Стефан Романів звертається до учасників акцій протесту, зібраних на Майдані під час Революції гідності в 2013 році
Небесна сотня — дух, який продовжує мотивувати та рухати
Пам’ятаю, як вчора, Київ увечері 21 листопада 2013 р. Вшанування Голодомору. Було близько 22 години, і я гуляв з австралійською делегацією Майданом.
Цієї холодної ночі київські чиновники прибули на Майдан, щоб встановити громадську ялинку, яка з часом стала називатися Йолкою. Народ прикрасив дерево прапорами світу, щоб символізувати, що всі частини України та міжнародне співтовариство не дозволять екс-президенту Віктору Януковичу надалі зловживати нацією.
Невелика група демонстрантів встановлювала стенд і звукову систему у відповідь на новину, що пан Янукович відмовився від України, яка йде до Європи. Це розпочало скандування «Україна це Європа»! До ранку натовп почав формуватися. Почуття недовіри, брехні та гніву з приводу того, що залишаємося з Росією, сильно нагноювалось.
Дні йшли. Утворювалося наметове місто. Народ злився. Почалися величезні демонстрації. Майдан наповнювався людьми. Будували сцени, були виступи та мітинги.
Потім о 3:20 29 листопада 2013 року тих, хто був на Майдані, влада побила, щоб надіслати повідомлення: “всім боятись!”. Дія отримала зворотний ефект. Студенти та протестуючі знайшли притулок в Михайлівському соборі.
Того ранку ми зібрались, щоб підтримати студентів, але це також ознаменувало початок нового етапу. У нас було небагато людей. Ми виступали з промовами. Ми скандували “Київ Вставай” (пробудження Києва). До обіду Київ був заблокований.
Українська нація більше не зосереджувалась лише на тому, щоб бути європейською, а на тому, що Янукович та його режим порушили основні права. 1 грудня 2013 року сотні тисяч демонстрантів у Києві та в інших частинах України демонстрували свої почуття та гнів. Революція почалася.
Я пригадую епізод із бульдозером того дня вдень на вулиці Банківській, сльозогінний газ, шум та переслідування людей «Беркутом», і жахливе картини побиття на вулиці біля Будинку Письменників. Це не було звичайним проявом сили. Дні йшли, і погода ставала холоднішою, але температура на Майдані зростала.
Я пам’ятаю, як мене просили взяти участь у переговорах з членами адміністрації президента. Ми зустрілися з тодішнім головою адміністрації Андрієм Клюєвим і вимагали: «Вам потрібно зупинитися – це не закінчиться добре. Якби ви не побили студентів 29 листопада 2013 року, цілком можливо, це закінчилося б”. Його кульгава відповідь: “Це був не я!”
Ситуація досягла точки неповернення – «Банду Геть! Банду Геть” – це скандування було вимогою народу.
Протягом різдвяного періоду протестуючі розводили багаття, щоб зігрітись. Я пам’ятаю палаючі шини, запах диму, приготування їжі в каструлях, сильних людей, колядування та постійні культурні програми. Координація в наметовому містечку була дивовижною.
Я мав можливість приєднуватися до регулярних зустрічей з керівництвом Майдану у будівлі профспілок, забезпечуючи контакти з діаспорою, запевняючи їх у тому, що діаспора була з ними, беручи участь у прес-конференціях, змушуючи лідерів міжнародної спільноти надсилати повідомлення та спостерігаючи, як мають міжнародні прапори в натовпі. Так, ми були єдиними в боротьбі за цінності, принципи, національні права, права людини та право творити краще завтра.
Потім люди у Дніпропетровську, Луганську, Донецьку, Тернополі, Франківську, Львові, Полтаві, Сумах, і список можна продовжувати, проводили власні демонстрації у своїх містах. Вони також були добре представлені на Майдані.
Лідери громад та політики з інших країн також запропонували підтримку. Пам’ятаю, також 29 листопада я побачив кілька машин із табличками DC, що прибули на Михайлівську площу біля собору. Ті, хто знає місце, згадають, що ланцюги відокремлювали Михайлівську площу від вулиці. Дипломати прийшли “підтримати” рух, але вони сказали, що залишаться звуличного боку ланцюгів. “Якщо ми перейдемо на іншу сторону, нас будуть вважати протестуючими”, – сказали дипломати.
Пригадую вуличні мітинги – багато сотень тисяч людей стартували в Національному університеті імені Тараса Шевченка і пройшли маршем до Майдану. Пам’ятаю, як патріарх Любомир Гузар з відкритого авто говорив до натовпу.
І діаспора зробила своє. Маючи за плечима організовану діаспору, Світовий Конґрес Українців закликав своїх членів відвідувати політиків та представників урядів у багатьох країнах, щоб висловити свою підтримку Україні. В результаті уряди іноземних країн засудили режим Януковича та його поведінку. «Ми підтримуємо народ України», – було головним посланням.
Під час революції політики зайняли сцену, але поступово зрозуміли, що це громадянська революція — рух народу. Громадянське суспільство взяло на себе відповідальність.
Потім з’явилися титушки, звірі, які прагнули залякати людей. Вони влаштувались в Маріїнському парку і сформували табір Януковича, який фінансувався Партією регіонів та її прихильниками.
Я ходив на ранкову пробіжку київськими бічними вулицями і рушав у бік їх табору. Одягнений у все чорне, граючи роль туриста з Австралії — бажаючи інформації, я зачепив їх. “Привіт, я з Австралії. Що відбувається?” — я питав. І тоді розпочалася пропаганда.
Я ходив туди найчастіше вранці і снідав із групою, яку я пізнав. Я прагнув потрапити в їх психіку. “Чому ви підтримуєте корумпований проросійський режим?” Я питав. Відповіді були різноманітними. «Це західний задум щодо повалення пана Януковича та контролю над Україною. Організатори – націоналісти. Вони фашисти, які не поважають закон і порядок. Ми хочемо залишитися з Росією “. Це були деякі відповіді.
Інші говорили: “Не знаю. Вони платять нам, щоб ми стояли з прапорами. Не бачив Києва деякий час, чудова можливість! “
Потім настали дні ескалації в лютому і стрілянина! Я пам’ятаю, як поранених перевезли до мерії та інших імпровізованих лікарень, і пам’ятаю побитих, а потім і трупи.
Небесну сотню вбили. Їх тіла були на землі. Потім їх забрали. Наступного дня відбулися Богослужіння. Українська нація сумувала, але це також було початком відбудови нації.
Це була нація, яка не дозволила режиму діяти таким чином — послати снайперів стріляти з мосту на вулиці Інститутській та прилеглих територій. Це був відвертий акт вбивства режимом, який намагався втриматися заради власного виживання. Це жахіття провалилося.
Небесна сотня стала символом Революції Гідності — вони дали нації силу волі, свідомість того, що українці повинні взяти своє майбутнє у свої руки. Стіни палаючих шин, запах гуми на снігу, мішки з піском, стали демонстрацією волі людей, які чітко висловили свою позицію – “Нас не поб’ють”.
Можна було побачити цей дух на обличчях молоді, чоловіків і жінок, які стояли і вимагали змін, тих, хто готував їжу, тих, хто приносив протестувальникам чай, каву та бутерброди. Їхня рішучість, здавалося, говорила: «Нас не зрушать; ми єдині». У мене було почуття гордості та честі бути частиною цієї дії.
Небесна сотня стала і залишається символом національної сили та єдності, символом, що об’єднав українську націю з 60 мільйонів людей — Україна та діаспора стали єдиним цілим.
У багатьох країнах відбулися акції протесту, які повідомили на весь світ – Україна була в облозі, але влада народу подолала загрозу.
В українському календарі є багато пам’ятних дат. Найновіший – 20 лютого. 20 лютого відзначається День національних героїв — Герої не вмирають!
Ми відчуваємо дух Небесної Сотні.
Від часу Революції Гідності минуло сім років. За цей час відбулись зустрічі з українським урядом, батьками членів Небесної сотні, асоційованими організаціями з вимогою здійснити справедливість та притягнути вбивця і їх керівників до відповідальності. Матері і батьки, брати і сестри, діти Небесної сотні заслуговують цього – вони залишились без своїх коханих.
Сьогодні на вулиці Інститутській, на стінах, що оточують територію Михайлівського монастиря, встановлені меморіали, які вшановують пам’ять кожного з наших героїв. Світовий Конґрес Українців у своєму підписаному меморандумі з урядом України визначив будівництво музею Небесної сотні як спільну відповідальність.
Спитаєте, навіщо?
Цей період історії, народної влади — Революція Гідності — був зумовлений громадянським суспільством, що протистояло уряду, який не виявляв поваги до життя чи порядності. Принципи та цінності режиму Януковича були повністю протилежні бажанням українського народу.
В українській історії є й інші періоди, коли люди віддавали все. Небесна сотня є продовженням пожертви свого життя за інших — як говорить Боже вчення, немає більшого вчинку, як віддати своє життя за іншого.
На наступні покоління Небесну сотню пам’ятатимуть як символ того, що означає боротися за правду, справедливість та національну ідентичність.
У битві молоді пвд Крутами 1918 року загинуло 300 студентів, які виступали за вільну Україну. Небесна сотня також відстоювала свої переконання, і вони заплатили остаточну ціну. Наша історія показала, що як нація — українці стійкі, готові вистояти і боротися за свою свободу та свої права. Тисячі людей стояли, замерзали, їх били, а деякі віддали життя.
Після того з’явилася вимога реформ. Вони були повільними, і виправдання невиконання реформ часто були кульгавими. На сьогодні кримінальних звинувачень проти тих, хто вбивав невинних цивільних осіб на вулицях Києва, немає. Слід звернути увагу на судову реформу, конституційну реформу, економічну реформу та антикорупційну реформу.
В контексті Небесної сотні, вона вимагає негайного втілення реформ — не для них, які дивляться з неба, а для своїх сімей та громадянського суспільства України. Небесна сотня повинна залишатися рушійною силою для побудови на міжнародній арені сильної, проєвропейської, правової, справедливої та впливової країни.
Тим, хто з запалом брав участь у Революції Гідності, тим, хто в діаспорі підтримував цей період історії — разом із багатьма мільйонами, хто був там духом — слід використати 20 лютого для відображення, переоцінки та відновлення духу для досягнення кінцевих цілей, які встановла революція.
Нехай вони спочивають у мирі і будуть у пам’яті назавжди.
Стефан Романів, Кавалер Ордену Австралії, є першим віце-президентом Всесвітнього Конґресу Українців, співголовою Союзу Українських Організацій Австралії та учасником Революції гідності 2013-2014 років.
