боротьби з цим обирають. Часто вони кидаються у різні крайнощі, передусім ті, які в минулому були властиві їхнім суспільствам. Наприклад, англійці кидаються перед навалою лібералізму в ізоляціонізм, у пропаганду британської зверхності, французи – у прихований монархізм, ксенофобію, німці – у нацизм і тоталітаризм, які старанно маскуються, а все це лібералам легко скомпрометувати. Це колишні імперські, шовіністичні народи, і тому вони схильні боротися відповідними методами з космополітичним лібералізмом. А ці методи подібні до російських, бо Росія – це передусім імперіалізм і шовінізм. Тому європейським правим видається близькою ця російська замаскована авторитарна система, яку вони навіть думають наслідувати. Це катастрофічно, але великі європейські народи фатально не можуть навернутися до свого націоналізму. І в цьому – проблема.
І по-третє, в Західній Європі, на відміну від Центрально-Східної, не знають правдивої Росії. Там легше піддаються на російську пропаганду. І тому західноєвропейські праві думають, що путінізм – це «консервативна реакція на меркантильний лібералізм»; що російська міжнародна політика – це «альтернатива домінуванню США», а не агресивна жадоба поглинути слабших, що є насправді; вони думають, що російський народ, його еліта – це «розумний батько й арбітр» серед нерозумного ліберального хаосу дрібних вискочок, якихось там невідомих їм грузинів, литовців, українців etc.
Отже, праві на Заході роблять системні помилки, але все це через брак правдивого націоналізму в них. Цей націоналізм є у малих народів Європи, але ті не визначають міжнародні тенденції. І в цьому полягає фатальне коло сучасної ситуації в світі, з якої нам всім ще довго і драматично треба буде виходити.
– Нещодавно «ГЗ» надрукувала критичну заяву групи культурників щодо скандального звинувачення Івана Франка в антисемітизмі в науковому збірнику «На перехресних стежках: Іван Франко та єврейське питання в Галичині» (К.: Критик, 2016). Як пояснити цей випад?
– Його джерела у все тому ж радикальному лібералізмі, який прагне «розчистити дорогу» в Україні для цілковитої перемоги трьох «П», що ми вже описали вище. Для цього й завдається удар по центральній постаті української культури – Іванові Франкові, як перед тим, у 1990-і рр., вже були удари по Т. Шевченкові, якого обзивали «кровожерним шовіністом» за поему «Гайдамаки», «пияком» і т.ін., по Лесі Українці, яку визначали «лесбіянкою», по інших яскравих національних авторах, особливо по носіях правої ідеології. Виходить курйозна ситуація: Львівському університетові і Дрогобицькому педуніверситетові треба б відмовитися у своїх офіційних назвах від імені І. Франка, бо не гоже перед цілим світом хвалитися «антисемітом». На цю скандальність і розраховують радикальні ліберали, бо мають за завдання саме національно принижувати українців, плекати в них комплекс неповноцінності, ментальність споживацької, негероїчної, нешляхетної маси.
У культурі, літературознавстві зокрема, радикальні ліберали діють за добре налагодженою схемою. Їхні центральні фігури є фактичними розпорядниками великих коштів, які надають західні ліберальні фонди. Наприклад, за програмою фонду Фулбрайта отримали можливість прожити 6 місяців у США і, здається, 22 тис. амер. дол. стипендії вже сотні українських науковців. Як правило, цих науковців скеровують на дослідження і пропаганду певних деструктивних для традиційної культури тем: приниження національної героїки українства в минулому (мовляв, «Довбуш – не герой, а звичайний грабіжник», «гайдамаки – не борці за волю, а просто бандити» і т.ін. ), розвінчування авторитету письменників (тобто вишукування якихось дискредитаційних фактів з їхніх біографій, надуманих суперечностей у творчості і т.ін. ), пропаганди агресивного фемінізму, коли всі чоловіки в національних культурах проголошуються «тиранами». Так вербуються сотні кадрів для підривної роботи з ідеологемами лібералізму проти всього героїчно-шляхетного, християнського, виразно національного.
Зрозуміло, що методології ліберальницької критики переважно неглибокі і хитро спрямовані, вони мають маніпулятивний зміст і характер, тобто дуже вибіркові, тенденційні й оманливі. Зрозуміло, що ніякого антисемітизму у І. Франка немає, що всі звинувачення проти нього будуються на здогадах, на підтасовуваннях фактів, на маніпуляціях зі змістом його висловлювань. Все у цих публікаціях зводиться до банального звинувачення письменника за слово «жид» (яке насправді було цілком нейтральним тоді в Галичині за семантикою), за те, що він дещо непривабливо описував поведінку євреїв (хоч автор лише реалістично змальовував їх) і т. ін. Жодних фактів про наявність у І.Франка якихось ідеологічних антисемітських переконань учасники збірника не навели – і в цьому вся фальшивість цього видання. Нагадаю, що антисемітизм – це теоретичне обґрунтування расової нижчості євреїв, заклики до нещадної розправи над ними. Де таке є у І.Франка?
Ліберальницький табір має добре продуману стратегію і структуру, яка складається із трьох основних ешелонів «кадрів». На самому верху стоять «професійні провокатори» (у збірнику «На перехресних стежках» це Г. Грабович і Я. Грицак). Це добре освічені люди, вони зорієнтовані в західних наукових методологіях, ерудовані, мають вправне письмо, вміють вираховувати момент і глибину удару проти національної культури. Вони постійно «промацують», наскільки наша культура «підготовлена», щоб проковтнути якусь деструктивну тезу. Наприклад, Я. Грицак у 2003 р. написав в тій же газеті «Критика», головному органі радикальних лібералів, дуже гостру статтю проти І. Франка, в якій називав того маргіналом, несуттєвим автором, менше значущим для України, аніж Б. Шульц. Тоді проти цього написав дрогобичанин Петро Іванишин, показав фальшивість, ненауковість тез Грицака, фактично виставив його ідіотом. Відповідно, Я. Грицак злякався і вже не дав до своєї книжки про І. Франка «Пророк у своїй вітчизні» (2006) цих деструктивних тез. Тобто він зрозумів, що нахабна провокація з приниження Франка не пройшла і відклав свій удар на пізніше.
Загалом радикальні ліберали бояться критики і користають лише з того, що українські науковці-гуманітарії переважно пасивні, небойовиті, мало атакують їх. Українська маса переважно ковтає ці деструкції як нібито «наукові новаторства», хоч вони і не наукові, і не новаторства, бо на Заході всі ці деструкції вже давно апробовані.
Другий ешелон кадрів у лібералів – це «маленькі догматики» (у збірнику це Тамара Гундорова). Це науковці, які мають певний професійний вишкіл, працьовиті, вміють вибудувати наукову концепцію і фанатично вірять у «спасенність» ліберальних ідеологем. Називаю їх так за подібністю до оцінок Ф.Достоєвського, який називав «маленькими фанатиками» примітивних людей в ліво-соціалістичному русі Росії 19 ст., які не могли збагнути усієї філософії матеріалізму-раціоналізму, а лише вихоплювали з неї окремі ідеї і фанатично втілювали їх, завдаючи великої шкоди суспільству. Вони зазвичай підтасовують усю літературу під ліберальницькі трафарети критикувань і завзято дегероїзують, дехристиянізують і денаціоналізують її, принижують великих авторів, насміхаються з національних ідеалів і святощів. Наприклад, та ж Т. Гундорова у книзі «Кітч і література. Травестії» (2008) доводить, що всі українські письменники-класики писали у стилі кітчу, тобто вульгарно, безсмаково, примітивно. Серед інших, принижуються і Леся Українка, і Ліна Костенко, тобто явно елітарні, художньо вишукані автори. Ще одна «маленька догматичка», Ніла Зборовська, у книзі «Код української літератури» виставила майже всіх українських класиків людьми із психічними комплексами і розладами. Тож завданням «маленьких догматиків» є проводити «фронтові атаки» проти національних культур, під час яких «професійні провокатори» прагнуть виступити «мудрими арбітрами» і пом’якшувати, якщо треба, руйнівність ударів, або не пом’якшувати, якщо не треба (це коли хохли сплять), а, навпаки, посилювати їх.
І третій ешелон кадрів – «посмітюхи» (у збірнику це Р.Мних і Є.Пшеничний). Це люди без культурного світогляду, без належної літературознавчої кваліфікації, фатально поверхові, але з одним талантом: вони вміють винюхувати і визбирувати якісь маловідомі факти, переважно довколалітературні, вміють копирсатися у смітті (звідси і назва), щоб витягати звідти на світ усілякий бруд про письменників, вони мають винятково добру пам’ять на дрібниці і в цьому їхня зла сила. Наприклад, один мій знайомий «посмітюх» пам’ятає кількість сторінок сотень книжок і постійно «козиряє» цим на конференціях. Він не може пояснити, навіщо він це тримає у голові, але погрожує цим як неймовірною здібністю. «Посмітюхи», як правило, виконують роль «корисних ідіотів» у боротьбі лібералів з національною культурою, бо через відсутність світогляду і моральної відповідальності перед культурою і нацією здатні на будь-яке свинство і цинізм. Через почуття власної неповноцінності вони часто дуже агресивні і злобні. Наприклад, той же п. Мних у збірнику «На перехресних стежках» обзиває І. Франка плагіатором, шахраєм, бездарою, який не зміг написати кваліфікованої рецензії на книжку Т. Герцля «Єврейська держава». Загалом «професійні провокатори» як своєрідна «еліта» зневажають «посмітюхів», зокрема через їхню зовнішність, але цинічно використовують їхні брудні таланти, щоб робити удари по національних культурах брутальними і щораз руїннішими.
Тема антисемітизму є ключовою в кожному стратегічному наступі на певну національну культуру. Доведення якихось антисемітських фактів в історії певного народу вважається в міжнародному лібералізмі приводом для подальшої, ще більш руйнівної, атаки на його культуру. Тому цей останній випад радикальних лібералів проти І. Франка є тривожним сигналом: якщо українство проковтне його, як покірна і травоїдна отара, то невдовзі отримає ще дошкульніший удар. Памятаймо: «професійні провокатори» завжди тримають руку на пульсі!
Розмовляв Володимир Турмис
