Йосиф Сірка
“Ми сильні тим, що у нас є люди, які розмовляють російською. Сильні, тим, що різні”. О.Ткаченко
Інтерв’ю Катерини Хорощак з міністром культури та інформації Олександром Ткаченком на сторінках газети Українська правда (https://life.pravda.com.ua/culture/2020/09/11/242296/ ) виявило цілковиту прогалину в знаннях історії багатьох українців, навіть міністрів. Зокрема, коли йдеться про мову, то навіть освічені політики плутають поняття історії надбань українського народу та викривлень і «надбань» імперії на території України.
Вже з першого питання К.Хорощак до міністра, стосовно використання російської мови під час святкування 29-річниці Незалежности, він переплутав те, що «народила українська земля», з тим, чого досягла Російська імперія (царська і комуністична) протягом чотирьох століть.
“ми маємо пишатися всім тим, що народила українська земля і всіма тими, хто визнає себе українцями… незважаючи на те, що ми різні, ми можемо говорити у тому числі і різними мовами, це наше надбання, наша сила. Сила в тому, що ми різні і чуємо і поважаємо одне одного”.
Вже з самого початку пан міністер не дав пряму відповідь, але висловив свій «філософський погляд», щоб зразу можна було фальсифікувати поняття НАДБАНЬ українського народу і таким чином «відбілюванням», оминати справжні причини, які й привели до того, «що ми різні» по мові, а були рідними і по мові. Справа в тому, що різними по мові українці в Україні були з покон віку з численними співгромадянами польської, єврейської, татарської, ґаґауської, угорської, болгарської, ромської та інших національних груп, але з російськомовним «населенням» стали різними внаслідок русифікаційної політики Імперії.
Тому звучання російської мови на День Незалежности було не наслідком того, що «народила українська земля». Вона нам пригадала, що, мовляв «святкувати можете», але нас слухати будете, навіть, на 30-му році незалежности. А ті десятки тисяч, що не хотіли чути «ехо» імперії (Москви) на площі перед Св. Софією у Києві, пройшлися від пам’ятника Т.Шевчека до Майдану Незалежности.
Бажання пана Ткаченка пишатися всім, також було висловлене з тим наміром, щоб можна було „виправдати” російськомовних українців, які навіть за 29 років незуміли повернутися у материнське лоно солов’їної. Нам би вчитися від німців, яким „народився” виродок, через якого вони втратили чимало територій та мільйони людей, але німці „не пишаються” ним. В Німеччині заборонили не тільки пам’ятники Гітлерові, але й будь яке публічне вшанування його імені – нема ні вулиць, ні міст, ні сіл – зло, яке через нього пережили німці, не може виправдати жоден його добрий вчинок.
Саме це ще не дійшло до багатьох українців, які готові толерувати терористів російської імперії, які захопили владу у Петербурзі 1917 р. (терористи – за сьогоднішнім значенням цього слова – тоді їх звали „революціонерами”). Зрештою, ми знаємо що українська земля також народила і кочубеїв, щербицьких, троцьких, кагановичів, медведчуків, януковичів і т. ін., яких треба знати, але пишатися нема ким. Зрештою, кожен народ має своїх героїв і кримінальних, вбивць.
А стосовно здобутків, то не можна сприймати зросійщення українців, позбавлення їх рідної мови, віри, історії ЗДОБУТКОМ. Вивчення інших мов не повинно сприйматися заслугою русифікації (українці надзвичайно здібні до вивчення інших мов – майже кожен україномовний знає принаймні ще одну, а то й чотири мови), бо зросійщення населення проводилося з наміром вбити в людині рідне і зробити з людини раба імперії. Серед рабів були й надзвичайно талановиті, які зуміли пристосуватися, чи просто не були в силі зупинити свій талант (Гоголь, Чехов), тим більше, що українською у них не було можливості творити, бо актульним було гасло, щодо української мови , ще з часів Петра І: Нєбило, нєт і нє будєт!
„Пишатися” всіма ніхто ніколи не буде, тому не можна пишатися оліґархами, які серед кількох паспортів різних держав мають і український, який використовують лише для того, щоб вивозити награбоване у різні країни. Не можна пишатися такими, які з українським паспортом їздять (літають) до обезнуленого кремлівського „хочу бути” імператора, виправдовують російську війну проти України і не хочуть бачити, що саме мова послужила Путінові виправданням окупації: „Росія закінчується там, де закінчується російська мова!”
Здається, саме оце твердження Путіна мало б стати вагомою причиною позбутися російської мови на державному рівні, бо ж ніхто не забороняє людям розмовляти будь-де російською. А арґументувати, що „штраф” за незнання мови для офіціянта є недемократичним, чи несправедливим є крутійством і маніпуляцією щодо Закону про мову. Якщо 30-річний офіціянт, -ка за 29 років не зуміли вивчити державну мову, то винен не Закон про мову, а ставлення до неї.
Ми сильні не тому, „що у нас є люди, які розмовляють російською”, а тому, що ми дозволяємо кожній національній меншині знати і плекати своє. Вже й угорці зрозуміли, що жити в Україні і не знати її мови виглядає щось не так. І проблем нема з нацональними меншинами, проблема з „населелєнієм”, яким маніпулюють всякі політичні українофоби. Саме ж „населеніє” мало б образитися за приниження і виключення його з рядів українського народу (чи пак, як люблять „опози” згадувати – народу України) образливим для кожного українця, бо воно є продуктом імперії.
Тому міністр Ткаченко повинен би знати, що не все добре, що народжується, так само, як і не все їстивне, що дає природа, але Господь дав людині розум, щоб ним користувалася. Сучасний розвиток науки вже дійшов не тільки до всяких винаходів, поліпшень, навіть до ґенетичної модифікації рослин, зокрема, зернових культур. Ми бачимо, що кількість людей, які вишукують їстивне з немодифікованих рослин, зернових з біологічно чистих продуктів зростає. Так воно і в національному житті українців – зростає потреба у відновленні історичної справедливости, яка істотно пов’язана з українською Незалежністю і добробутом народу.
Чехам ще сто років тому загрожувала повна ґерманізація – німці на відповідальних посадах, а в школах орієнтація йшла на університет, а ним був перший німецький університет у Празі.Німці у Чехословаччині, від її утворення 1919 р., складали 23% населення і були етнічним народом, не німецькомовним населенієм. Та все ж відомого письменника Франца Кафку (1883-1924), який писав німецькою мовою і був єврейського походження, у світі вважають чеським письменником. Тому міністер не мав би переживати, що коли українська мова буде державною не тільки на папері, але й в дійсности – тобто і в зоні обслуговування, то Гоголь і Чехов та інші видатні українські письменники, які писали російською, перестануть бути українцями. Вони залишаться українськими письменниками, які писали росіською мовою. Найновіший приклад (2015 р.) – Світлана Алексієвич – за походженням українсько-білоруська (по матері українка), пише російською, але вважається білоруською письменницею (невже ж п. Ткаченко цього не знає?).
Висловлювання Ткаченка стосовно двомовності в Канаді і вимоги українофобів запровадити в Україні двомовність не витримують жодної критики. Справа в тому, що Канада федеративна країна, яка склася такою історично. Квебек не тому має у своїй провінці англійську, що вона колись входила до Британського Королівства. Провінція, у своїй більшості, складається з вихідців із Франції і це не „населеніє”, яке не зуміли привчити до англійської – вони етнічні франкомовні, які разом із англомовними та франкомовними провінціями Онтаріо, Нью Брансвік та Нова Шотландія 1867 р. заснували Конфедерацію Канада. До них пізніше приєднувалися дальші провінції та території.Щоб краще зрозуміти чому двомовність, то додамо, що 1534 Жак Картьє досліджував береги річки Сен-Лоран й оголосив їх власністю короля Франції. Проте колонізація краю починається лише у 1608 році із заснуванням міста Квебек. Англія захопила цю територію 1759 і з 1763 по 1790 р. називала її Нижньою Канадою.
Отже прирівнювати Канаду до України є показувати свою неграмотність із знань історії Канади. Стосовно двомовності, то тут ідеться про два народи-завойовників, які поділилися завойованим, а в Україні загарбник став злодієм, який викрав українську історію і вже чотири століття пробує знищити мову від вкраденої історії. Допоки ж буде жити українська мова, то вона не дозволить красти історію свого народу. Тому, певно, Ткаченко організує „округлий стіл”, замість виконувати Закон про державну мову, мовляв, якщо не пускають через двері, то спробуємо залізти через вікно.
Російська мова в Україні не є „здобутком українського народу”, вона є продуктом імперської колоніяльної політики, результати якої ми бачимо не тільки на старшому поколінні Кравчука та Фокіна; середнього – Медведчука, Рабиновича, Новінського та ін., та молодшого –неоімперського – Шарія, Ківи, Дубінського та ін., але й на всіх оліґархах, які за награбовані українські гроші стали „інтернаціоналістами”, які скуповують поза Україною віли, замки, помешкання. Шкода, що міністр культури та інформації Ткаченко не сфокусував свою увагу на виконання Закону „Про забезпечення функціонування української мови як державної”, який є запорукою того, що в державі не буде панувати мова „вождя світового пролетаріяту”, але, окрім державної функції, вона буде мати ті самі права, що і решта національних мов етнічних меншин – це вже так в житті, що об’єднумось одною, а користуємо всі по-своєму.
І не слід перебільшувати й маніпулювати значенням „здобутків народу”, бо саме російська мова для українців – суржик, а для тих народів, які колись мали свої мови, але які імперська російська машина під гаслом „міжнаціональної” потоптала й викинула й викреслила з історії не була й не є здобутком. Слід визнати, що „успіхи” двомовности закінчилися трагічно для соток національних меншин РФ, а найновішим згубним доказом цього є стан білоруської мови в „самостійній Беларусі.
Слід затямити, що силою усіх громадян України буде знання української, поряд зі знанням своєї національної та інших мов, бо саме українська не дасть обнуленому російському президентові «причину» на окупацію української території.
Можна цілковито підтримати думку про другу державну секретара ЗНБО Олексія Данілова: «Питання мови – це дуже важливе, принципове питання для держави. Ніякої другої, російської, у нас бути не може – не тому, що її не треба вивчати, її не треба знати. Якщо ми кажемо про Україну – то має бути тільки державна українська мова. Чи має бути друга мова в Україні? Звичайно, має бути. Але це має бути англійська мова, яка має вивчатися, починаючи з дитячого садочка».
Чи знає думку Данилова міністер Ткаченко? З його інтерв’ю випливає, що ні, а шкода, бо пан Данілов обґрунтував своє бачення, а не шукає «округлий стіл”.
Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/society/derzhavna–mova–v–ukrajini–chi–mozhe–buti–druga–derzhavna–mova–novini–ukrajini-11063261.html
Торонто, 17.9.2020 р.
