Історик, націоналіст зі Львівщини Михайло Галущак, який служить у ЗСУ з лютого 2022 року, вдома за цей час бував всього кілька разів. Та попри дуже тісний час відпустки, Михайло знайшов хвилину часу, аби поділитися міркуваннями про перебіг війни, значення історії, потребу пам’яті про Героїв…
– В армії США є гасло: «Вступай в армію – побачиш світ». Ми жартома переінакшили: «Вступай у ЗСУ – побачиш Україну». Я в армії з 24 лютого минулого року. За цей час побував у стількох населених пунктах сходу та півдня України, що, мабуть, у цивільному житті там би ніколи і не побував. Люди і ставлення до військових трапляються різні… Подорожуючи колись Європою, давно зрозумів, що є країни, де ще більші культурні відмінності між їхніми громадянами, і вони якось співуживаються. До прикладу, Іспанія, де дотепер є протистояння між кастільцями, басками, каталонцями, чи Франція, Італія, де є протистояння Півдня та Півночі.
Поділ України завжди вважав штучним. Влада ділила нас, бо на протистоянні їм легше було вигравати вибори. На мою думку, весь цей «русскій мір» (комуністів, московських попів та артистів…) тримали у нашій державі штучно, і його можна було ще тридцять років тому зачистити: посадити чи депортувати їхніх ідеологів та фінансистів, зробити нестерпним життя їхнім послідовникам…
Якщо б це було зроблено раніше, якби суспільство дослухалося до українських націоналістів, які завжди про це говорили – не знаю, чи ми уникнули б війни з Московією, але певен, що ми підійшли б до неї значно сильнішими.
– Коли (і де) було найскладніше на війні?
– Мабуть, найскладніше було на початку – весною минулого року, коли нас лякали «2-ю армією у світі»; коли Захід давав Україні кілька днів; коли ніхто, крім українців, не вірив в українців. Ті наші відчуття, мабуть, чи не найкраще передати словами Шевченка:
«Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою».
– Яка ситуація зараз на тому напрямку, який ви обороняєте? Як себе там почуває ворог – чи пробує далі просуватися, чи все ж окопався і намагається утримати захоплені землі?
– Завжди дуже скептично ставився до різного роду «експертів», які ще вчора коментували коронавірус, а сьогодні – контрнаступ. Для того, щоб робити якийсь ґрунтовний аналіз ситуації на фронті, потрібно володіти великим багажем інформації, як своєї, так і ворожої, а такої у мене, пересічного військовослужбовця, немає.
Був у відпустці і найчастіші питання, які чув: коли буде контрнаступ? Коли буде перемога? Військові не ворожать, а аналізують можливості.
Війна – це завжди важко, це завжди втрати, це завжди безліч людських факторів. Тому, як буде – побачимо, але кожен з нас на своєму місці повинен все робити для нашої неминучої перемоги.
– Що допомагає триматися попри втому і непоправні втрати? Як відновлюєш сили, чим надихаєшся?
– Допомагає триматися віра у свою долю, у свій хрест, який судилося нести: хтось помирає у свій перший день війни, хтось – в останній, а комусь судилося пройти її повністю. Кожному з нас відміряно час на землі, питання лише у тому, як ми його проживемо.
– Ти не раз говорив у своїх інтерв’ю, що історію треба вчити, щоб не повторювати її помилок. Чи відчуваєш, що твої побратими, хлопці, з якими воюєш пліч-о-пліч, під час війни стали більше цікавитися історією? Як гадаєш, які переваги тобі на війні дає історична освіта?
– Суспільство справді почало більше цікавитися історією, бо:
1. Для багатьох повномасштабна війна стала справжнім шоком. А що робити, коли у людини шок? Посадити її на землю, щоб вона відчула опору. А що є нашою опорою? Те, з чим ми себе найбільше ідентифікуємо – з нашою територією, мовою та історією. Остання має причинно-наслідковий зв’язок, тому багато людей почали шукати пояснення сьогоднішнього дня в аналізі вчорашнього, і це нормально. Не у майбутньому ж людям шукати відповіді на актуальні питання сьогодення.
2. В історії нічого нового під сонцем. Геноцид, який робили московити з нами у ХХ ст., вони тепер повторили в Бучі, Гостомелі, Ірпені та інших, зараз тимчасово окупованих, територіях.
Якщо б наші несвідомі українці, які впродовж трьох десятків років голосували за промосковські партії, пам’ятали наше минуле, то вони б знали, що сталося з українськими комуністами у 1930-х роках; вони б знали, як про останніх говорили: «Хто у Москву йде – той голову несе, і не лише свою, але й тих, кого за собою веде».
3. Історія – це одне з найбільших джерел нашої сили. Коли тобі важко – згадай, кому ще важче (є чи було) і зрозумієш, що тобі не так вже й погано. Наша нація, наша армія переживала у своїй історії ще важчі часи, але ми вистояли. Не випадково нещодавно генерал армії США Марк Міллі, розмірковуючи про теперішню хоробрість українців, посилався на історію УПА. Генерал сказав, що якби Захід не надав Україні новітнє озброєння, то ми все одно б воювали: «Це сини і онуки тих, хто боровся проти Сталіна у 1945-55 рр. Тому українці – не ті, кого легко завоювати, незважаючи ні на що. Навіть якщо вони воюватимуть вилами і списами, вони дадуть відсіч». Перефразую французьке прислів’я: «Хто знає історію України – той не впадатиме у відчай».
– Загалом на війні є час на книги? Ти не раз згадував, що тебе полонила психологія. Розкажи детальніше про це – що це за книги?
– У кожного в міру можливостей є вільний час – час на відпочинок, і кожен використовує його по-різному. Мене справді почала цікавити психологія як наука про світогляд людини, про її поведінку – як і що на неї впливає. До прикладу, потрібно завжди піклуватися, щоб у військового вдома все було гаразд, щоб його голова була забита не домашніми проблемами, а виконанням наказів.
Кожна людина – це окремий всесвіт, і щоб його зрозуміти, потрібно часто ставити себе на місце тієї людини. Це як в історії: коли хочеш зрозуміти минуле – ти повинен подивитися на нього не очима сьогодення, а тих часів. Тому з військовими треба говорити, їх треба слухати, щоб зрозуміти їхні проблеми і намагатися їх вирішити. Також потрібно пам’ятати про кожного солдата – вони повинні відчувати себе людьми, а не якимись цифрами у статистиці.
Інше, що цікаво – це те, що людина змінюється не від годинних лекцій, а від подій, які стаються у її житті. Інколи людина сама знаходить ці події, а інколи їй потрібно допомогти. До речі, для взаємодопомоги ми з друзями-військовими та волонтерами створили свою громадську організацію «Військово-волонтерська спілка “Лев’яче серце”».
– Ти згадував, що під час відпусток разом з побратимами йдете помолитися на могили загиблих побратимів і відвідуєте їхні родини…
– Так, питання вшанування тих, хто віддав своє життя за Україну, для нас дуже важливе. Під час відпустки ми їздили до родин наших загиблих і на місця їхнього поховання. Ви собі не уявляєте, але нас зі сльозами на очах зустрічали рідні наших Героїв. Одна мати сказала: «Ми думали, що наш син загинув та й загинув, а виявляється, його пам’ятають». Та хто ще має у першу чергу пам’ятати наших Героїв, як не ми, як не наш підрозділ, як не ваша громада…? Дуже дякую, передусім нашим командирам, які завжди тримають це питання на контролі.
У спілкуванні з рідними загиблих є ще просте життєве правило: «Нерозділена радість – наполовину радість, розділене горе – наполовину горе». Тому їх завжди потрібно підтримувати і пам’ятати про них; пам’ятати, що саме вони виховали Героя. Саме тому ми і вручаємо подяки родинам від нашого командування «за те, що зростили відданого захисника України». Також вручаємо їм бригадний прапор з підписами побратимів. Одна мама сказала, що її син якраз хотів привезти такий прапор з підписами додому. У всіх домівках, де ми були, родини зробили маленькі куточки пам’яті про Героїв. Тепер їх доповнюватиме цей прапор від побратимів.
У вказану поїздку ми брали з собою ще два прапори: один встановлювали на могилі – як пам’ять, у якій саме бригаді воював захисник, інший дарували місцевому голові ради з пропозицією, що це має бути перший експонат у куточку пам’яті нашого Героя в місцевій школі чи музеї.
Ми повинні зрозуміти, що вшанування героїв потрібне, зокрема і для нас, бо лише там, де пам’ятають загиблих, будуть ті, хто захищатиме живих.
– Як історик, скажи, які виклики чекатимуть на українців після перемоги?
– По-перше: у кожного з нас є своє розуміння слова «перемога»: для одних те, що ми втримали державу, – це вже «перемога»; для інших «перемога» – це вихід на кордони 1991 р.; для ще інших – це розпад Московії.
По-друге: як писав Іван Франко:
«Чи побіди довго ждати?
Ждати довго!» То й не жди ж!
Нині вчися побіждати,
Завтра певно побідиш».
Потрібно не відкладати справи «на потім», а зараз жити, творити і змінювати світ у міру своїх можливостей.
По-третє: на мою скромну думку, основний виклик для суспільства – це усвідомлення, за яку Україну загинули наші захисники. Під час зустрічі з різними чиновниками місцевих рад, де поховані наші захисники, інколи ми натрапляли на нерозуміння з боку влади, що потрібно переназивати в честь Героїв вулиці, відкрити їм меморіальні таблиці…
Ми зіштовхнулися з тим, що минулого року російські назви вулиць почали перейменовувати не в честь наших Героїв, а давати їм нейтральні назви: «абрикосова, вишнева, сонячна…» Люди, мабуть, не розуміють, що пам’ятники, назви вулиць – все це також маркує наші кордони.
Нам намагалися говорити: «давайте після перемоги». Однак це все дуже швидко «лікувалося», коли ми потім разом з чиновниками їхали до сімей загиблих, коли вони дивилися в очі дружинам, батькам і дітям… Тому маю велику надію, що не лише наші представники влади, але й всі ми матимемо у своїх домівках, кабінетах фото загиблих захисників України (своїх друзів, зі свого села чи міста), будемо відвідувати їхні могили та їхні родини, дивитися їм у вічі і питати себе: «Чи за такий день, який я сьогодні прожив у незалежній Україні, віддали своє життя наші Герої?».
Галина Чорна, «Свобода»
