Що українські громади роблять для Батьківщини і чого потребують від неї? Що сталося з українською діаспорою в Російській Федерації після анексії Криму і війни на Сході держави? Про ці та інші актуальні питання – в інтерв’ю з головою Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайлом Ратушним.
-
Пане Михайле, що вдалося зробити для української громади минулого року?
-
Свій план заходів ми виконали майже цілком, але тут треба питати, що держава зробила для того, щоб в умовах діаспори українці не загубили своєї національної ідентичності і щоб їхні громадянські права були захищені.
-
Чи виділила держава кошти цьогоріч для підтримки української діаспори?
-
Про це питання останні роки, як не парадоксально, просто смішно говорити. З часів Віктора Ющенка існувала державна п’ятирічна програма по роботі з діаспорою. На неї і виділялося певне фінансування. Цю традицію не зламав навіть режим Януковича. Не завжди ці кошти доходили до конкретних громад, було багато бюрократії, але програма була. І от у 2015 році вона закінчилася. А нову ще не розробили. Такі програми мають зараз поляки, росіяни, інші держави. Вони фактично взяли за приклад українську практику.
Українська Всесвітня Координаційна Рада – єдина організація в Україні, яка постійно працює із закордонним українством, але навіть у плані фінансування заходів УВКР до Євромайдану було передбачено вісімсот-дев’ятсот тисяч гривень. Це при курсі, коли один долар коштував вісім гривень. На сьогоднішній день на заходи УВКР держава виділила сто тридцять тисяч гривень. Але якби ми тільки покладалися на державну допомогу і сприяння, то, зрозуміло, що ми не вижили б. Ми живемо, ми проводимо заходи. Головна подія цього року – VI Всесвітній форум українців, який відбуватиметься 19-20 серпня. Такі форуми влаштовуються кожні п’ять років з 1992 року. Цього року ми очікуємо біля 400 делегатів із 45 держав світу. На таких заходах завжди присутнє вище керівництво держави. І ми сподіваємось, що розмова в присутності президента, прем’єр-міністра, членів парламенту буде ефективна. І допоможе прийняти державну програму по роботі із закордонним українством і систематизувати роботу з діаспорою.
- Як вважаєте, п’ята хвиля міграції вже відбулася?
-
Так. Це сталося в умовах російської агресії. Люди, позбавлені можливості мирно жити у своїх домівках, особливо на Сході, почали виїжджати. Переважно це внутрішньо переміщені особи. І це на тлі того, що зменшилася кількість трудових мігрантів до Росії. Є випадки, коли молодь, переховуючись від мобілізації, виїхала в Європу. Крім того, зараз дуже потужно працюють західні навчальні заклади, наприклад, у Польщі. Вони, як пилососи, працюють, створюючи умови для навчання, які виглядають для молоді привабливими.
-
А якщо ще додасться безвізовий режим? Адже, як зауважують фахівці, після скасування візового режиму з Європою туди емігрує близько трьох мільйонів українців.
-
Я думаю, що це надумані страхи. Якраз безвізовий режим дозволить полегшити можливість людям їздити в Європу і повертатися додому. А ті, хто хотіли поїхати з України, вже давно це зробили.
-
Багато держав мають спеціальну програму повернення своїх громадян? В Україні її досі не розробили?
-
На І і ІІ Всесвітніх форумах українців на початках незалежності була прийнята резолюція про необхідність створення державної програми повернення українців в Україну. Але самої програми держава не створила.
Така програма є ефективною. Наприклад, завдяки їй в Казахстані вже є 52% казахів. Хоча під час проголошення незалежності це співвідношення було не на користь корінному етносу. Як це відбулося? Держава почала створювати безвідсоткові кредити на житло тим казахам, які жили в інших країнах. На півночі Казахстану, де було найменше казахів, будувалися селища. Так само планувалось зробити і на півночі Криму для українців із закордону. Але ця програма не була реалізована. Якщо би нею займалися, то відповідно ми б і не мали таку ситуацію, яку маємо зараз в Криму.
-
Взагалі питаннями діаспори повинна займатися спеціальна державна структура, якої знову ж таки немає?
-
Правильно. В законі про статус закордонного українства передбачено створення спеціального органу державної влади по роботі із закордонним українством. П’ять років ми просимо, щоб створили цей орган, а нас ніхто не чує. Навіть консульства, які були там, де компактно проживають українці, ліквідували за відсутності коштів. Це сталося з консульством у Сучаві (Румунія), Парані (Бразилія), Пряшеві (Словаччина), я вже не кажу про Росію, де взагалі мінімізована діяльність наших дипломатичних установ.
-
Чи важко отримати посвідчення закордонного українця?
-
Теоретично не важко. Для цього треба заплатити десять доларів і підготувати відповідні документи, які засвідчують зв’язок з Україною. Але де-факто люди чекають роками, щоб його отримати. Бо Міністерство закордонних справ не може замовити його в друкарні. І поки люди не отримають цього документу, доти не можуть вважатися закордонними українцями. На сьогоднішній день ми маємо тільки вісім тисяч закордонних українців, які отримали цей документ, на двадцять мільйонів.
Чому сотні тисяч мають картку поляка? Бо це престижно. Картка угорця дозволяє закордонному угорцю в Будапешті користуватися безкоштовно громадським транспортом. Ми цього не просимо. Закордонні українці проїдуть в метро за гроші.
Коли б статус закордонного українця видавався без проблем, то етнічні українці могли б отримати безкоштовну освіту в Україні. Бо згідно закону передбачаються квоти. Зараз лише двісті осіб на рік можуть безкоштовно навчатися в українських університетах. Румунія колись починала з нами з однієї цифри. Зараз румуни виділяють шість тисяч бюджетних місць для молдован у Румунії.
-
А як, до речі, відбувається навчання в українських школах за кордоном?
-
Є недільні, суботні школи, де просто діти додатково навчаються українській мові. Є українські класи в школах як факультатив чи як окрема дисципліна. Є система міжнародної української школи, де переважно навчаються діти трудових мігрантів. Навчання у такій школі проводиться на вихідні. Під Мадридом є така школа «Дивосвіт». Найбільша в Європі, там вчиться біля триста українських школярів. Але я як вчитель за першою освітою розумію, що якість цієї освіти не дуже висока. Ці школи працюють переважно на ентузіазмі батьків, дітей, і вчителів. І попри це їх роль в житті діаспори важко переоцінити.
-
Багато українців, які живуть в Україні, кепкують із закордонних українців, мовляв, добре любити Україну на відстані.
-
Любити і не любити Україну можна як за кордоном, так і в Україні. Все відносно. Але є три стовпи, від яких залежить формування національної ідентифікації українців за кордоном. Це сім’я, школа і церква (особливо греко-католицька).
-
То ці три стовпи в Росії зруйнувала російська влада?
-
Це не була випадковість, що за рік до початку агресії були ліквідовані всі федеральні українські об’єднання, які існували на території Росії. Це була частина окупаційного плану. Якщо, зі слів російського президента, немає українського народу і українська держава «штучна», то як може бути українська меншина у Російській федерації? Як вона може мати якісь організації? Це при тому, що згідно останнього перепису населення без малого два мільйони громадян Росії вказали, що вони є українцями за національністю. Тобто найбільша українська діаспора не в Канаді, не в Бразилії, а саме в Російській Федерації. І ця діаспора не має жодної організації, жодної школи, жодної радіостанції. Бути керівником на регіональному чи національному рівні – це допити, профілактичні бесіди у ФСБ, звільнення з роботи, переслідування.
-
Фактично ми втратили два мільйони українців.
-
Ми їх не втратили. Вони просто замовкли. З цих двох мільйонів влада хотіла зробити колаборантів. І знайшовся тільки один негідник на Камчатці, Віктор Манжос, керівник громадської організації, який підписав листа солідарності у підтримку політики Путіна на Сході України. З двох мільйонів один негідник! Я вважаю, що це достойний рівень. Хтось бере участь у антипутінських мітингах, але в переважній більшості українці мовчать. Бо розуміють, що це небезпечно. Але зробити зрадників України, ворогів України з української діаспори Путіну не вдалося.
-
Ви спілкуєтеся з українцями, що живуть у різних куточках світу. Чим вони відрізняються?
-
У плані політично впливової сили у своїй державі, без сумніву, канадські українці найбільш впливові. А чим відрізняються? Це все також дуже відносно. Але є одна спільність в українців – вони тяжко працьовиті. А ще вони всі після Майдану «піднялися». Влітку 2013 року я був у Сан-Франциско. Там я познайомився з одним українцем, який мені плакався, що, крім нього, нема українців у Сан-Франциско, що він змушений навіть до російської церкви ходити. А через три місяці я влаштовував стрім, прямий зв’язок Євромайдан-Сан-Франциско на Майдані Незалежності, і щотижня біля Генерального консульства з протестом збиралося триста українців. Зараз там одна з кращих наймобільніших і наймолодших українських громад Америки. Тобто закордонне українство нарешті себе відчуло частиною єдиного національного українського організму. І щоб розмивання бар’єрів продовжувалося, треба залучати представників діаспори в органи державної влади, в різні комерційні та інші структури. Одної Наталії Яресько мало. Діаспора готова більш практично допомагати Україні. Під час і після Євромайдану українська діаспора надавала колосальну моральну, і матеріальну допомогу Україні. Вона стала своєрідним волонтером.
Розмовляла Ольга СЕМИЛЯК
