Мирослав Маринович — член-засновник Української Гельсінської Групи, політв’язень ГУЛАГу, правозахисник, автор книг: «Всесвіт за колючим дротом», «Митрополит Андрей Шептицький і принцип позитивної суми». Зараз — віцеректор Українського Католицького Університету.
— На 5 курсі університету в КГБ запропонували Вам хорошу квартиру, аспірантуру, перспективу кар’єрного розвитку. Чому Ви тоді ви відмовилися?
— Не тому, що був святий чи дуже відважний, а тому, що на той час я вже був знайомий з українським патріотичним середовищем Києва. Це передусім Микола Матусевич, а також його сестра Таміла і друзі Наталя Яковенко, Алла Коваль, Людмила Савченко, Іван Дебелюк, Орися Савчук та ін. Через них я познайомився з “хресним батьком” усіх дисидентів — письменником Борисом Антоненком-Давидовичем та племінницею Михайла Коцюбинського Михайлиною Коцюбинською. Всі вони заполонили моє серце, і піти на співпрацю з КГБ означало зрадити їхню довіру і дружбу. Це почуття тримало мене все життя.
— 9 листопада 1976 року Ви, разом зі своїм другом М. Матусевичем, стали членами-засновниками Української Гельсінської Групи. Від тоді Вас неодноразово затримували в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки та постійні погрози. Чи не хотілося все залишити й почати жити спокійним життям?
— Ні, навіть у найважчі часи такого прагнення не було. Натомість було відчуття, що обраний шлях — твій “сродний труд”. Відчуття, що брехня вже підступила тобі до горла і ти став на сторону правди, було визначальним. Крім того, я бачив стійкість тих, кого називали “шістдесятниками”, і вчився в них. Їхня поведінка багато в чому була для мене модельною і надихала. Тому й кажуть, що треба вибрати собі правильних друзів, з якими легше долати всі труднощі.
— Кому спало на думку на вечорі пам’яті Тараса Шевченка в Київській філармонії проспівати “Заповіт”? Які наслідки були після цього?
— Той вечір почався з прямого знущання з Шевченка й усіх присутніх. Спершу виступив із лекцією відомий угодовець Микола Шамота, який переконував усіх, що найбільше шанував Тараса Шевченка Ленін. Коли почався концерт, то звучали лише уривки з його “Днєвніка”, бо ж вони були написані російською. А українською пісні співали лише народні, але не на слова Шевченка. Отож стало зрозуміло, що таким буде увесь вечір, а “Заповіт” не проспівають. Тому під час перерви ми з Миколою Матусевичем домовилися, що влаштуємо акт непокори. Кому першому спало на думку — не пригадую, але майже певно можу сказати, що Миколі. Він був дуже вигадливий та ініціативний. Але вийти на сцену мав першим я: треба було або закомпонувати на фортепіано, або задати тональність голосом. По завершенні концерту я вискочив на сцену і в мікрофон сказав іронічну фразу, що “Ленін любив не лише слухати “Апасіонату” Бетховена, а й співати “Заповіт”. Тому заспіваймо разом”. Але коли я підійшов до фортепіано, до мене підбігла жіночка з ведучих вечора і не дала взяти акорд. Тоді вискочив на сцену Микола, спитав у людей лише одне: “Вам не соромно?” Й увесь зал відповів: “Соромно!”. Тоді ми зрозуміли, що зал на нашому боці й почали співати. Це був надзвичайно натхненний момент. За це самоуправство нас не покарали, бо знали, що невдовзі нас заарештують за участь в Українській Гельсінській групі.
— Вас попередили про арешт, чи Ви передбачали такий розвиток подій?
— Про можливий арешт ми знали від початку, коли оприлюднили на Заході “Декларацію”, де вказали прізвища й адреси. Такого самоуправства тоді влада не пробачала. Спершу КГБ тільки стежив за нами, робив обшуки, звільняв з роботи тощо. Але згодом дійшли висновку, що шкоди від нас більше. Тому 5 лютого заарештували голову Групи Миколу Руденка і Олексу Тихого з Донеччини. Нас із Миколою Матусевичем у цей день схопили в центрі Києва, запхнули в авто й завезли до КГБ, де показали офіційне попередження: якщо ми не припинимо діяльності, будемо заарештовані. А оскільки ми не припинили її, то 23 квітня нас обох заарештували — другими за чергою. Далі пішли інші арешти. Загалом із першої десятки членів УГГ вісьмох заарештували, а двох видворили за межі СССР.
— Де відбували арешт? Чи пробували втікати?
— У мене було 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання. Це максимальний термін за тодішньою 62 статтею кримінального кодексу — оскільки на суді я не розкаявся. Ув’язнення відбував у Пермській області в таборі суворого режиму для “особливо небезпечних державних злочинців” — за цим евфемізмом ховали термін “політичний в’язень”. У штаті адміністрації табору — 120 осіб, а в’язнів у таборі — 60 (плюс-мінус 2). Кожен із нас був як на долоні. Але навіть якби й були можливості втекти, ніхто й не подумав би про це. Ми йшли на ув’язнення добровільно, і цим засвідчували свою патріотичну й духовну поставу. Та й куди було тікати, коли довколишнє населення негайно б виказало втікача? Микола Матусевич навіть відмовився прийняти звільнення за актом помилування у 1987 році й добув іще два роки свого терміну заслання в Читинській області, які в нього були за вироком. За такою поставою була “філософія”: ви нас можете як завгодно карати, ми приймаємо це. Але душу нашу вам не завоювати.
— Після звільнення Вам неодноразово пропонували йти в політику, чому Ви відмовлялися?
— Загальна тенденція справді була така: після звільнення дисиденти покликані були, за прикладом польської “Солідарності”, йти в політику і взяти владу. Проте від самого початку я розумів, що це не мій шлях. Я згоден, що моя діяльність мала політичне значення, але ставати самому професійним політиком — не для мене: ні політичного таланту, як у В’ячеслава Чорновола, ні бажання цього навчитися у мене не було. І я щасливий, що не пішов, бо тільки нашкодив би. Політика — командна робота, а в політичних справах я хочу мати власну думку і вільно висловлювати її. Зрештою, я дорого заплатив за цю свободу. Крім того, я чітко бачив, що в народних головах старі “креслення”, а тому нового “будинку” він не збудує. Треба спершу змінити “креслення” (тобто цінності, стереотипи й звички народу), а тоді вже сподіватися на успішне державне будівництво. І таке розуміння, на жаль, виявилося ледь не пророчим.
— Раніше Ви наголошували, що ми маємо величезну кризу на ціннісному рівні, і саме це породжує популізм. Які цінності варто виховувати в собі?
— Українці звикають до свободи, а молодь уже ставиться до неї, як до повітря, тобто її не помічає. Це для неї вже як даність. Але свобода немислима без відповідальності. Без неї вона вироджується у свавілля. Останні роки засвідчують, що українці звели свободу до примітивного: “Роблю, що хочу, і ніхто мені не указ”. Так, прагнучи вирватись із неволі, яка вказувала, як треба, ми перескочили “золоту середину” і впадаємо в іншу крайність: я сам собі начальник. Але це також неволя — неволя у своїх слабинок, у своїх стереотипів, у свого невігластва. Тому на першому місці за потребою я поставив би цінність відповідальності у користуванні свободою.
Друга цінність — це правда. Позбувшись єдино правильної комуністичної доктрини, ми лише на одну мить відкрилися до правди, а тоді швидко заразилися недугою нинішньої епохи — релятивізмом, — яка призводить до того, що в кожного правда своя. Але це знову інша крайність, яка веде до великого лиха.
І, нарешті, українці мають усвідомити, що Десять Божих заповідей — це головна частина ДНК людської цивілізації. Не можна її рухати, бо це матиме летальний наслідок. Два тоталітаризми заперечили абсолютну мораль і спотворили її. Більшовики твердили: “Морально те, що вигідно пролетаріатові”, — а нацисти: “Морально те, що вигідно арійській расі”. Ми ж сьогодні довели цю руйнацію до останньої межі: “Морально те, що вигідно мені”. Майбутнє матиме та нація, яка першою отямиться.
— Велика частина української молоді не цікавиться культурою та історією України. Думаю, що це випливає з твердження “Роблю, що хочу, і ніхто мені не указ”. Як можна запобігти поширенню такої тенденції?
— Якщо не цікавляться, то культура й історія вдарять колись по них. Це як з політикою, яка також боляче б’є тих, хто її ігнорує. Культура й історія є частиною ідентичності нації та її суб’єктності. Незнання або світоглядна аморфність розмиває як ідентичність, так і суб’єктність. Тоді ми повертаємося в стан “населення” — безликих людей без роду і племені, яким однаково, де жити, аби лише шлунок набити. Може, я Вас здивую, але чи не найперша річ, яку я порадив би молодим батькам (особливо матерям), — читати дітям Тараса Шевченка, і читати змалечку. Шевченко — це опорна нота “ля” нашого “камертона”, від якої ми відраховуємо всі інші тональності. Діти мусять набратися чутливості до національного болю, а тому згодом будуть чутливими й до української історії. Так само з культурою. Співайте дітям змалечку українських пісень, а не блатні шансони, і тоді вони набудуть чутливості до української культури.
— Як допомогти людям усвідомити, що для змін в країні спершу потрібно змінюватися самим?
— Показати привабливий приклад. “Совок” тримається так довго, тому що “українство” все ще формує своє новітнє обличчя. Воно різношерсте, недовірливе, замкнуте у свої розпорошені “бульбашки”, а тому непривабливе. Та й уряди, які нами керують, не викликають пошани й не ведуть за собою. Домінантною ідеєю для більшості українців є ідея “краще жити”, а це прирікає нас на вторинність. Бо тоді ноги перспективної молоді спрямовані в ті держави, де живуть краще. Тому я все ще очікую появи потужної групи українців, які будуть щодо України місійними, тобто покладуть за свою життєву мету консолідувати її довкола великої ідеї та модернізувати її державне управління й соціальні інструменти. Нова Україна має стати настільки успішною, привабливою і натхненною, що всі “блудні сини” самі захочуть до неї повернутися.
Анна Годзінець
