«Війна цивілізацій», «цивілізаційні розколи» – чуємо раз у раз в розмовах політологів. Що вкладають у ці поняття аналітики? Зокрема, недавно, в липні, ми почули про нове цивілізаційне об’єднання «Союз Тримор’я», до якого на чолі з Польщею і Хорватією увійшли країни ЄС від Адріатики до Балтики і Чорного моря. Запитаємо у того, хто передбачав таке об’єднання ще від кінця 1990-х рр. і обґрунтував у своїй книзі «Українська Понтида: геополітичні виміри сучасної України» (Дрогобич, 2002), у дрогобицького політолога і вченого-літературознавця, керівника Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова Олега БАГАНА.
– Справді, коли я опублікував на межі 1990-200-х рр. кілька статей, в яких пояснював, що простір Європи між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами творить окрему цивілізаційну єдність – Середню Європу – і до нього повинна стреміти геополітично Україна, з мене просто… сміялися, називали це «містечковими фантазіями». Але я свою аргументацію лише поглиблював і розширював у статтях 2000-2010-х рр., які увійшли до моєї наступної книги на геополітичну тему «Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні, історіософські аспекти» (Львів, 2015). Мої думки не сприймали з двох причин: по-перше, в Україні майже немає теоретиків геополітики, які б вивчали й ідейно відштовхувалися від класичної української геополітичної думки (І.Франко, С.Томашівський, С.Рудницький, Д.Донцов, Ю.Липа та ін.), переважно це ідейні кон’юнктурники, які начитуються чужих і чужомовних статей і повторюють популярні тренди; по-друге, через або своє малоросійське походження, або через ментально засвоєну традицію бездержавницького мислення українські геополітики мислять лише категоріями втрапляння у геостратегічні плани великих держав-імперій, або Російської Федерації, якщо це закінчені малороси, або США і ЄС, якщо це новосформовані ліберальні космополіти. Тому вони прогледіли цивілізаційні й геополітичні процеси, які привели до певної консолідації країн Середньої Європи, і від цього Україна дуже програла, бо не взяла участі в зустрічах керівників країн Тримор’я, хоча її туди запрошували. Президент Порошенко як типовий малорос за походженням іде у фарватері насамперед людей пристосуванського мислення, тому не вловлює перспективних міжнародних тенденцій для України, а орієнтується на політику великих, які водночас хочуть бачити нашу державу об’єктом, а не суб’єктом геополітики, тобто хочуть маніпулювати нею в своїх інтересах. До того ж його головним політичним радником є, здається, Віктор Медведчук, друг В.Путіна, головний переговорник у Мінську…
Простір Середньої Європи (це точніша назва мегарегіону, Тримор’я – це радше гарна метафора) цивілізаційно сформувався у Середньовіччі. Його головні геополітичні, культурні, соціальні, ментальні ознаки виражали такі великі держави: Болгарське і Сербське царства, Угорське і Польське королівства, Велике князівство Литовське (потім Річ Посполита) і Русь-Україна. Однак усі ці держави на певному історичному етапі були розбиті й завойовані імперіями Заходу, Півдня і Сходу: Австрією, Пруссією, Оттоманською імперією і Росією. Відтак середньоєвропейська цивілізація ніби щезла на XVIII ст., почали говорити тільки про Західну і Східну Європу, яку повністю заступила Російська імперія. До речі, такий неправильний поділ часто зберігається дотепер в українських підручниках із історії, культурології і політології. У ХХ ст. майже всі народи Середньої Європи відродилися до повноцінного національного життя, хоч і були поставлені на грань цілковитої асиміляції і щезнення. Це і є підставою для цивілізаційного, ментального, культурного відмежування Середньої Європи від Заходу і Росії. Україна мусить увійти до цього простору, якщо хоче врятуватися перед експансією з боку Москви, бо своїми зворотніми впливами цей простір видозмінюватиме нас, допомагатиме звільнитися від етико-психологічного напластування совєтчини, яка зараз нас просто розїдає, наприклад, традиціями жахливої корупції.
– Війна на Донбасі: в якому сенсі вона має цивілізаційний характер?
– Широко говорять про захист Україною на Донбасі цінностей та високих ідеалів Європи, Заходу: демократії, вільного ринку, прав і свобод людини, правового й громадянського суспільства і т. ін. Проте це трохи неточно і дещо фальшиво. Важко говорити, що європейські цінності захищають ті (уряд А.Яценюка), що розікрали кошти, виділені на побудову «європейського валу» на кордоні з Росією. В Європі за таке садять до тюрми і надовго, в Україні такі люди продовжують політикувати.
Війна на Донбасі це війна не Заходу з Росією, хоча, безумовно, Захід зацікавлений в обмеженні апетитів Кремля, а війна між двома «етнічними цивілізаціями». Що це таке? Поняття «етнічна цивілізація» використовується зрідка в геополітиці і культурології, хоча теоретично і дотично його характеристики частково розпрацьовані. Поясню на прикладах і в порівнянні. «Етнічні цивілізації» творять народи, які охопили великі простори і різні за культурою, історією, ментальністю регіони. Це французи, англійці, німці, іспанці, італійці. Свого часу вони об’єднали у своїх державах різні малі етноси й асимілювали переважно їх, вони увібрали у себе часто відмінні регіональні культурні, звичаєві, соціальні, політико-правові традиції. Щоб утримати все це, «переварити» в собі, ці народи мусили створити собі експансивні (наступальні і поглинаючі) ідеології і форми симбіозної культури. Тому їхні культури такі багаті, різноманітні, різноспрямовані і дуже активні, творчі. Це не такі культури, скажімо, як ірландська, норвезька, фінська чи чеська, які мають переважно захисний зміст і характер. Змагання цих цивілізацій, як відомо, згодом вилилося було в океани, в простори Америки, Африки й Азії. Вони завжди прагнуть нових просторів. Сьогодні, в еру глобалізації, вони, як «Велика сімка», розвиваються у формі фінансово-економічної, інформаційної та технологічної експансії.
На Сході Європи є одна яскрава «етнічна цивілізація» – Росія. У Середньовіччі, оточена здебільшого слабкими, невойовничими угро-фінами, Москва легко поглинула їх і набрала великого геополітичного розгону, який неможливо зупинити до сьогодні.
У Середній Європі також сформувалися були етнічні цивілізації: це Польща, Угорщина і Сербія. Хоча вони зазнали згодом великих поразок, їхні культури набули ознак симбіозності, наступальності, до сьогодні ці народи претендують на колись «свої» регіони в інших країнах або й на цілі країни, активно «експортують» свої культури назовні. Україна належить до типу поруйнованих етнічних цивілізацій. У Середній Європі такими є ще Румунія і Греція, які втратили великі терени свого колишнього етнічного розселення і владарювання. Наприклад, грецький світ охоплював колись великі простори в Малій Азії (Туреччина), в Болгарії, Македонії, Албанії, Південну Італію і численні острови в Адріатичному та Середземному морях.
Український етнос в Середньовіччі і потім охопив великі простори: від долини Прип’яті до Дунаю і Чорного моря, від Карпат до Кубанщини, але переважно мирним способом. Він увібрав у себе духовні і культурні традиції причорноморського еллінізму, потім візантійства, скіфо-сарматської цивілізації, фракійські, кельтські, готсько-варязькі етнічні впливи. Нагадаю, що українські села спорадично тягнулися на південний схід аж до російського міста Саратова на Волзі. Але в державницькому плані українці виявилися слабкими і не втримали простору, який заселили, хоча культурно, творчо дуже вплинули і на поляків, і на росіян, котрі відібрали в них цей простір.
Виняткова агресивність Москви до України (у цьому можна пересвідчитися, переглянувши політичні передачі на всіх російських телеканалах і прочитавши книжки провідних російських політологів, ідеологів та істориків) пояснюється тим, що українська й російська етнічні цивілізації наклалися, перехрестилися одна з одною. Російська національна ідентичність постала на систематичному привласненні української історії та культури. Причому Україна самим фактом свого існування підриває головні основи російського імперського міфу: це найбільша слов’янська нація, яка не хоче зближуватися з Росією (міф про слов’янську єдність); це найбільша православна нація, яка не хоче об’єднуватися з російським православ’ям (міф про православну спільність); це найбільша держава в Середньо-Східній Європі, яка не йде на союз з Москвою і хоче (принаймні потенційно й теоретично, бо наразі її гальмують свої малороси) творити свій геополітичний простір (міф про цивілізаційну єдність Східної Європи). Тож такої люті в росіян нема до слов’ян білорусів, чи православних румунів, які по-різному віддаляються від російського світу.
Недавно в Україні дуже обурювалися з того, що В.Путін назвав королеву Франції Анну, дочку Ярослава Мудрого, «росіянкою». Було видно, що більшість українців навіть і не чули, що в Росії підручники з історії в аспекті сприйняття історії України від часу СРСР цілком не змінилися. Кожен росіянин від дитинства знає, що «Київська Русь – це перша російська держава» (і про ніякий протоукраїнський етнос в ній він навіть і не чув); що «Росія, приєднуючи землі України й Білорусі, тільки визволяла від «католицького ярма» православних і колишніх росіян» (про те, що в ХVІ-ХVІІ ст. українці й білоруси вже були міцно сформованими окремими націями не йдеться); знає, що «Російська імперія ХVІІІ – ХІХ ст. була блискучою альтернативою до Заходу в плані цивілізації, культури й геополітики» (і навіть не задумується про страшні традиції деспотизму, безправності народу, великодержавного шовінізму в Росії, на основі яких пригнічувалися інші народи імперії) і т.ін. Тобто вся система сучасної російської державної освіти й офіційної ідеології виховує з росіян досконалих імперців, зверхніх шовіністів. Звідси й ті надзвичайні жорстокості росіян на Донбасі, коли юрба просто розривала людей за синьо-жовту стрічку.
– Чому ми виявилися неготовими психологічно, ідеологічно до цієї війни?
– Великою мірою через те, що в українській політиці і культурі домінують ментальні малороси та ідейні ліберали-космополіти. Перші просто безвідповідальні перед державою, бо живуть як стадо корисливих істот і часто є дуже проросійськи налаштовані (хоча зараз, в умовах війни, це старанно прикривають); другі, затуманені догмами своєї ідеології, вірять, що демократія і технологічний прогрес здатні змінити ментальність народу до решти (у випадку з росіянами не вийшло, в умовах демократії вони набули ще більшої агресивності, бо створилися вільні умови для поширення шовіністичних ідей). Єдиними, хто попереджав у 1990-і рр. про імперські загрози Росії, були теоретики-націоналісти, але їх в Україні ніхто не слухав, як, мовляв, «зашорених ідеологією ненависті», «людей з постімперськими комплексами», «відсталих фанатиків, що застрягли в міжвоєнній добі» і т. ін. До речі, в моїй книзі «Українська Понтида» (2002), в статтях, написаних ще до приходу до влади Путіна, чітко говориться про геополітичні загрози Росії як про проблему №1 для України.
Нагадаю, що «розкомплектовані» українські ліберали буквально до Майдану 2013-2014 рр. усіляко відволікали увагу українського суспільства від проблеми російського імперіалізму, виховували в ньому космополітичний «пофігізм» (цим просто прискає вся сучасна українська література від Андруховича до Тані Малярчук), який Ліна Костенко визначила як звичайний «неоцинізм». Наприклад, на львівський Форум видавців, на інші культурологічні акції ліберальні інтелектуали до 2013 р. звозили російських письменників, публіцистів, демонструючи зухвало «дурним націоналістам», що їхні страхи перед Росією – це «лише химери», що з Росією треба «вести діалог», треба «зрозуміти її складнощі» і т. ін. Мені б дуже хотілося, щоб ліберальні інтелектуали на зразок знаменитого Остапа Дроздова, який палко захищав двомовність ще у 2012 р., спробували пояснити щось про Росію тим, хто пройшов катівні ДНР-ЛНР, і дуже цікаво, що б вони почули у відповідь. Гадаю, ця відповідь не обмежувалася б тільки словесними формами…
– Що є. на Вашу думку, головними перешкодами для ефективного захисту України в цій війні?
– Насамперед малоросійський характер нашої влади, загалом української політичної еліти. Об’єктивно малороси перемогли в країні, бо вони були нащадками компартійної номенклатури, а це – гроші, зв’язки, можливості; їх було дуже багато (на сьогодні люди з малоросійською свідомістю складають більше третини населення України). У 2-й половині 1990-х саме малоросам довкола владної вертикалі Президента Л.Кучми вдалося створити систему олігархату, яка повторювала російську і яка заблокувала всілякі демократичні реформи в державі і, головне, загальмувала процеси модерного українського націотворення. Наведу тільки один приклад ментального характеру: в Україні наважилися пере- назвати міліцію на поліцію тільки після того, як це зробили в Росії – це просто шедевр у виявленні психологічного комплексу малороса! Через ЗМІ, школу, державні інституції в наше суспільство широко вливалися настрої і бачення України безтрадиційної, нехристиянської, космополітичної, негероїчної, пацифістської, меркантильної. Це видно з того, яким цинічно-прагматичним у більшості виховалося молоде покоління в Україні. Нагадаю, що секрет успіху всіх народів світу – це міцний націоналізм. Саме він лежить в основі нинішніх успіхів Литви, Латвії, Естонії, Польщі, Словаччини, Словенії і т.д. Україна ж залишається максимально розбалансованою в національному плані державою, можливо, найбільше в Європі. І в цьому головна проблема.
З протилежного до малоросів, українського, боку ми бачимо інші фатальні проблеми. Як нація і громадянство українці занадто недисципліновані, безпринципні, пасивні, безідеальні, невойовничі. Тому всі спроби створити якісь націоналістичні, консервативні політичні альтернативи до політичних проектів малоросів виявилися неуспішними. Українці ментально малоздібні до організаторства, вони більше діють як анархічна маса: от, вийшли на Майдан, побунтували і …розійшлися.
Навіть у своїх «бастіонних» регіонах, наприклад, Галичині українці зазнають регулярних поразок. Яким блефом виявився А.Садовий з його ідеєю «мультикультурного Львова», за якою проглядає примітивна корисливість колишнього парії. «Але він зате – у вишиваній сорочці!» – скаже добродушний галичанин і знову програє політично. Малороси тут перемагають і брутально: власник найпопулярнішого телеканалу ZIK цинічно запрошує на роботу українофобку Наташу Влащенко, яка створює тут ще одну трибуну для антиукраїнських сил з Опоблоку. «А братія мовчить собі, витріщивши очі. «Нехай – каже. – Може, так і треба…» (Т.Шевченко).
Розмовляв Олексій Дорофтей
