Григорій Рій: АБН був, є і залишається голосом поневолених народів

Вже тривалий час ми змушені спостерігати виснажливі та безрезультатні переговори

між адміністрацією Трампа та російськими злочинцями на чолі з путіним. Водночас,

українська влада намагається заручитися надійними гарантіями безпеки для нашої країни серед міжнародних партнерів. І ми бачимо, як це важко дається. А тепер уявіть період холодної війни. Україна надовго опиняється в окупації СССР. Декілька хвиль борців за незалежність опиняються у вигнанні за кордоном, не маючи ні держави, ні визнання. Вони намагаються заручитися хоч якоюсь підтримкою у світі для поневоленого українського народу. В той час, коли так звана УРСР стає співзасновницею ООН і під дудку кремля грає роль суб’єкта міжнародної політики. Словом, нашим предкам, які боролися за нашу незалежність зі зв’язаними руками в той час, точно не позаздриш. Втім, одна з яскравих історій такої боротьби несправедливо залишається в тіні нашої національної пам’яті. Мова йде про, мабуть, найпомітнішу організацію, яку створили українці на глобальній арені під час холодної війни – Антибільшовицький Блок Народів.

Наша розмова з Григорієм Роєм, автором досліджень про історію Антибільшовицького Блоку Народів та нової книги “Таємні місії ОУН. Міжнародна діяльність у часи холодної війни”.

Антибільшовицький Блок Народів заснували у розпал Другої світової війни: 21-22 листопада 1943 року, з ініціативи керівництва бандерівської ОУН. Це відбувалося в рамках таємної Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії. Делегати представляли 13 народів. Окрім українців були також білоруси, грузини, вірмени, татари, осетини, азербайджанці, узбеки, казахи, черкеси, кабардинці, чуваші та башкири. Всі вони виступали під псевдонімами і домовилися про спільну боротьбу проти нацистської Німеччини та СССР. По суті, це була спроба створити міжнародну коаліцію народів, яких тримав у покорі СССР. Але тільки з початком холодної війни ця ініціатива вибухнула з новою силою.

Українських організацій, які як могли б боролися за українську суб’єктність, було чимало. Але про Антибільшовицький Блок Народів я б говорила як про найбільш легітимну структуру на міжнародній арені, тому що в Україні в нього був зв’язок зі Збройними силами, Українською Повстанською Армією, яка вела боротьбу аж до другої половини 1950…

Уявіть собі Мюнхен після Другої світової війни. Місто ще пахне згарищем, будинки стоять напівзруйновані, а вулицями ходять тисячі політичних мігрантів з різних куточків, зокрема Східної Європи. Це був один із важливих центрів повоєнної Європи, куди з’їжджалися втікачі з Совєтського Союзу. В Німеччині, в атмосфері невизначеності, українські націоналісти почали думати про організацію, яка б могла дати голос тим, кого позбавили Батьківщини. До Франції вони вислили групу на чолі з Іваном Будковським, а деякі групи з подібними завданнями були відправлені до Англії, Бельгії та інших європейських країн. Вдалося налагодити зв’язок з націоналістичними еміграційними групами Польщі, Румунії, Сербії, Литви та Словаччини.

Завдяки активній міжнародній роботі, у квітні 1946 року в Мюнхені вдалося провести перший установчий конгрес АБН, що об’єднав у єдиний мололіт досі розпорошені і навіть суперечні між собою антибільшовицькі революційні сили народів, що поодинці не були здатні успішно протиставитися реакційному большевизмові. Так АБН під час холодної війни став голосом поневолених народів СССР. Він чітко виступав за повалення Союзу та надання незалежності поневоленим росією народам.

Одразу після створення представники організації звернулися до країн учасниць Паризької мирної конференції з вимогою, аби Захід і нові міжнародні структури, зокрема ООН, тиснули на СССР та визнали еміграційні національні рухи як законні голоси своїх окупованих народів.

Західна обережність щодо росії – це не новинка, а давня традиція. Тому АБН відмовили у визнанні, хоч іноземні розвідки, наприклад, розвідка США і далі співпрацювали з українським підпіллям задля отримання інформації з-за залізної завіси. Українці, у свою чергу, розраховували на третю світову війну, під час якої можна буде по максимуму скористатися цією співпрацею задля відновлення незалежності України.

Ярослав Стецько, як керівник АБН, регулярно контактував із лордом Джоном Стюартом з шотландської Ліги за свободу Європи. У 1948 році йому вдалося відкрити представництва АБН в Еденбурзі, Манчестері і Вулвергемптоні, очолені дипломатом доби УНР Яном Токажевським Карашевичем. Так постав найпотужніший осередок АБН за межами Західної Німеччини.

На тлі вторгнення СРСР у Чехословаччину, зведення Хрущовим берлінської стіни і подальшого загострення між США та СРСР, учасники АБН вирішили, якщо не виходить через міжнародні структури добитися офіційного визнання екзильного представництва поневолених народів, тоді залишається публічно демонструвати світу, що за залізною завісою СРСР є народи, які не змирилися з несвободою…

Перша демонстрація АБН в Мюнхені зібрала до десяти тисяч учасників. Ця демонстрація почалася доволі спокійно. Кілька годин промов, вимоги почути тих, кого не хотіли слухати імперії. Але коли учасники вирушили до колишньої штаб-квартири совєтської місії, їх зупинила мюнхенська поліція, а за нею американські військові. Вони застосували проти протестувальників сльозогінний газ, а у відповідь учасники мітингу кидали в силовиків бруківку. Здається, це в нас в крові. Близько години місто жило у цій напівхаотичній боротьбі. І американці вперше побачили, що у них під носом зростає справжній політичний організований рух. Так АБН уперше гучно про себе заявив.

Резонансною стала, наприклад, конференція в Мехіко у 1972 році. Вона відбулася одразу після візитів Річарда Ніксона до Пекіна та Москви, які свідчили про потепління між США та СССР і США та Китаєм. Попри атмосферу розчарування, учасники конференції вкотре заявили про необхідність протидіяти китайському та російському імперіалізму. Делегація АБН на чолі зі Стецьком була найбільшою, а його жорстка позиція дратувала американців і британців. Чому? Бо ось з чого почав свій виступ Стецько: “Баланс сил між ядерними і технологічними державами не гарантує справедливого і тривалого миру, бо він зберігає сучасний стан російського панування і комуністичного гніту, ігноруючи головну силу, десятки поневолених націй та сотні мільйонів уярмлених людей”.

У найтемніші часи для Антибільшовицького Блоку Народів та українців у вигнанні, коли у 70-х – 80-х роках США та СССР налагодили стосунки, а Брежнєв підписався в якості примирення під заключним актом в Гельсінкі, українська еміграція по максимуму використовувала найменше вікно можливостей, щоб розхитувати імперію зла…

Діячі АБН широко висвітлювали переслідування дисидентів та боролися за їхнє звільнення з концтаборів та психлікарень. Наприклад, саме завдяки зусиллям АБН з совєтських концтаборів звільнили дисидента Валентина Мороза, який тривалий час на міжнародній арені був символом політичних переслідувань українців з боку кремля. Інформаційний успіх також приносила участь АБН в Тижні поневолених народів. Цей захід, хоч і був символічним, але все одно це була частина офіційної політики США. Одним з ініціаторів створення резолюції Тижня поневолених народів став українець Лев Добрянський. Українці дуже активно щороку брали участь в заході під час холодної війни, як і, скажімо, президент США Рональд Рейган, оскільки він був противником політики потепління відносин між США і тоталітарним СССР.

В липні 1983 року, коли на виступ Рейгана запросили представників АБН, президент США після промови потис Ярославу Стецьку руку. Під під час проведення Тижня поневолених народів відбувалося також і відзначення сорокаліття АБН. Тобто, йдеться про те, що тоді Сполучені Штати виявляли певну зацікавленість в діяльності Антибольшевицького Блоку Народів, принаймні не могли ігнорувати їхній вплив в середовищі еміграції з Східної Європи.

СССР регулярно намагався зменшити вплив АБН та дискредитувати самого Ярослава Стецька. Силові відомства СССР робили кроки для того, щоб покласти край будь-якій підтримці українців за кордоном, щоб їх там розсварити…

В кінці 60-х, на початку 70-х років, після численних безуспішних вимог СССР до західних урядів видати лідерів українського визвольного руху, совіти безуспішно спробували викрасти Ярослава Стецька. Паралельно, Кремль проводив системну інформаційну роботу щодо його дискредитації. КГБ створювало листівки, в яких налаштовувало євреїв проти нього, мовляв, він був нацистським колаборантом та брав участь у єврейському погромі влітку 41-го року у Львові.

До речі, про євреїв. Ярослав Стецько довго листувався з Гавівом Шибером, лідером Антикомуністичної ліги Ізраїлю. У листах вони обговорювали створення світової антикомуністичної організації. Погляди на російський імперіалізм у них були різні. Шибер вважав, що від більшовизму, в першу чергу, постраждали росіяни. Стецько ж вважав головною проблемою саме імперську політику москви і російського народу. Попри це обидва погоджувалися: комуністичний СССР повинен зникнути. У жовтні 1958 вони вперше зустрілися на антикомуністичному конгресі у Гватемалі.

А що ж “хорошіє рускіє” емігранти в той час?

Тут усе стабільно. Росіяни в екзилі не допускали розпаду СССР на національні держави і продовжували, як і сьогодні, байку про федералізацію росії. У ролі Юлії Навальної тоді виступав Олександр Керенський. Вони вважали, що росія може бути перебудована на федеративну державу, де українці, білоруси, грузини, всі інші нації будуть будуть об’єднані.

Нам зараз дуже не вистачає якогось стратегічного бачення в протистоянні з росією. Тобто, чого ми в прагнемо кінцевій меті. От це було точно в середовищі української еміграції, принаймні в Антибішовицькому Блоці Народів. З моменту його появи за кордоном і до 1991-го року була єдина стратегічна мета – розвал Совєтського Союзу на національній складові. В принципі, так і сталося, ця стратегічна мета була досягнута.

Розмовляла Дарка Гірна,
“Обличчя Незалежності”

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа