Душевна розмова зі, справді, живою легендою українського національно-визвольного руху, діючим капітаном Збройних Сил України Ігорем Мазуром, відомим під позивним «Тополя», людиною, яка брала активну участь у всіх війнах з москалями, з російським імперіалізмом у сучасну епоху.
Це і Придністров’я, і Грузія, Ічкерія, і Донбас – 2014…
– Ігоре , я не заглядав в Інтернет. Скільки тобі років?
– …Я вже рухаюся в напрямку пенсії. 51.
– П’ятдесят один рік і ти все життя воюєш. Я знаю, ти не служив строкову службу в совєтській армії. Ти з Поділля, з Хмельниччини. В 1992 році в Придністров’ї почались події й УНСО було там доволі активно задіяна. Розкажи про це.
– Ти ж теж там був..
– Я був, але не воював. Там тоді багато людей було з Тернопілля. До речі, я захоплююся тодішніми провідниками УНА-УНСО, Анатолієм Лупиносом, котрі ще на початках дев’яностих минулого тисячоліття зрозуміли: краще з московським імперіалізмом воювати на далеких підступах: Кавказ, Придністров’я, де інде, а не чекати поки росіяни прийдуть сюди.
– …Ну, бачиш, Михайле, воно все було зрозуміло. Імперія, Росія не може бути в стані якоїсь європейської держави, вони будуть або в кризі, або іти відвойовувати втрачене. Що вони втратили? Путін той самий сказав: «Сама велика трагедія останніх десятиліть – втрата СССР». Він коли був міллю в Німеччині, позивний «Моль», воно відчувало себе чимось великим, бо за ним стояла імперія. От ти згадував чотирнадцятий рік, коли ми були там недалеко Маріуполя, я чув п’яні розмови деяких «мєсних». От вони вирішували, що дальше робить, один каже: «наверноє, я к рускім пойду, я хочу жить в велікой странє. СССР била велікая страна, нас все боялісь. Лязг гусеніц наших танков боялісь…» П’яні розмови, але кажуть, що в п’яного на язиці то в тверезого в голові.
То було зрозуміло що вони до нас прийдуть. Було зрозуміло, що чим більше їх покладемо в сиру землю за межами України – легше буде тут. Ну і виховували молодь. Молодь дуже багато значить. Молодь, та, яка готова брати до рук зброю. Старше покоління бере до рук зброю, коли як зараз, коли «ворог біля твоїх воріт», тоді старше покоління береться захищати свою рідну хату, свою сім’ю, а там далі вже йде і Україна.
Ми пам’ятаємо 24 лютого 2022 року, коли тисячі людей ішли до воєнкоматів, реально вони готові були від свого будинку і далі захищати життєвий простір свій, своєї держави. А молодь – це пасіонарії, це – майбутнє. Тому мене зараз за живе чіпає, що зараз молодь має звільнення від обов’язку захищати рідну землю. До 27 років це – діти. Які діти!? До 25 років можуть не воювати… Війна – діло молодих. Після 25 років він має брати до рук зброю і воювати за майбутнє, за своїх дітей, за ту землю, на якій жили його прадіди й куди прийшов ворог, який розстрілює, вбиває, ґвалтує й все інше. Я не розумію, як чоловік може спокійно сидіти вдома, коли знає що за якусь сотню кілометрів вбивають, калічать, ґвалтують жінок. Чому я тоді в 92-му поїхав у Придністров’я, бо якихось 300 кілометрів від мого Кам’янець-Подільського війна відбувається, вбивають українців
– … Так, ви тоді їхали в Придністров’я захищати українців, там більше третини проживало й проживає української етнічної меншини… Зараз це анклав російського імперіалізму, іржавий цвях в тілі Центральної Європи.
– А чому? Бо тоді офіційний Київ не скористався можливістю допомогти нашим в Придністров’ї. Це колишні наші землі, це етнічні українські землі, які «віджали» в нас в часи СССР.
– Ну дивись, я все таки вступлю в полеміку. Бо я все таки і тоді мав трохи іншу точку зору на цей конфлікт. Якщо ми хочемо, щоб кордони не мінялися, і не йти шляхом теперішнього Путіна, то ми маємо визнати, що це територія Молдови, згідно Гельсінських Угод 1975 року.
– Але там мають бути наші впливи…
– Звичайно. Бо на сьогодні це залишається територія неіснуючого Союзу. Але я би хотів повернутися до ближчих подій. Мені здається ти зачепив цікаву тему, про яку я чую від багатьох хлопців з багатьох підрозділів, особливо, на Донбасі говорять, що вони часто змушені міняти точку дислокації, свої позиції, бо місцеві часто приховано, а то і відкрито працюють на окупанта. Часто видають, де знаходиться командний пункт. Є таке?
– Хм… Як місцеві видають наші позиції, так і в тилу у ворогів є люди, які здають їхні позиції. В зоні бойових дій, там немає атмосфери «теплого ліжка»: є люди, які готові пристосовуватися, є люди, які за нас і є люди, які проти нас. Є, звичайно, такі, що здають наші позиції, але якщо чесно, там немає можливості часто змінювати позиції, тому, щоб підготувати нову позицію, коли в небі літають «орлани» й інша гидота – складно, краще вже добре облаштувати позицію, яка є, коли вона бойова, зробити в три накати, добре прокопати, все ж ліпше ніж бігати від однієї точки до іншої. Хоча, коли стосується села, коли треба маскувати, де штаб знаходиться, то це треба робити. Розуміємо, прилетить «Ланцет» чи ще щось, вбитий командир батальйону чи ще хтось – це дає ланцюгову реакцію щоб посипався фронт.
– Вертаючись до минулого бою, в результаті якого ти потрапив у Центральний Військовий Госпіталь, де знаходишся на лікуванні до цих пір. Розкажи, не видаючи військову таємницю, як змінився почерк війни і про цей бій. Ти офіцер бригади Київської Тероборони, але ви були прикріплені до іншого підрозділу, який закривав вами різні дірки, важкі місця на фронті. Як це було?
– Ну як реально зараз… От ми вийшли останній раз. (М.Р. Крайній) Так крайній, бо слава Богу всі живі, здорові. Ну може не здорові, але живі. За три тижні до мого поранення ми поміняли чотири бригади, яким ми підпорядковувались, не буду називати номери, але це Лиманський напрямок. Можу лише з одною бригадою, з якою ми працювали, це були десантники. 95-та. Можна назвати, вони там постійно, майже. Тобто, з тих дядьків що в мене, а вони дехто і старший за мене, рішили робити десантуру. Десантникам не вистачає людей, щоб відновлювати якісь позиції. Потрібно заходити нормальною кількістю і вони ось тиждень працювали з нами на полігонах, пробували з моїх дядьків, там є трохи молодих – робити штурмовиків. В приміщенні робити штурм, для дядьків 130 кг. ваги, грижі, задишка, серце, всі ці моменти штурмів – нонсенс. Але хлопці проходили. Вчилися. Я думаю воно мало допоможе, бо ми залишаємось піхотою. От який в нас кадровий ресурс. Що стосовно війни, то вона міняється, стає більш сучасною. Коли взяти 2022 рік, ми були більш модернові. В нас працювали «Байрактари», потім вороги зрозуміли, як боротися з «Байрактарами» і зараз про них нічого не чуємо, Вони дорогі й москалі навчилися їх збивати. Як в нас була «Кропива» – програма, яка допомагає визначать, керувати боєм, бачити рельєф місцевості, в них такого не було. Вони діяли за старими картами совєтськими, вони не влучали, бо карти були 30-ти річної давності, тої висотки нема, вони стріляють ракетами – влучають у висотку замість війської частини, а то б’ють по посадках де колись стояли військові частини, а їх давно там нема, там вже давно все порозкрадали, лише крани стоять… А потім, починаючи з 2023-го, вони почали діяти по іншому, агентура – раз, більш сучасні методи, вони почали розробляти свої програми. Там багато розумних людей. Нажаль, там ще багато колишніх українців на них працює. Які просто за гроші, чи совєтский елемент, не відчувають, що йде війна за виживання їх рідної нації. Вони стали «сміття Варшави, грязь Москви».
– Ти заторкнув це питання. Весна 2022-го, пасіонарність, черги до військкоматів. Ми пам’ятаємо, як багатьох людей відправляли додому, за віком, тощо. Скажи, зараз є ким і чим воювати? Бо цей Закон про мобілізацію, який прийняли на 3-му році війни… Мама бачить, що сини депутатів, олігархів, вони не воюють, в кого сини в Лондоні, в когось ще деінде… Повтікали… Я бачу, наприклад, та і про це пишуть засоби масової інформації – ворог, окупант навчився за цих 2-3 роки більше, ніж ми, ми трохи заколисалися і трохи програємо зараз?
– Ну, Росія була машиною військовою й вона залишається. На часи АТО вони думали взяти кількістю, але побачили нашу ефективність, що в нас з’явилась сучасна зброя, «Nlaw» з’явились, «Стінгери» з’явились, «Джавеліни».
Вони вклали кошти, і великі кошти, у ВПК, ВПК в них працює. Якщо брати на сьогоднішній день, небо за ними, боєприпасів більше, людей у них більше… Єдине, що в нас більше духу. Ми воюємо за рідну землю і це дає можливість нам тримати удар. Можна навіть сказати, це не лише дух, це обов’язок. Він має захищати свою землю!
Ясно, коли люди стираються, люди роками на шанцях. Вчора з хлопцями говорив, я був у них командиром роти, а вони пішли літати. І вони працюють бепелашниками, коли тиждень чи два тому, коли їх ще не поранили на Запорізькому напрямку, коли вони працювали по ним за день 30 приходів ефпеві. Не вибухів, не мін. Це говорить про рівень, не пожаліли, щоб влетіти в той бліндаж. Вони кажуть: «Ми навіть мріяти про таке не можемо, чи собі дозволити». У ворога вдень було 30 ефпеві для роботи!
-
А статистика говорила на один наш сім їхніх… Думаєш така пропорція збереглась?
-
Думаю, десь так 5-7 на один наш. У нас навчання проходить десь в іншому форматі, в москалів цей варіант краще відпрацьований.
– Вибач, переб’ю. Я пригадую ці фільми з ІІ Світової війни. Жінки. Діти стояли за станками. Я – артилерист, Д 30. Це автомат Калашникова артилерії, дуже гарна гаубиця. Ці болванки на снаряди, їх виточити не складно, якщо не красти. Та їх можна робити навіть в Києві, ці підземні заводи. Не треба кричати Заходу: «Дай гроші, дай гроші». Боїшся в Києві, сховайся в горах у Карпатах. Мені мої колеги із 44-ї кажуть, що ці західні гармати дуже чутливі, не залив масла вчасно і вона не буде стріляти. Мені здається на тлі вашої жертовності вояків і старшин, тил і влада не допрацьовує. Вона, по-перше, продовжує красти і вона не допрацьовує.
– В них, розумієш, нема відчуття, що це йде війна за збереження держави, людей всіх. В них є відчуття, що завтра-післязавтра будуть якісь переговори і вони про щось домовляться, після цього буде якесь перемир’я, прийдуть якісь гроші на відбудову і вони будуть ці гроші деребанити. В них такий план. В них нема плану дати москалям так, щоб це була наша перемога. Вони не збираються перемагати москалів. Вони збираються махатися з ними до того дня, поки за столом переговорів з ними щось не буде вирішено. По корейському сценарію, чи по якомусь. Граються з виборцем. Я тобі ще доповню трохи. Вони хочуть виграти майбутні вибори, вони не хочуть, щоб Україна виграла, затягування з цим законом про мобілізацію, цих 4000 поправок, ця спроба розказати, що в 27 – це діти і вони воювати не можуть. Зеленський майже рік не підписував закон, по якому ті, кому 27 років, мають воювати…
27 років, я вже три війни пройшов! 27 років – це вже чоловік, в якого може бути вже троє дітей, а йому ще треба сосю дать, лялю… Вони землю свою не готові захищати, бо вони не готові до війни. Бо так можуть, як казав той Кошевой: «В мєня могут попасть». Тут настав час прийти до влади політичній силі, яка буде мілітарі. Тому «фактор Залужного» не даремно так піднявся. Тому фактор такої військової партії – відчутний. Це не значить що хтось має робити військові перевороти. Ні. Це має бути такий український Де Голль. Залужний на це тягнув.
– Пригадую в Грозному, січень 1995-го, все брудне. А Дудаєв приходить, комірець – білий. Спинка – підтягнута, виголений «до синяви», як казали. Це, звичайно, «кісточка» була офіцерська.
– Валерій Федорович, він не такий. Він – генерал сучасний, ХХІ століття і в ньому відчувається людина. Це дуже важливо. Коли треба, він дасть наказ, але його буде боліти, що люди будуть гинути. На відміну від інших командуючих, не називаючи прізвищ, звичайно.
– …Вже їх називають, в «Українській Правді» їх називають.
– Яких напряму м’ясниками називають. Їх також деколи треба. Ти розумієш, що коли сидітимеш на місці – тебе розберуть, треба йти в активні бойові дії.
– Як ви зробили під Лиманом. Вертаючись до того бою, втрат не було, «двохсотих» не було?
– В тому бою – так. Через декілька днів троє хлопців загинули на тій позиції і є пораненні. Позиція ворогами розбирається артою і мінометами. Вийти не дають, коли розсипаються перекриття, шанці. «Пташки» їхні висять…
– Антидронових рушниць не вистачає?
– Їх треба фіксувати. З бліндажа виходиш з цією рушницею, її треба 4-5 хвилин тримати. Ці позиції простріляні, вони накидають туди агееси, міни. Як ти будеш сидіти в шанцях з розібраним верхом, коли в тебе за кілька метрів вибухають міни. Ясно, що ти будеш ховатися назад в бліндаж.
– Ти вже почав говорити і про політику, бо Ігор Мазур це і громадський, і політичний діяч. Ти завжди позиціонував себе і позиціонуєш, як український націоналіст. Ми з під червоно-чорного прапора боротьби. Коли ви починали в 90-ті, український націоналізм не був мейнстрімом. Зараз я зустрічаю біженців з Харкова, російськомовних часто, вони своїм баченням, ненавистю до москалів стають бандерівцями. Вони так і говорять: «Ми – бандерівці». Цей український націоналізм, він є у військах, ти відчуваєш його ріст на Сході?
– Тут нема шаблону. Якісні зміни відбулися однозначно. Ти от кажеш за харківських, вони відчули «русскій мір» дуже близько, вони відчули всю ненависть москалів до нас. От візьмемо Бучу, Ірпінь у перші дні, ці люди нічого їм не зробили, чого вбивати, чого ґвалтувати, декого різати, руки ці стяжками, все інше… Не називайте їх ордою, бо орда – щось більш цивілізоване, це – наволоч Таке відчуття, що вони йдуть за щось мстити. За що мстити?
– Це їхній комплекс меншовартості. Вони – раби, а раб ненавидить козака, вільну людину, він ненавидить того, хто не боїться смерті, хто свободу цінує більше, ніж життя. Думаю, це така психологічна патологія, але ти згадав Ірпінь, Бучу…
Пригадую, як наш підрозділ Київської Тероборони зайшов туди зразу після них. По-моєму, москалі втекли 28-го березня, а ми зайшли 29-го. Ну треба уточнити. Ми були в Михайлівській Рубежівці, чи як. До речі, коли ми там працювали, ГУР працював, то казали, що опиралися на людей «Тополі». Тоді ми зустріли одну жінку, вона казала: «Синку, я багато в житті бачила, але за той місяць я зрозуміла, що не куля страшна, не артобстріл, а окупація».
– Я бачу це, все рівно, чи це Харківщина, чи це Херсонщина. Чи Київщина. Що там, «бандери» живуть? В них підхід все таки до українців, от «Хахли, кто вам дал право харашо жить. Кто вам разрешил бить Європой? От ми ідемо і поставимо вас на місце».
Не вийшло так, як вони хотіли і я думаю вже не вийде, думаю кінець цього року буде переломний. Надіюся, що яка влада не буде в Сполучених Штатах, вона буде проукраїнською. Надіюся, що вже Європа по іншому вестиме себе, якщо вже Макрон, трохи хоч по-піжонськи, але займає позицію, коли Трюдо, хіпстер, в шкрпетках прикольних, до речі в мене також є «Я люблю Байрактар» – волонтери подарували, (показує) коли вони вже займають тверду позицію, то підтримка і перемога має бути за нами.
– Повертаючись до наболілого. Ти вискочив з госпіталя. Як кажеш, лікарі знайшли в тобі ще одну дірку і будуть доліковувати…
– Так, барабанна перетинка пошкоджена, одна і друга.
– Тому я скажу, той досвід, який має капітан Мазур, напевно, не має жодний натівський спец в плані війни з московським імперіалізмом, ми вже це згадували. Тобі не пропонують стати, як то кажуть у футболі, «граючим тренером»?
– Що стосується досвіду. Якби я краще знав англійську, може воно і варто було би. Зараз багато хлопців толкових є на рівні полковників, майорів, сержантів. Вони вже роками воюють. Вже стали такими вовками війни. Вовки війни. Є навіть такий шеврончик десь у мене правильний. Вовк – він не тільки воює, він і чистить свою територію. Ми чистимо свою землю українську від цієї падалі, яка деколи тут і гниє по посадках, але все рівно лізе далі. Я не кажу, що кращий. Я можу розказати, дати розуміння як боротися з тією наволоччю, але багато ще є таких хлопців і я думаю в цьому проблем нема.
Дивилися футбол якраз з моїм товаришем Нестором, а він був на навчаннях в Німеччині. Він на САУ працює і досить хвалить їх, каже хороша зброя. А чого хвалить, бо, каже, броня така, що екіпаж майже завжди залишається живим. Забув, як вона точно називається. Скільки в них не влучали, а було декілька десятків влучань, екіпаж міг бути контуженим, якщо відкриті люки, могли бути трохи посічені… То він з німцями спілкувався, деякі родичі Кляйста, того самого, які воювали у Вермахті. Так, фельдмаршал Кляйст, він з внуком був на навчаннях. Побачив того Кляйста, питає: «Ти не родич, того?» Той відповідає: «То мій прадід». Питає, а як ти ставишся до нього, а Нестор каже «Я до вермахту ставлюся добре. Вони чудові воїни, я погано ставлюся до есес». І той йому подарував перстня такого німецького, з себе зняв.
Коли ми зараз дивимось на Європу, ми часом помічаємо, як вона втрачає свої цінності, дивишся на збірну Франції – там кілька білих людей грає. Я не є расистом, але я за те, щоб французи були французами. Українці –українцями. За Європу націй. І Росія зацікавлена, щоб нарозмивати, закинути тих сірійських, те, те. Змішати все. В цьому бардаку, в цьому Вавилоні їм легше. От зараз кажуть «Фактор України, що то буде? Чоловіків виб’ють, жінки повиїжджали за кордон, хто буде обробляти українські поля?» Зараз вигребли, ось в моїй роті, дядьків із села. Вони не тікають, на відміну від міських дядьків. На відміну від молоді нашої, яка ходить по «Спорт лайфах», качає свої булки різні і вважає, що на пляжах загорять – це їхній сенс життя. Деколи залазити на дівчат тих хлопців, що воюють, я би таких калічив і вбивав.
Там людина воює, а якесь падло тут його дівчину клеїть. Тому всі ці моменти ми проходимо, Європа їх проходить. Європа прекрасно розуміє – поразка України, москалі заходять, вигрібають наших людей, їх озброюють і разом з цією ордою, яка буде іти, кидають на них. З нашим досвідом, з нашим вмінням воювати, ніяка Німеччина не встоїть. Кляйсти не встоять. Там Кляйстів мало лишилось. Турків повно, кого там тільки нема. Але скільки та войовнича нація (турків) – буде воювати за Німеччину?.. Ми ж бачимо позицію турків у нашій війні, вони не підписали нашу формулу. Вони грають з москалями.
– Ігоре, я знаю, ти ще знаходиш час на культурні заходи. Лежачи в госпіталі, ти організував концерт «Рутенії», і не лише для поранених.
– Це дуже важливо. Приїзд на передову, в окопи. Багато хлопців зараз самі почали писати. Гітара частенько є присутня. Ось той самий «Докер Паб», де була «Територія А», де батальйону «Госпітальєрів» святкували річницю. Я, користуючись нагодою, ще раз вітаю «Госпітальєрів», вони також вивозили мене, людей з «Фактора». Вони більшість не військовозобов’язані, але вони ризикують не менше ніж ми. Вони виїжджають на «нуль», забирають поранених. Вони ж лише Благодійний Фонд. А ти розумієш. З тим небом, з тими «птічками» москальськими кожна така машина – мішень. Потім їм отримати якусь допомогу від держави буде набагато тяжче. Проходять по бойових розпорядженнях, вони по своєму є волонтери.
До речі за «Докер», власник «Докера». Були дівчата з гурту «Врода Роду» Аня Заквецька, Оля Нестеренко, вони також приїздили до нас на фронт. Гарні дівчата, високі, симпатичні. Хлопцям також хочеться якоїсь естетики, навіть подивитися на красу. То ось, їхній власник («Докеру»), – мінометник, він не сидить в якомусь штабі, вони прекрасні футболки зробили до 50-ти річчя «Ейсі Дісі», яку я дуже люблю, австралійська команда. Род Стюарт, багато таких знакових дядьків, піднімають прапор України, кажуть, що вони за українську армію, кажуть, що вони за Україну. Мене от дістає за молодих людей в Росії, як молодь їхня сприймає, ось такі люди за Україну, такі зіркові актори, те, те… Як вони бачать своє життя в цій колонії безправній, де вони просто сміття в руках Путіна.
– Повертаючись до того бою на Лиманському напрямку, село Невське. Ти розповідав, що в твоєї мами був у той день тиск і ніякі лікарі не могли його збити. Тобто материнське серце відчуває. Тебе зараз долатають. Ти матимеш місяць-другий відпустки, збираєшся їхати до мами, в Карпати. Я тобі бажаю одужання, я тобі бажаю, щоб Ангел-Охоронець і надалі був поруч з тобою. Щоб любов тебе берегла на всіх цих полях і фронтах війн. Чекаємо тебе завжди в Києві живим, здоровим і з Перемогою.
Слава тобі, бо, відповідаючи на «Слава Україні!», ми часто уявляємо собі абстрактного героя, але знаючи тебе, те, що ти робиш не один день, не один рік – ми повинні розуміти: ось справжній, реальний герой, якому слава. Дякую тобі.
– В нас у кожного свій шмат роботи на цьому фронті війни за Україну.
Розмовляв Михайло Ратушний
