Ігор Артюшенко: «Будемо єдиними і рішучими – переможемо»

• Сьогодні розмова з офіцером ЗСУ, депутатом Запорізької обласної ради про наші завдання і перспектииви.

• Бажаю здоров’я, Ігоре Андрійовичу. Давно Вас не було на наших ресурсах і ось, нарешті, випала нагода поспілкуватись.

• Бажаю міцного, друже. Саме так, крайній раз я спілкувався з нашими читачами на початку лютого 2022 року, тобто якраз перед самим повномасштабним російським вторгненням. Тоді, 24 лютого, прокинувся в Києві від вибухів, посадив дружину та дітей в машину, поцілував і вони поїхали на Тернопільщину, а я почав шукати можливість стати на захист Держави. Я, як і десятки, якщо не сотні тисяч таких самих патріотично налаштованих українців фактично «штурмували» військкомати, обдзвонювали всіх можливих знайомих з єдиною метою – знайти як долучитись до оборони, отримати зброю, бути корисним у відсічі російському ворогу.

Офіційно мобілізувався до 206 батальйону ТрО м. Києва вже 25 лютого і, можна сказати, перегорнув сторінку всього попереднього життя, бо настав час зі зброєю обстоювати ті ідеали, про які роками говорив на площах, на шпальтах газет, в ефірах та з трибуни Верховної Ради.

Якось одразу «відбило» бажання писати та виступати десь, бо ті прямі загрози українській державі та виживанню нації, про які ми, українські націоналісти, десятиліттями попереджали, намагались пояснити всьому українському народу, переконати і скерувати вже 24 лютого прилетіли ракетами та снарядами по Києву, Харкову, Запоріжжю, увірвались колонами танків в Мелітополь, Херсон, Сумську, Чернігівську та Київську області… Про що говорити, якщо вже заговорили снаряди, а найгірші очікування, про які сам постійно попереджав, на жаль, справдилися? Геть погано тільки, що народ напередодні повномасштабки так і не хотів вірити, не хотів нас слухати, а влада, натомість, переймалася «електоральною любов’ю», тому і сама не готувала Сили оборони до бою, «не поширювала негативних новин», готуючись до «шашликів в травні», замість копання окопів, розгортання резервів та висування бригад в смуги оборони. За це колись точно український народ спитає, як і за те, що сталось на Півдні – в Запорізькій та Херсонській областях, але щоб спитати, український народ спочатку має вижити, а держава – має бути.

• Так, три роки пройшло, а чітких та переконливих відповідей перед суспільством так і не маємо. Та, думаю, що нашим читачам було б цікаво дізнатись Ваш бойовий досвід за ці роки.

• Тут або книгу писати, або в абзац вкластись\я (посміхається). Я ж лікар за основною освітою, а тому моя доля в армії була вирішена задовго до 2022 – у 2009 році, коли закінчивши військову кафедру в медичному університеті, отримав звання «молодший лейтенант медичної служби» і відповідний ВОС. Тому і вибору, ким стати в Силах оборони і на якому відтинку буду кориснішим для справи, не було. Тож спочатку працював на батальйонному медеваку, вивозив та надавав допомогу пораненим, потім –- організовував роботу медичного пункту 206 батальйону, а з 2023 перейшов на службу в 241 бригаду ТрО м. Києва, навесні 2024 року очоливши медичну службу цієї бригади. Отже, наразі я начмед бригади, 9 батальйонів якої воюють по всій лінії фронту – від Курщини до Запорізького напрямку і в кожному з них має бути налагоджена робота медичних служб, бути відповідний навчений особовий склад, має бути організована забезпеченість медичним майном та технікою. Сама ж бригада восени-взимку 2024-2025 виконувала бойові завдання на Времіївському напрямку і нещодавно вийшли на так зване «відновлення», власне тому і вдається нам поспілкуватись. Якщо казати, де виконував бойові завдання, то тут можна дуже коротко – оборона Києва, оборона Миколаївської області, контрнаступ на Херсонському напрямку, Харківщина, Бахмутський напрямок, Велика Новосілка Донецької області. Як кажуть, найкращий спосіб вивчити географію України – це вступити до лав Збройних Сил. На Курщині ще не був, але тут головне слово «ще».

• Яка Ваша найемоційніша подія за ці роки оборони держави, якою б хотіли поділитись з читачами?

• Мабуть, найемоційніша – це 4 березня 2023 року, Бахмутський напрямок. Призначили нараду на КСП батальйону. Прибув, як і всі інші командири підрозділів та офіцери штабу. Почався танковий обстріл будівлі (гарантовано, що хтось з місцевих навів). Сидячи в підвалі та коментуючи виходи ворожого танчика (перельот-недольот), викликали підмогу артилерії старшого начальника, якої так і не було. В якийсь момент – пряме попадання. З двох десятків побратимів – 16 поранених, здебільшого осколкові, 2 з наших важких. Гірше того – надворі зайнявся транспорт, в одній з машин був боєкомплект (гранати та патрони). Через те, що ми в підвалі – дим повалив вниз до нас. Дихати нема чим, поранені побратими, танк продовжує працювати, а вийти неможливо, бо надворі вибухають гранати і свистять кулі… А ще й аптечка була лише в мене та ще у кількох хлопців, бо ж хто ж з аптечками на штаб приїжджає… Добре, що я кілька днів тому притягнув на штаб рюкзак бойового медика, про всяк випадок. Як знав. Надавав допомогу – крутив турнікети, накладав пов’язки, знеболював. І скеровував, що робити іншим, щоб легкі поранені допомагали з середніми та важкими. В цей час побратими лупали шматок стіни, щоб отримати доступ до повітря. Бо все більше вже турбував не танк, а задуха від диму. Спочатку замовк танк (в нього закінчився боєзапас), десь за півтори години кулі перестали свистіли – і ми змогли вибратися звідти. З найважливішого – важким вдалося врятувати життя, хоч довго потім і лікувалися. З надзвичайного – весь штаб потім завжди і всюди ходив з аптечками (посміхається). А всі ми тепер вважаємо 4 березня своїм другим днем народження. І вже ввечері, коли дістався до себе на медпункт і адреналін вщух – усвідомив, що і мені трохи дісталось, контузило. Три дні потому не міг піднятись, періодично вкидаючись парацетамолом з ібупрофеном – це хоч якось рятувало від головного болю. Комбат наказував і мене відвезти в госпіталь, але ж хто це зробить, якщо начмед – я ж сам. Та і не до госпіталю було – йшли важкі бої нашого батальйону.

• Так, важкі бої за нашу державу тривають. На сам кінець розмови, що б Ви хотіли сказати нашим читачам, які прогнози та які Ваші очікування?

• Мабуть, вперше за три століття у нас є реальний шанс здобути Перемогу у боротьбі з одвічним російським ворогом. Не героїчно програти і співати тужливих пісень, не поневірятись по закордонам в діаспорі, не бути упослідженими в культурному, національному, економічному та історичному аспектах, не бути знищеними через репресії, тюрми і Голодомори, а нарешті перемогти й будувати нашу Соборну Самостійну Україну – той ідеал, за який віддавали своє життя цілі покоління українців. Так, за цей шанс і зараз віддають найцінніше найкращі сини та доньки України, але тепер ми, на відміну від наших пращурів, маємо шанси здобути Перемогу і нарешті поставити остаточну крапку. Жити в часи великих страждань, великого героїзму й перемог – це щаслива доля для нас, бо зазвичай і протягом століть українцям долею випадало тільки перше.

«І поставив на грані двох світів творити нове життя». Саме такі слова наведені у преамбулі до Декалогу українського націоналіста. І саме вони найчіткіше пояснюють минуле, сучасне та майбутнє нашої держави та нації – нашу візію. Світи Західний та Східний. Світи з часто протилежними цінностями, баченнями та між якими світоглядова прірва. Саме за таких умов нам долею визначено будувати вільну, соборну та самостійну Україну. А тому нам на роду написано бути форпостом від варварської жорстокої орди, яка нічим не гребуватиме заради постійного розширення своєї імперії зла. Не гребуватиме жертвами ні серед власного народу, ні серед підкорених народів, ні вільними націями. І як би ця орда не називалась (московія, російська імперія, СССР чи російська федерація) протягом віків – суть її однаково загарбницька та людиноненависницька. І дарма сподіватися, що колись вона зміниться – сторіччя й сторіччя історії доводять геть протилежне.

Не зміниться, а буде й надалі змагати до свого розширення шляхом поневолення слабких та роз’єднаних, буде грати на протиріччях, діятиме шляхом залякувань боягузів, підкупу  та підступу. Бо якщо імперія не розширюється – вона розвалюється і ворог чудово це знає. А тому, щоб мати справді Самостійну та Соборну Україну, змінитися маємо ми. Маємо бути в єдності щодо загальнонаціональних справ. Маємо бути сильними у всіх сферах – в національній ідеології, обороні та економіці. Маємо бути сміливими, чесними перед українським народом, рішучими, витривалими та принциповими.

Зобов’язані «змагати до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави». Бо іншого шляху у нас просто нема, якщо ми не хочемо стати упослідженими – зникнути з політичної карти світу, розчинитися в імперії, а ті, хто виживе – по закордонах співати «тужливих пісень» про втрачену державу та націю. Від нас самих все залежить доля нації, бо тільки ми ковалі власної долі.

Будемо єдиними, рішучими і жертовними, правильно розставлятимемо пріоритети і діятимемо – Україна буде, а остання імперія розвалиться на друзки.

Розмовляв Сергій Вересень, УІС