Місяць лютий виповнений вікопомними датами для країн Балтики. 1918 року Естонія, Латвія та Литва послідовно проголосили державну самостійність – в умовах війни з большевицькою Московщиною, а ще Польщею та Німеччиною. Офіційний Вільнюс відзначає ще й день 9-го лютого – початок звільнення окупованої Литви від СССР. Тоді, 1991 року, у Вільнюсі пролилася нова кров за Литовську державу.
Напередодні цих дат Вільнюс відвідав з офіційним візитом народний депутат України від ВО «Свобода» Андрій Іллєнко. Він провів переговори із керівництвом столичного краю Вільнюс та в Сеймі Литовської Республіки. Сам Іллєнко, як представник правої політичної сили, говорив про Балто-Чорноморську проблематику, про опір геополітичній біді – новостворюваній вісі «Берлін-Москва», та про Велике князівство Литовське – нашу спільну з литовцями спадщину.
– Пане Андрію, Ви перебували з робочим візитом у Литві. Ким себе чує ця держава?
– Якщо говорити прямо, то Литовська держава – наш найближчий союзник. Передусім тому, що вона має з Україною ґрунтовні історичні зв’язки та спільні геополітичні інтереси.
– Вже не Грузія чи США наш найближчий союзник?
– Литва для українців – своєрідна Атлантида. Ми ще маємо її відкрити для себе. Звісно, у нас дружні й зрозумілі відносини на офіційному рівні, але ми не знаємо глибини цих стосунків. Мова йде про 14-те, 15-те, 16 століття. От там перебуває наша українська Атлантида, наше Середньовіччя, яке тісно пов’язане з Литвою.
Новий час для України – це козаки, Хмельницький, Дорошенко, Мазепа. А от український medieval – він чомусь випав з нашого історичного досвіду. Впевнений, про це подбала насамперед совєцька система, хоч і наш доморощений «народницький» дискурс доклався теж.
Я добре пам’ятаю схему нашої історії із середньої школи. От 1240 рік, нашестя монголо-татар – і далі три століття темряви. Три століття туману з неістотними вкрапленнями: король Данило Галицький, Галицько-Волинська держава… І все. А що було цілих три століття, і в який спосіб тут з’явився феномен козака, запорізького лицарства, звідки той Байда Вишневецький і українська аристократія? Відповідь дає Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське. Нам слід до кінця «відрефлексувати» цю країну, саме це дасть історичну цілісність. Якщо хочете, український проект заграє в усіх своїх гранях, коли ми розумітимемо наше Середньовіччя. Зокрема, місію князя Костянтина Острозького.
– Про що саме мова?
– Князь Костянтин Острозький – ключова фігура українського Середньовіччя. Представник одного з найпотужніших родів Русі – сімейного клану Острозьких. Свій родовід він вів від легендарних київських володарів. Один із топ-політиків Європи того часу. Русин, тобто українець сучасною мовою, не тільки з походження – за усвідомленим вибором.
Ще він захисник православ’я, один з найщедріших меценатів, покровитель освіти, мистецтв. Людина найвищих зразків класичної європейської культури. Фактично, українець Епохи Відродження. А плюс великий полководець – на його рахунку 63 (!) переможні битви. Найвизначніша серед них – Битва під Оршею на Дніпрі, 1514 року. Тоді об’єднана армія – українці, литовці, білоруси, поляки – під командуванням Острозького вщент розгромили страшну на той час армаду Московії. Це зупинило Московську експансію на наші землі, в Європу мінімум на півтора століття. Князь Острозький, якщо говорити сучасною мовою, такий собі Генеральний секретар НАТО – очільник армій вільних народів. Але такий, що сам виграє вирішальні історичні битви.
А Оршанська битва – це подія, яку можна порівняти з Полтавською битвою 1709 року. Тільки битва, в якій ми перемогли. І Костянтин Острозький, це той же Іван Мазепа, який переміг у тій давнішній, середньовічній Полтавській битві з Москвою. Ми про це майже не знаємо і не відчуваємо цю епоху. А це був тріумф народів Балто-Чорноморського простору в протистоянні з вічним Східним антагоністом. Тріумф, творцем якого був наш Костянтин Острозький, нащадок великих київських князів.
– Здається, Ви були у вільнюському храмі, який збудував Костянтин Острозький на честь Оршанської битви?
– Так, це храм Святої Трійці, який тепер належить громаді Української греко-католицької церкви. Але сам Костянтин Острозький був похований у нашій Києво-Печерській Лаврі. В Успенському Соборі Лаври, який 1941 року висадили в повітря більшовики. Там був вражаючий своєю довершеністю надгробок, де князь був зображений у лицарських латах та з короною на голові – як і належить тріумфатору і фактичному Королю України. Так ховають навіть не просто видатних героїв. Так ховають батьків народу та національних святих!
Виходить так: античний полководець Сципіон переміг Карфаген – системного ворога Риму. Князь Острозький переміг Москву – одвічного ворога Києва. І тому Острозького так і називали – “Руським Сципіоном”. Це фігура, якій пам’ятник повинен стояти не тільки в Києві, а й в Брюсселі, під самим Європарламентом.
Якщо говорити про українську історію, це те, чого нам дуже бракує: великої людини, яка створювала. У нас багато бунтарів, але в нас є очевидний дефіцит на тих, хто створив.
– Але це все-таки питання до істориків, може навіть політтехнологів. А що дало ХХ століття? Новостворена Литовська держава – це щось невеличке й невиразне, десь за Біларуссю. Хіба не так?
– Литва, з одного боку, місток до нашого Середньовіччя, а з іншого, це фантастичне 20 століття. Засновник УВО та ОУН Євген Коноволець – громадянин міжвоєнної Литовської Держави. Як так сталося? Ветерани армії Української Народної Республіки працювали у Генштабі Литовської армії в 20-30-ті роки – вони системно працювали на підтримку націоналістичного українського руху в усій Європі, сприяли легалізації його провідників, зокрема, чи не весь Провід ОУН мав литовські паспорти, що давало змогу діяти в будь-якій країні Європи.
Згодом – спільні акції з литовським підпіллям під час Другої Світової війни, бойова дружба з литовцями у концтаборах ГУЛАГ. Тобто 20-те століття дало нам оновлення цього дискурсу – отого балто-чорноморського заборола перед наступом Сходу, інвазії Хаосу. Ми відчули, що один без одного неможлива наша свобода.
Плюс Литва типологічно подібна до України. Це ж здорова, вихована коло землі селянська нація. Тільки якщо наш розквіт, наша Золота Доба – це Київська Русь, то в Литві – Велике Князівство Литовське. Схожість наших націй і в тому, що у ХІХ і ХХ столітті ми спільно боролися за «націоналізацію», ніби повернення собі своїх міст. Вільнюс – колишня польська Вільна – дуже хороший приклад, як за якихось 50 років місто стало повністю литвомовним, литовським. Це схоже на Львів і, очевидно, має бути прикладом для Києва, де, на відміну від Вільнюса, державна мова ще не перемогла на вулицях, у побуті, у бізнесі – хіба в освітніх закладах.
Ну і плюс історія стосунків Литви з Москвою, яка схожа на нашу, і їхня історія стосунків з Польщею – у ХХ столітті.
– А вони розуміють, що в Європі зараз точиться війна?
– Вони це розуміють дуже добре. Більше того, вони не тільки філософствують на цю тему, вони дуже стрімко мілітаризуються. Коли вступили до НАТО, то ніби заспокоїлись: скасували загальний призов, серйозно скоротили армію, парамілітарні структури стали ніби архаїчними. Але коли почалася війна в Україні, вони вдвічі збільшили свою регулярну армію, відновили призов, створили ще одну повноцінну сухопутну бригаду. Вони готові до війни з Москвою – принаймні психологічно. Плюс розгорнули 9-місячну військову підготовку для добровольців. А їх не бракує.
До того ж керівник парламентської групи дружби з Україною Броніус Паужа, з яким я мав переговори під час візиту, чудово орієнтується в наших справах. Загалом же литовський Сейм ухвалив 14 резолюцій про Україну – лише за останні півроку. Таке враження, що литовські депутати часом більш переймаються Україною, ніж наша Верховна Рада (сміється).
– Литовці відкрито говорять про імовірність їхньої війни з РФ?
– Я ґрунтовно спілкувався з литовськими політиками, які відповідають за національну безпеку. Вони повністю виключили сировинну залежність від Москви – газ постачається скрапленим у Клайпеду, тепер переважно з Норвегії. Щодо військової складової – у січні сформована оця друга повноцінна механізована бригада “Жемайтія”, на додачу до вже існуючої механізованої бригади “Залізний вовк”. Постачається німецька та американська важка техніка, модернізована артилерія. У навчаннях військових включені курси ведення вуличних боїв – з прив’язкою до конкретних міст, їх інфраструктури. На авіабазі НАТО у Шауляй проводяться постійні ротації авіазагонів з усіх країн-учасниць блоку. Ну й вони розуміють, що південний кордон з Біларуссю – сьогодні фактично межа з західним військовим округом РФ. А на заході – напакована зброєю, солдатами та «Іскандерами» Калінінгралська область. Але ніхто не панікує.
– Ідеологічно литовці підготовлені?
– Звісно. Зверніть увагу на імена бойових литовських підрозділів – нам би такі! Щоб не “червонопрапорна” бригада, а бригада “Князя Святослава”, “Бригада Богдана Хмельницького”, “Бригада Івана Мазепи”, “Бригада Романа Шухевича”. А уявляєте собі: в Україні воює з москалями “Бригада Костянтина Острозького”! Це фантастично наснажує. Можна відродити у військах славетні імена Армії УНР – скажімо, дати танковій бригаді ім’я «Чорних запорожців», в Армії УНР це був кавалерійський полк. У Литві вся символіка була націоналізована ще 20 років тому.
– Ви нещодавно виступали в Будинку вчителя на День пам’яті повстання Холодноярців у Лук’янівській в’язниці. Історик Роман Коваль провів цей захід на високому рівні. Але там не було жодного представника виконавчої влади. Як Ви думаєте, у сучасній Литві такі дати були б статусними?
– Я переконаний, що Литва, яка так вміло оперує своїм історичним дискурсом, створила б із холодноярців, із отого тюремного повстання 1921 року, справжній національний культ.
До речі, Литва дуже уважно працювала з пам’яттю свого Небесного Куреня – загиблих оборонців Сейму 1991 року, коли Москва запровадила воєнний стан і чавила литовців танками. У них портрети загиблих висять в Парламенті, збережені фрагменти барикад, усі артефакти дбайливо зібрані, вони представлені якісно і дуже делікатно. Так вибудовують модерну ідентичність.
– Коли ти придивлявся до людей, як би ти їх змалював по відношенню до українців?
– Литва – це країна, яка найпізніше в Європі прийняла християнство. На 400 років пізніше, ніж Україна, хоча ми далеко не піонери в цій справі. В них язичницькі, традиційні вірування збереглися дуже відчутно. Коли я потрапив на їхню Масляну у Тракаї – у ці дні литовці-католики вже готуються до Великого посту – то всі ці гуляння, одяг, танці – вони показують, як ще багато у них стародавнього культу предків, освячення природи.
А загалом литовець дуже схожий на українця, навіть зовнішньо. Якщо взяти середньостатистичного болгарина чи серба, то він набагато більше відрізняється темпераментом, мовним інтонаціями, просто вдачею, від українця, ніж литовець. Я відчуваю з ними спорідненість, я легко вловлюю нашу схожість – хоч нас відділяють відстані, немає спільних кордонів. Але ми маємо оту спільну історичну долю. І це так радісно – відкривати Атлантиду, цей північний сховок України-Русі, який поки ще не знайшов належного місця у нашому світогляді. Та ми це виправимо.
Розмовляв Ростислав Мартинюк
