Перегорніть ще раз сторінки історії, аби знову переконатися: захищена нашою кров’ю Європа, як і увесь начебто демократичний Захід, продовжують дозувати наші втрати в запеклій борні з найпідступнішим московським агресором. Нічого не змінилося за останні тисячу років, відколи Захід свідомо відгородився від одвічної східної орди українськими хліборобами, котрі взяли на себе місію не тільки годувати світ, а й стали вимушеними захисниками цивілізаційного поступу людства.
Звичайно, ця місія викристалізувалась з природнього обов’язку наших предків захищати насамперед себе, майбутнє своїх нащадків зі збереженням власних самобутніх традицій, що вирізнятимуть їх серед навколишнього світу. І вилонені на родючих чорноземах неповторні традиції національної ідентичності виявились настільки потужними, що християнство, яке вибрали за офіційну релігію для нас київські князі з роду Рюриковичів, навіть донині не змогло витіснити зі свідомості українців ту сув’язь духовного закорінення, яке постійно утримує нас на своєму споконвічному розселенні.
І хоч на деякий час нашим предкам доводилося під нестримним потоком незчисленної орди відступати в ліси й болота, в гірські улуговини, проте, як тільки загарбники виснажувалися й відповзали назад, хліборобські гени витягували з непрохідних хащ нащадків колишніх господарів широких степів, аби відроджувалася і сила, і слава витвореного на чорноземі племені.
А слава їхня полягала в тому, що вони без зброї, а власне хліборобством, могли не просто зупиняти завойовницькі походи кочовиків, а й змінювати їхній уклад життя, як і внутрішнє єство. Бо ж з якого б то доброго дива частина войовничих скіфів вже через двісті років після пришестя в наші причорноморські й приазовські степи відмовляється від звичних доти завойовницьких походів, а вчиться в підкорених ними місцевих мешканців правильно засівати збіжжям чорнозем. А за наступних триста років усі вчорашні скіфи вже стануть вправними орачами, геть втрачаючи бойові якості.
Тож новим непроханим пришельцям на наші землі – сарматам – не довелося докладати особливих зусиль, щоб упокорити колись непереможних скіфів, які відтепер стали складовою українського етногенезу. Згодом додасться до цього процесу кров готів, гунів, що визначить у свідомості нової спільноти власне означення як антів, склавинів. Саме вони закладуть той підмурівок, на якому вже по-справжньому розбудується державна організація наших предків – Русь з центром у Києві, гори якого зупинили в доісторичні часи потужний льодовик з півночі.
Це власне самоврядування поклало в підвалини майбутнього не лише захист наявних земель, а й, зважаючи, очевидно, на тяглість історичної пам’яті багатьох попередніх поколінь, узялося навертати колись втрачене. Тож зроджується та велика година, коли розпочинається перший етап творення власної збройної сили, який найбільш образно означиться закликом Святослава-завойовника: «Іду на Ви!».
Щоправда, зазнавши поразки на південному фронті, відтак не зумівши закріпитися Києвцем і Переяславцем на оспіваному народною творчістю Дунаї, київські князі повернули свій погляд на північ, де в болотах Залісся від Балтики до Уралу розселялися численні угро-фінські мисливсько-рибальські племена. Завоювати їх для вишколених походами на Візантію київських дружин не було проблемою. Вона виявилася в утриманні величезних територій, що виснажувало власне Русь, бо значна маса наддніпрянського населення мала йти русифіковувати далеких угро-фінів.
Проте, користуючись сучасною термінологією, внутрішній валовий продукт Наддніпрянщини як власне Русі з центром у Києві виявився недостатнім, щоб утримати упокорені північно-східні племена, на теренах яких Ярослав Мудрий заснував навіть фортеці зі своїми світським і релігійним іменами – Ярослав і Юр’єв. Як наслідок – імперія київських Рюриковичів розпалася, а колонізовані ними суздальсько-володимирські захолустя зважились й на те, щоб вразити 1169 року ослаблену «матір городів руських» небаченим доти погромом.
Протверезіння від цього страшного удару полягало в тому, що волинський князь Роман Мстиславович узявся 1199 року відроджувати державу власне русичів, проголосивши на Трипільському з’їзді 1205 року підпорядкування всіх удільних князів великому київському, як це було вже в традиції. Проте, цей соборник українського розселення, як і його син Данило, володіючи Києвом, не залишились у ньому правити, що не сприяло централізації Галицько-Волинської держави й піднесенню її авторитету на міжнародній арені. Тому її правителям, що перебивалися в невеликих центрах західноукраїнського розселення, Європа могла лише обіцяти словесну підтримку в боротьбі, але сама уникала організовувати спільні походи проти набігів східної орди.
Саме тому залишений наодинці проти неї Данило Галицький змушений був руйнувати зведені вже оборонні споруди, повз які та рвалася до «останнього моря». Але виснажена на природніх перешкодах в українських Карпатах вона повернула назад у Поволжя, задовольняючись даниною з упокорених народів.
Коли ж українці приходили на збройну допомогу своїм європейським сусідам, як це було 1410 року в битві проти Тевтонського ордену під Грюнвальдом, то ті не зображували на своїх величезних переможних картинах наших синьо-жовтих прапорів, а лише свої – біло-червоні. Наших бойових дружин з Києва, Стародуба, Белза, Кременця, Луцька, Володимира, Перемишля, Ярослава нібито на полі бою і не було…
І Флорентійська унія з Римом 1439 року не дала тоді впевненості в нашій підтримці з боку Заходу. Однак після того політичний провід української нації остаточно зрозумів, що тільки власна збройна сила може забезпечити нам майбутнє. І вона викристалізується в діяльності Запорозької Січі на Хортиці завдяки жертовності українського князя Дмитра Вишневецького – саме тоді, коли українству загрожувало повне винищення.
За неповних три десятки років українське козацтво вже стане надією для багатьох європейських народів, яким тепер загрожувала й мусульманська Туреччина, що утвердилася на берегах Босфору й Дарданелл. Українські козацькі відділи постійно запрошувалися до різних європейських держав не тільки для того, щоб допомогти у війнах проти їхніх сусідів, а й залагодити внутрішні конфлікти. Такі близькі й далекі походи відшліфовували бойову майстерність української тактики й стратегії, наповнювали її новітніми методами й прийомами, що зрештою продовжувало нагромаджувати революційну енергію для власного національного зриву.
Критична маса її стала очевидною під час виступу Богдана Хмельницького в 1648 році – через триста років після падіння Галицько-Волинського князівства як держави українського народу. Тоді, як свідчив Самовидець, «усе, що живе, піднялося в козацтво». Його військова майстерність, перемножена на дипломатичний хист великого гетьмана дала можливість здійснити Українську національну революцію в середині ХVІІ століття, в ході якої відроджується власна державність нашого народу. Воістину знову тоді зродились ми великої години!
Тож віра в одвічність нашого відродження не зникала навіть у найтяжчі роки колоніального московського поневолення. Усякий раз, коли нас і весь світ москва пробувала переконати, начебто українців «нє било, нєт і нє может бить», пророче слово Тараса Шевченка знову й знову закликало підніматися з колін: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!».
Тож уже не триста років тепер довелося чекати нового національного відродження, а лише півтораста – після ліквідації гетьманства в 1764 році до 1917-го, коли синьо-жовті прапори не тільки замайорять від Петрограда до Тихого океану на всіх наших розселеннях, символізуючи процес творення українських національних рад, а й звернуть погляди всіх їх до власного одвічного джерела духовності, бо ж до того і закликав Великий Кобзар: «Святий Київ наш великий!».
Визнана всім світовим українством Центральна Рада скличе до Києва Всенаціональний конгрес, який легітимізує процес відродження Української держави. Під тиском широких мас і політичних обставин соціалісти Центральної Ради зрештою зважаться проголосити її незалежною і самостійною. А далі московський імперіалізм – як червоний, так і білий, – оскалив свої хижацькі зуби на українську державність, і, користуючись «демократичною» байдужістю Заходу до української проблеми, зумів упокорити Наддніпрянщину, а інші наші етнічні терени відступив на час своєї підготовки до остаточного оволодіння ними Польщі, Чехословаччині й Румунії.
Але з цим не могла змиритися петлюрівська еміграція, яка взяла з собою на чужину не тільки державні клейноди Української Народної Республіки, а й нескорений дух предків, які витворились хліборобами на чорноземах тисячі й тисячі років тому. Учорашні вояки, багато з яких стали студентами як перших в історії своїх вишів за кордоном, так і власне багатьох європейських, об’єдналися в Організацію Українських Націоналістів, яка чітко виписала на своєму прапорові: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!». А ще додали в своєму славні: «Не хочемо ні слави ні заплати. Заплата нам — це радість в боротьбі! Солодше нам у бою умирати, Як жити в путах, мов німі раби».
І коли вони остаточно пересвідчилися 1939 року на прикладі Карпатської України, що ніхто не зацікавлений у відродженні нашої державності на наших власних землях, то взялися цю справу рухати самі. Націоналісти з-під прапора Степана Бандери 30 червня 1941 року вже не питали в Гітлера в окупованому ним Львові дозволу проголосити відновлення Української держави – просто поставили його до відома на Українських Народних зборах через присутніх його офіцерів і місцеву радіостанцію.
Це справді вперше трапилося, щоб на окупованих гітлерівцями землях Європи хтось з місцевих спробували діяти без узгодження з ними. Але українці справді виявилися такими. І незважаючи на арешти провідників бандерівської ОУН, остання знаходить сили й мужність під гітлерівською окупацією творити власну збройну силу. Бо ж і справді прийшов час, коли треба було нагадати всьому світові, що «Зродились ми великої години, З пожеж війни, із полум’я вогнів, Плекав нас біль по втраті України, Кормив нас гнів і злість на ворогів…».
І героїчна боротьба Української Повстанчої Армії проти коричневого берліна й червоної москви за відродження власної державності рідного народу викликала захоплення в багатьох країнах світу. Відомий французький генерал де Голль дослівно висловився ось так: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт ніколи не топтав би французьку землю».
Однак цю всенародну армію ніхто з сильних світу того тоді так не підтримав, як підтримали вони в 1944 році французьку. УПА могла протистояти до зубів озброєним ворогам лише розраховуючи на власні сили. І її Головний командир Роман Шухевич мав місце постою не в Лондоні чи якісь іншій вільній від нацистської окупації європейській столиці, а в криївці на рідній землі. І був він там «твердим, міцним, незламним, мов граніт», а не вигаданим у якихось фантазіях «пігмеєм» і «циніком». Бо ж розумів достеменно, що «плач не дав свободи ще нікому, А хто борець — той здобуває світ».
Так, УПА, обмежена в людських силах і засобах збройної боротьби, змогла втриматися в повному оточенні лише десять років, але вона залишила чин посвяти на майбутнє, що Україна – вище понад усе: «Під синьо-жовтим прапором свободи З’єднаєм весь великий нарід свій».
Цієї мети вдалося досягти 1991 року, коли справді під синьо-жовтим прапором пощастило об’єднати всіх українців, які на першому в своєму житті загальнонаціональному референдумі підтвердили відродження Української держави. І спадкоємці героїчних звершень мазепинців, петлюрівців, бандерівців чітко усвідомлювали, що цей доленосний Акт проголошення державності доведеться ще скроплювати кров’ю сучасного українства. Воно підтвердило це в Революції гідності, коли, вшанувавши Героїв Небесної сотні, одразу ж вирушило з Майдану Незалежності в Києві в Донбас зупиняти чергову хвилю східної орди.
Особливо актуальним залишається цей клич з початку широкомасштабної війни 2022 року, коли несподівано попри розрахунки московського керівництва його військам не вдалося провести через три дні переможний парад на Хрещатику в Києві, а довелося драпати від столиці України як на північ, так і на схід.
Зашпари від реального українського спротиву російській навалі так ошелешили Захід, що він і сьогодні залишається в розгубленості. Відтак наче цідить нашу кров, виділяючи крихти на необхідну відсіч агресору. На жаль, так званому демократичному Заходу забракло справжнього лідера, який би усвідомлював, що майбутнє всього людства вирішується нині на полях війни в Україні. Про це особливо промовисто свідчило бажання Президента США Джо Байдена взяти участь у зборі коштів у Голлівуді на свою передвиборчу кампанію замість того, щоб очолити Український самміт миру в Швейцарії.
Тож коли і на ювілейному зібранні НАТО в її членів забракло мужності запросити воюючу Україну до цього альянсу, який і сьогодні ми захищаємо, то маємо востаннє зрозуміти: аби вижити – розраховуємо на власні сили. Відтак знову згадуємо й чітко карбуємо клич з Гімну ОУН:
Веде нас в бій борців упавших слава.
Для нас закон найвищий — то наказ:
«Соборна Українська держава —
Вільна й міцна, від Сяну по Кавказ.
Іншого не дано: Україна повинна перемогти!
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
