Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, доцент кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету ім. І. Франка.
Член редколегії наукового збірника «Український визвольний рух», редакційної ради «Літопис УПА. Нова серія» (з 2010 р.), редколегії наукового видання «Дмитро Донцов. Вибрані твори: у 10 томах», Відповідальний редактор Літопису УПА (2017-18 рр.).
Науковим зацікавленням вченого є український визвольний рух ХХ ст.
– Друже Миколо, ви є одним з фахівців, які досліджують український визвольний рух минулого століття. Але ж визвольний рух українців продовжується і в цьому столітті. Чи можна провести паралелі між подіями у відстань 100 років? Одночасно, чим вони відрізняються?
– Для мене і моєї великої родини це одна неперервна Велика столітня війна з російськими окупантами. З 1914 р. українська нація веде екзистенційну війну з перервами. Голодомори 1921, 1932-33, 1946 рр., винищення інтелігенції та церкви, русифікація є етапами цієї столітньої війни. Лише сліпий не бачить, як діє імперія – царська, комуністична чи «демократична». Засоби і цілі у них є одними… асиміляція та тотальне домінування «русского міра».
Приклади російських воєнних злочинів і окупації у Львові 1914-16, 1941 та Бучі, Ірпені і Ізюмі 2022-23 рр. є тотожними. Чи можна Путіна і росіян зупинити іншими методами, ніж це робили петлюрівці і бандерівці я не знаю…
– Увага до постатей Степана Бандери, Романа Шухевича та інших оунівців розгорілася з новою силою в третьому тисячолітті і, особливо, серед молоді. Українці зрозуміли, що надто мало знають про досвід, який би міг бути корисним, чи краще, міг би убезпечити нашу націю від повторення тих самих помилок? В чому феномен незгасної пам’яті та знання про історію ОУН-УПА? Чому українцям так важливо знати про Степана Бандеру зараз, через вісім десятиліть, в епоху діджиталізації?
– Історія є великою політикою, яка вимагає великих знань. Це наука, яка потребує постійно думати, вчитися і мислити, бо без цього неможливо діяти. Тому вивчення і донесення інформації, фактично, правди, по суті, є суспільною місією. У кінці 1990-х була створена комісія по вивченню діяльності ОУН-УПА. Фактично, держава не визнавала ОУН і УПА. І ці люди, яких я знав особисто, генерал Василь Кук, полковники Василь Галаса і Василь Левкович, тобто ті люди, які безпосередньо знали Шухевича, Бандеру, ті, хто творили історію, вони були не реабілітованими, вважались бандитами. Ми мали робити щось, щоб донести правду, і обстоювати її. Поодинці ми би нічого не зробили, тому треба було об’єднати довкола спільної теми людей, щоб стати потужною силою, школою, яка могла би доносити інформацію, впливати на свідомість, лобіювати впровадження законів, видання шкільних підручників тощо. Такою ідеєю став Центр досліджень визвольного руху. Сьогодні ми бачимо результат праці. Центр та його окремі науковці створили багато продукції, літератури.
Історію завжди творять одиниці. Ніколи це не були маси, а лише окремі люди, які є тими промоутерами чи моторами ідей, вчинків. Найосновніше, що вони закочують рукави і показують першими як і що робити. Історія – це вчителька життя, жорстока вчителька, бо вона не любить незасвоєних уроків. Ми, українці, не засвоїли уроків, і тому нас історія дуже жорстоко карає. Пам’ять окремої особи і колективна пам’ять можуть бути дуже болючими.
Нам не потрібно вказувати, хто нам має бути героєм і кого нам треба шанувати. Бо це вже будемо не ми. Історію не змінити. Як ви гадаєте, чому всі наші сусіди намагається написати для нас власне бачення історії? Це такий собі засіб маніпуляції. Історію українцям завжди писали інші. Тепер історію треба писати нам. А це дуже болюча тема. Кажуть: «Коли дізнаєтеся правду, вона вас визволить». Знання історії є силою. Тому й українців не допускали до навчання, до отримання знання – так було легше маніпулювати ними. І хто сьогодні боїться історії, хто уникає її, той приречений на її повторення.
– Ви є головою фонду «Літопис УПА», який починався за кордоном.
– У далекому 1973 році в середовищі об’єднання колишніх вояків УПА ім. ген. Тараса Чупринки в США і Канаді відбулися організаційні процеси, які поставили перед собою завдання – об’єднання організацій двох країн у Товариство колишніх вояків УПА США і Канади.
Товариство поставило собі за головну мету створити спільне видавництво, яке би займалося підготовкою видань літопису УПА. Головним ініціатором та одним з чільних організаторів об’єднання був колишній вояк УПА Модест Ріпецький з Чикаго. Згодом до нього долучилися багато інших ветеранів, котрі мешкали в США і Канаді. Крім того, були розіслані листи до інших комбатантів у Німеччину, Великобританію, Австралію та інші країни, де вони проживали, з проханням збирати свої спогади, фотографії, які можна було би використовувати для видання.
– А які чинники зумовили видавництво «Літопис УПА» переїхати в Україну?
– Засновники видавництва і відповідальні редактори на той час були старшого віку і їм уже було нелегко витримувати таке навантаження. З іншого боку, вони вирішили, що видавництву потрібно надати нового імпульсу, залучити місцевих істориків та активістів. Таким чином у 1993 році видавництво переїхало з Канади в Україну, і у Львові, на площі Міцкевича, було створено спільне підприємство «Літопис УПА», яке в 1996 році було реорганізоване в Товариство з обмеженою відповідальністю і благодійний фонд «Літопис УПА імені Володимира Макара».
– Українська нація важко міняється. Зараз, як і колись, багато суперечок, хто є справжнім патріотом України? Українці легковірно піддаються на провокації і замість ворогів, лінчують своїх. Майже завжди це коштувало Україні втрати волі. Ми, нарешті, вивчили свій урок?
– Путін і його імперці ведуть дуже вдалу інформаційну та гібридну війну, де яскраво видно всі болючі місця української нації. На жаль, ми далі не робимо висновків з історії, особливо, еліта та верхівка влади. Наразі у нас є колективний лідер в особі народу, що дає нам змогу реально вистояти в світі суцільного хаосу і постправди…
– Щиро дякую за цікаву розмову.
Бесіду провела Галина Маслюк, «Вісник»
