Прес-служба “Вільних Людей”
Делегація “Вільних Людей” взяла участь в урочистому відзначенні 75-ї річниці УПА “Від криївок УПА – до окопів АТО” в Торонто, організованому комітетом Українських державницьких організацій.
Керівник Проводу “Вільних Людей” виступив перед українською громадою. Публікуємо текст виступу.
“Сьогодні так виходить, що ті, хто дійсно працює (і військові на фронті, в першу чергу, виконують чоловічу роботу – захищають свою землю), часто не мають свого голосу ні в Парламенті, ні в суспільстві. А чому так? Тому що українські медіа і українська влада, і українська так звана опозиція не є повністю національними. У нас немає сили реалізувати те, за що воювали вояки УПА і воюють хлопці сьогодні. Але це не означає, що ми повинні скласти руки і нічого не робити. Це не означає, що ми повинні капітулювати перед викликами, які постають перед нами сьогодні.
Ви знаєте, що 2017 рік є особливим і через історичні дати, які ми зараз відзначаємо (сторіччя української революції, 75-річчя УПА), і через активне розгортання подій в Україні. Провівши історичні аналогії, може здатись, що “все пропало”. 100 років тому ми, українці, зробили дуже багато помилок. Їх треба визнати і зрозуміти. 100 років тому українці підняли руку на українців, і цим скористалася Москва. 100 років тому в нас був гетьман, який не поділяв наші цінності, існувала соціалістична Директорія. Помилкою було піти на союз з “білою” Москвою. Помилкою було й думати як Винниченко: “або Україна буде соціалістична, або вона буде ніяка”. Зрештою, це обернулось на голодомор, геноцид, боротьбу десидентів та вояків ОУН-УПА. 100 років тому егоїзм української влади призвів до мільйонів жертв.
І зараз, перебуваючи в українському парламенті, я ніби бачу страшний сон. Я бачу все те саме, абсолютно те саме, я бачу егоїзм теперішнього нашого “гетьмана”-президента. Я бачу егоїзм нашої “директорії” – української “антикорупційної” опозиції. Я бачу, як вони розпалюють конфлікт. Я бачу, як ми провалюємо судову реформу, більше пів року приймаємо медичну реформу. А з якими боями ми пробили освітню реформу? А що може бути важливіше за здоров’я наших батьків? За освіту для наших дітей? Що може бути важливіше за закон про мову? Він фактично готовий, але ми не можемо його поставити на голосування, тому що боїмося провалу. Що може бути важливіше за реформу українських Збройних Сил, за їх фінансування, за реформу Служби безпеки України? Що може бути важливіше за зміцнення наших кордонів, за звільнення нашої економіки від московських окупантів? 70% української економіки належить москалям. 70% – це електроенергія, газ, нафтові компанії. А ми в цей час дивимося ток-шоу на проросійських телеканалах (Інтер, 112, NewsOne), на яких нібито українські націоналісти в вишиванках кричать “Слава Нації” і нібито українські антикорупціонери сперечаються з нібито представниками української влади. Це шоу. А де сидять фінансисти тих телеканалів? Чи порядна людина піде на 112-й телеканал, яким управляє міністр внутрішніх справ режиму Януковича Захарченко, який вбивав наших хлопців на Майдані?
На жаль, ми не дійшли до головного: не очистили економічний та інформаційний простори.
У нас відсутня повноцінна мудра українська влада. Коли усвідомлюєш усе це, хочеться почати повстання. Я був задіяний і в кампанії “Україна без Кучми”, був на Помаранчевій революції, і в Самообороні Майдану, і як співзасновник організації “Вільні Люди”, що була створена за пів року до Революції Гідності. Багато хлопців з “Вільних Людей” поповнили ряди Небесної Сотні… З початком війни “Вільні Люди” одразу пішли на фронт.
Я став заступником голови СБУ, вдалось “посадити” 13 проросійських агентів – серед них і керівники департаменту контррозвідки, генерали. Разом з “Вільними Людьми” ми почали допомагати добровольчому руху і зупинили “русскій мір” в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Дніпропетровську, Харкові. Ми прийняли цей удар. Що в нас було? Військо, яке повністю заполонили московські агенти. Поліція, яка тільки-но вчора стояла по той бік барикад і била нас. Але треба було втримати державу.
Уже тоді гнів на політиків був таким сильним, що хотілось усіх розстріляти. І мені смішно, коли влада боїться якихось клоунів, які себе називають “сотниками”, “комбатами”, що здобувають рейтинги на телеефірах, а на війну приїжджають суто попіартитись. У той же час звичайні хлопці – добровольці або контрактники, мобілізовані в звичайні бригади, без зайвого піару просто пішли і поставили своє життя на кін. Без політичних гасел, без піар-шоу, без підсвіток. Це є реальні патріоти України.
Ми не все зробили. Але якщо керуватися емоціями, можна повторити ту ж саму помилку, яку зробили наші попередники 100 років тому.
Так, я свідомий, що є корупція в Україні. Повірте, як колишній заступник голови СБУ, я добре знаю, що в Україні є корупція, і хто на ній зав’язаний. Але разом з тим, я розумію, що державний інтерес, побудова держави навіть тими корумпованими фігурами – важливіша. Треба намагатись там, де можна, посадити їх за один стіл, домовитися об’єднатися заради перемоги.
Є і позитив. Ми розпочали децентралізацію. Це означає, що кожне село, кожна громада, кожне місто, має тепер гроші на ремонти доріг, на ремонти шкіл і т.д. Це зменшує корупцію. Ми прийняли прогресивний і правильний закон про освіту, закон про декомунізацію, про національну поліцію, зрештою – визнали вояків УПА, вояків Карпатської Січі і інших військових формувань, які боролися за Незалежність. Чи могли ми мріяти про це хоча б 5-6 років тому? Чи ви могли мріяти, що в Україні не залишиться жодного пам’ятника Леніну, а в Києві з’явиться вулиця Степана Бандери? Це також є наслідком наших перемог і перемог наших ідей. І за це треба боротися.
Ми впроваджуємо українізацію. На радіо вже діють квоти на українську мову, тож можна почути українські пісні. Тепер кожна третя пісня – українська.
То для кого все пропало? Для москалів пропало.
Хто хоче крові, робить усе, щоб завтра в Києві був бій “брат проти брата”. Кому це вигідно? Щойно хоч одна крапля української крові від українських рук впаде в центрі столиці – вважайте, що ми повторили помилки сторічної давнини. Опозиційний блок, сателіти Москви, Медведчук та інші, сидять і чекають, як українець битиме українця. Для мене найстрашніше було, коли під Верховною Радою України кинули гранату. Доброволець кинув гранату, а загинув нацгвардієць. Тобто українець кинув гранату і загинув українець з Національної Гвардії – першого офіційно створеного добровольчого батальйону. Хлопці з наших сотень Самооборони Майдану прямо на Майдані пошикувалися в лави, поїхали на полігон. Ледве навчилися стріляти, але так рвалися в бій, що ми їх там не втримали і поїхали під Слов’янськ. Батальйон названо іменем Кульчицького – і для нас це великий історичний приклад: Кульчицький – українець, працівник внутрішніх військ, який ще вчора фактично був у протистояннях проти нас на Майдані, що ще вчора був політичним ворогом, з початком Революції Гідності та агресії Росії, прийшов до нас. Став батьком. І він – генерал – загинув за нас. Він став культовою фігурою в добровольчому русі: генерал внутрішніх військ часів Януковича.
Ключовим, що передали для нас ОУН і УПА – це девіз, що Україна – понад усе, що нація – вище за всі партійні інтереси, а держава – за всі расові, соціальні і інші суперечності. А всі, хто хоче, щоб українець воював з українцем – це все російські агенти. Хто готовий іти на компроміс попри невигідність для рейтингу, власних економічних інтересів, вигод, розуміючи, що кроки ці – необхідні, той – наш. Важливо розуміти, що для держави у стані війни найперше – захистити громадян, посилити армію, вигнати окупанта, повернути території.
В Україні є сила, яка може зупинити безлад. Та сила не з’являється на ток-шоу, сценарії яких пишуться в Москві. Але коли настане час “ікс”, я впевнений, що десятки тисяч тих звичайних хлопців, які прийшли з фронту і не лізуть в політику, прийдуть і скажуть: зупиніть це. Є в Україні українська сила. Вона ще не оформлена, бо вона не має за собою олігархів. Вона ще не така відома, бо і нема потреби в тій відомості. Ті хлопці – то тиха, але реальна сила. Вони ще не об’єднані між собою, ще не усвідомлюють те, що господарі своєї землі. Для нас важливо об’єднати цих людей, дати їм відчуття, що вони – господарі на українській території. Не якийсь олігарх, що живе в Женеві, Москві, Лондоні, Ізраїлі, чи на Банковій є власником країни. А власниками України є українці.
Я впевнений, що цей рік покаже, наскільки ми усвідомили столітній досвід. І продовжуючи тему Української Повстанської Армії, хочу сказати, що ми презентуємо сьогодні тут фотовиставку “Два століття – одна війна” з експозицією унікальних фотографій, для того, щоб показати: воля до перемоги завжди була з нами. Нічого не змінилось. Справа вояків УПА – жива і перемагає. Найстрашніше – посіяти зерно і потім не бачити паростків. Ви бачите, що зерно, яке ви засіяли, виростає, стає потужнішим, зміцнюється – і це не буде просто колосок, який хтось зіжне. Це буде велике дерево українського буття, яке вже ніхто не вирве, бо в нього дуже глибокі коріння, які сягають в тисячу років назад в історію, а не лише 100 чи 75, як ми сьогодні говоримо. Ми творимо на грані двох світів нове життя.
