Вперше про Галину Василенко з Праги я довідався з її постів у Фейсбуці та розлогій статті про неї в київський газеті «День» за тиждень до 24 лютого. Від початку російсько-української війни в 2014 році (як відомо, ми наразі маємо її гарячу фазу) ім’я цієї гарної, усміхненої та енергійної жінки асоціювалося, якщо так можна сказати, з двома маркерами. Перший – це спільнота «Празькі сіткопряди», ініціатором якого власне була саме вона. Другий – це «Празька криївка», яка стала дахом (у прямому і переносному сенсі) як для невтомних жінок-павучків, так і для всіх небайдужих українців та українок, які до них приєдналися. Тому саме про це, а також про неї саму та її оточення ми поговорили з Галиною Василенко у стилізованій під військово-оборонну й господарську споруду Української повстанської армії криївці, розташованій під землею неподалік центру празької столиці.
Пані Галино, наше інтерв’ю хочу почати з доволі банальних, але необхідних запитань, які дозволяють хоча б трохи довідатися про вас. Хто ви, звідки, а головне коли, чому і як опинилися в Празі і ким тут працюєте?
Родом я з Дрогобиччини, в Празі вже доволі довго. Як і всі українці, що приїхали сюди заробітчанами, займалася чим завгодно. А тому ніколи не могла собі дозволити витратити більше часу на пошуки гарної роботи і легко переключалася з прибиральниці на проєкт-менеджера, а з проєкт-менеджера на продавця. Зараз працюю в логістиці, до кінця навіть не знаю, як правильно називається моя професія (сміється), це робота з програмами SAP та Marcareon. Втім, мені подобається ця робота, позаяк світ цифр для мене набагато простіший і зрозуміліший, ніж світ букв і слів. Я маю двох чудових дітей, яких я незмірно люблю і пишаюся ними. Мій син одружився, тож тепер у мене вже троє дітей, бо його дружина стала мені дочкою. Маю й двох братів, один з яких проживає з родиною в Празі. Я називаю його жартома «мій особистий майже Порошенко», бо під час кожних гуманітарних зборів він завжди питає: скільки мені ще там бракує і додає те, чого бракує, від себе. У мене гарна родина і найкращі на світі батьки, що змалечку навчили мене любити Україну. З дитинства ми знали, хто такі москалі, чому вони наші вороги, кого «совєти» в нашому роду закатували і чому в школі треба носити піонерський галстук, а на вулиці вітатися: «Слава Ісусу Христу».
Більшість українців у Чехії і навіть в Україні знають вас як ініціаторку відомої спільноти «Празькі сіткопряди». Як це взагалі могло прийти в голову людині, яка ніколи цього раніше не робила? Що стало поштовхом?
Здається, після Дня Незалежності України 2014 року Тарас Костюк, голова Української профспілки в Чеській Республіці, запропонував зробити якусь спільну українську подію. Напевно, ми всі перезнайомилися у наших майданівців, які перебували тут на лікуванні, і станом на серпень 2014 ми всі активно допомагали українській армії. Тому вже були готові до спільних проєктів. Це була така цікава розмова, що я і через роки пам’ятаю її майже дослівно. – Давай щось зробимо разом. – Я давно мріяла зробити Андріївські вечорниці, але не як виставу, а справжні. – То давай зробимо. А що будуть там робити дівчата? Може б плели шкарпетки військовим?
– Ні, давай маскувальні сітки. Бо шкарпетки я плести не вмію. – А сітки вмієш? – Шкарпетки не вмію і не хочу вміти, а сітки не вмію, але дуже хочу навчитися. І так ми розпочали підготовку. Зв’язалися з Олесею Корягіною – ініціаторкою та координатором міжнародної спільноти українців «Маскувальні сітки руками волонтерів». Вона пообіцяла допомогти з матеріалом, Тарас зробив раму для плетіння, зустрівся і забрав все потрібне в Олесі у Києві і 13 грудня ми оголосили про проведення цікавих вечорниць на вулиці Аргентинській в Празі. Прийшло багато людей, навіть репортери з редакції «Радіо Свобода». А тим часом в офісі Української профспілки в ЧР Олеся проводила мені майстер-клас по скайпу: «Прив’язуєш стрічечку і отак плетеш (показує), а ось таке робити не можна (знову показує)». Якщо чесно, то я боялася, що нічого з цього не вийде, але діватися нікуди, коли в сусідній кімнаті чекає багато людей. Я підійшла до рамки, прив’язала стрічку і почала переплітати стрічку поміж віконечками сітки, і з подивом побачила, що виходить так, як в Олесі.
Як празькі українці дізналися про існування такої ініціативи і хто до вас згодом приєднався? Як часто ви збираєтесь, скільки вас і хто ці люди? Як саме відбуваються ваші зустрічі: ви приходите, сідаєте і мовчки плетете сітки? І де ви берете вихідний матеріал для плетіння?
Ми почали збиратися щосуботи і щонеділі на вулиці Аргентинській. Звісно, допоміг репортаж «Радіо Свободи», окрім того ми почали активно поширювати інформацію в соцмережах. І до нас потягнулися люди. Це було так цікаво, бо у нас були люди геть з усіх регіонів України, навіть з окупованого на той час Криму. Ми розмовляли про звичаї, події в Україні та світі, співали пісень, дівчата підписували стрічки на сітку, діти малювали.
Основу сітки ми закупляли в Харкові, а простирадла нам доставляли з готелів або ми приносили з дому, адже кожен може знайти в себе старе простирадло чи обрус. Навесні докупили у Львові фарби для тканини і почали фарбувати білі простирадла в колір хакі. Якось Олеся Корягіна зателефонувала і сказала: – Я додаю вас до карти «Маскувальна сітка руками волонтерів». А як власне називається ваша група ?
– О Господи, то ще й назву треба придумати? Гаразд, я подумаю і напишу. Тарас Костюк на той час був в Україні та ще й без телефонного зв’язку, опитувати всіх занадто довго, а відповідь була потрібна зараз. Тож я взяла на себе цю відповідальність і назвала групу «Празькі сіткопряди», а нашим гаслом став такий слоган: «Армія захищає нас, а ми захищаємо армію».
Яким чином ви відправляєте маскувальні сітки на фронт? Хто цим займається і звідки на все це берете гроші? Чи маєте ви зворотний зв’язок з тими воїнами Збройних сил України, до яких потрапили ваші сітки?
Доставкою сіток займався Тарас Костюк, на мені була організація плетунів-сіткопрядів (сміється). Інколи ми знаємо воїнів, а інколи лишень назву бригади. Важливо, що кожного разу наша робота не була марною. Кожна сіточка, сплетена в Празі, захищає життя воїна в Україні. Гроші на сітки, на фарби і на решту необхідних матеріалів до 24 лютого цього року були виключно коштом сіткопрядів. Ми збирали гроші в нашому гурті. Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну вже неможливо відділити кошти донаторів від наших коштів, адже ми також донатимо.
Як давно у «сіткопрядів» з’явилося приміщення, відоме у чеський столиці під назвою «Празька криївка»? Хто за цим стоїть і яким чином ви туди потрапили? Чесно кажучи, якби ви мене не зустріли на трамвайній зупинці, я би навряд чи знайшов це укриття, стилізоване під криївку Української Повстанської Армії.
2018 року я повернулася в Україну, мій син важко занедужав, у нього виявили остеосаркому, і майже півтора року ми перебували на лікуванні в Західноукраїнському дитячому центрі, у надійних руках найкращих лікарів. Я вже й не думала повертатися в Прагу, але вибори закінчилися перемогою Володимира Зеленського. Для мене це означало початок війни, оскільки я була переконана, що такий президент для Путіна занадто слабкий, і він обов’язково скористається такою нагодою. Тому я вирішила повернутися в Прагу, щоб мати куди на всяк випадок забрати дітей. В перший же день після повернення я написала на Фейсбуці, що я в Празі, і до мене відразу ж звернувся відомий харківський волонтер Артем Фисун з проханням допомогти з організацією концерту воїнів в Домі національних меншин, а також організувати зустріч воїнів у Празькій криївці. Звісно ж, я погодилася, і відразу зв’язалася з родиною Прокоп’юків, Ростиславом і Марією, щоб заручитися їхньою підтримкою. Так я прийшла в Криївку. Мене зустріли її гостинний господар Павло Затулін і його товариш, воїн Правого Сектору Сашко Укроп.
Що є спільного і відмінного у «Празької криївки» з відомою Львівською?
Львівська криївка призначена для відпочинку, натомість Празька – для роботи на благо України. Львівська криївка – це власне ресторан, а Празька – це волонтерський центр. Хоча, наскільки мені відомо, Павло Затулін планує в майбутньому після Перемоги з часом зробити це місце також місцем відпочинку. А чому б ні? Після нашої Перемоги можна!
Останнім часом у «Празькій криївці» відбуваються досить цікаві і навіть нестандартні культурні події. Хто був їх організатором, як часто вони відбуваються, заплановано чи спонтанно? І хто до кого приходить першим з такою ініціативою: гора до Магомета чи Магомет до гори?
Власне я бачу цікаві події там з першого дня мого знайомства з Празькою криївкою. Тоді, в серпні 2019, до Праги з концертом приїхали Ігор Шолтис, воїн ОУН з позивним Шульц, співачка й волонтерка Зоряна Коновалець (хто її не знає – послухайте неперевершене виконання нею пісні «Зродились ми великої години»), та Любов Чернецька, також співачка та волонтерка. Разом з ними приїхали чоловік Зоряни, воїн Азову Денис Когут, воїни Іван Татауров, Валентин «Бандера» та Василь «Малий» з Правого Сектору, волонтери Артем Фисун з дружиною Наталею. На концерт завітали чеський волонтер Микола Шуля разом з мамою Пісків, легендарною Степанівною. Ось тоді, в такому гарному колі неймовірних людей і виникла ідея відновлення плетіння маскувальних сіток у Празі, а відтак празькі сіткопряди оселилися в Празькій криївці. Першу сітку з нами плела уже покійна Іра Шевчишин. А ще у нас в гостях були такі цікаві люди, як Софія Федина – непересічна особистість. Гарна, розумна і справжня патріотка своєї країни. До речі саме у Софії я попросила вже після 24 лютого надіслати майстерклас з виготовлення кікімор, і саме дякуючи її відео сіткопрядки стали ще й кікіморками (сміється). Побувала у нас і Вікторія Мірошниченко, воїн і волонтер, наша люба Руденька. Люблю і щиро захоплююся її силою волі, її відданістю Україні і спільній справі. Це криця і, здається, сильнішої особистості я ще не зустрічала. В нашій Криївці виступала Христина Панасюк – душа українських воїнів, душа української пісні – гарна, мила, добра, чуйна, і водночас відважна і незламна. З першого слова Христина стає рідною. Стільки історій війни я ще не чула до зустрічі з нею.
Через «сіткопрядів» і «криївку» пройшло чимало цікавих людей, серед них і багато військових, декого з них вже, напевно, немає в живих… Як ви пропускаєте долі цих людей через своє серце і чи не болить воно у вас ночами? Могли б ви про деяких з них тут згадати і хоча б коротко розповісти про тих, кого ви запам’ятали найбільше.
Так, знаєте, я напевно не усвідомлювала до 24 лютого, скільки воїнів про нас знає. В нашій Криївці сформувався дуже гарний гурт сіткопрядів, напевно незвичний для України, бо основну її частину складали… чоловіки. З постійних, з тих, що кожну святу неділеньку проводили в Криївці, нас було всього троє дівчат – я, Оксана та Галя. Першим з воїнів до нас прийшов Степан з Правого Сектору, потім прийшов Віталій з морської піхоти, потім три артилеристи Василь, Ігор та Віталій, час від часу приходив Тарас, луганський Кіборг. І коли хтось дякував за те, що ми кожну неділю витрачаємо не на себе, я дякувала Богу, що кожну неділю проводжу з такими справжніми Людьми з великої літери.
Я раніше якось і не думала, що для багатьох воїнів, незнайомих мені до 24 лютого, Празька криївка стане місцем зустрічі в перші дні російсько-української війни. Хоча ми це планували: і тоді, коли з Павлом все це організовували, і коли зустрічалися гуртом щонеділі плести маскувальні сітки. Бо ми розуміли, що кількість сіток, сплетених у неділю, була незначною для України, але за допомогою тих сіток ми формували спільноту людей, що з початком повномасштабного російського вторгнення відразу ж запрацювала. Ми створювали таким чином відоме для українців місце, щоб вони знали, куди можна прийти і допомогти Україні.
Я й не здатна наразі пригадати все те, що відбувалося в ці дні. Тоді поряд стала Таня, а згодом Шарка, і я не уявляю, як би все склалося без них. Десь три тижні ми днювали й ночували в Криївці. Люди приносили речі для військових, воїни забирали те, що їм потрібно. Якась какофонія звуків, образів і спогадів: «Ми стояли під Попасною», «А ми під Дебальцевим», «Я під Іловайськом в полон потрапив», «Я оце беру, а де взяти каску, хто знає?», «Ми їдемо за коліматорами», «О, берци, якраз мій розмір!». Весь час ми когось зустрічали і когось проводжали на війну. Обіймалися і просили повернутися живими. І все це повторювалось знову і знову. А десь через місяць в Криївку до нас прийшла ще одна Оксана. Прийшла надійно, з двома дочками Олею та Надею та чоловіком Марком, і сказала щось на кшталт: «Ми живемо поряд і допоможемо. А вам треба хоча б поспати». 26 лютого наші хлопці двома автівками, повними гуманітарної допомоги, мчали в напрямку Києва. А ми, дівчата, залишилися продовжувати почате. Ми постійно на зв’язку і, дякувати Богу, більшість наших живі. З причетних до Празької Криївки до небесного війська відійшов Сашко Укроп, вічна йому пам’ять. І нестало однієї нашої волонтерки Валентини Хміль. Чи пропускаємо ми долі цих людей через серце? А хіба можна інакше? От розумієш, що вони на війні, що вони не можуть бути весь час на зв’язку, але коли хтось не відзивається навіть кілька годин, то й сон не йде і звідкись приходять спогади. Я не знаю, як це працює. Та кожен, з ким я зустрілася «дякуючи» цій клятій війні, часто набагато рідніші від тих, кого знаєш все життя.
Як відомо, до Чеської Республіки не з власної волі прибуло майже 400 тисяч українських біженців. Не всі вони, звісно, затрималися тут: дехто поїхав до інших європейських країн, а дехто вже встиг повернутися додому. Чому, на вашу думку, люди повертаються, незважаючи на небезпеку, адже війна ще триває і невідомо, коли закінчиться?
Я не знаю чому, ви про це запитайте у них. Можливо тому, що вони себе почувають потрібнішими в Україні, ніж тут.
Чи не поповнилися ряди «сіткопрядів» п’ятою хвилею воєнної еміграції? Чи знайшли шлях до «криївки» цьогорічні вимушені переселенці?
Так, до нас прийшло дуже багато дівчат, які були змушені покинути свою домівку. І кожна з них неймовірна, здається, що у кожної моєї дівчинки на серці викарбувані слова з гімну ОУН-УПА: «Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець – той здобуває світ». У нас знову ціла Україна, і наша маленька Україна в Криївці україномовна. Незважаючи на те, якою мовою вони розмовляли до російсько-української війни, бо кожен усвідомив наскільки велике значення має мова.
Ви ведете в чеській столиці достатньо активну громадську діяльність, причому не тільки серед закордонних українців, але й чеських ініціатив, спрямованих проти путінського режиму і на підтримку України. Поділіться своїми особистими враженнями від такої співпраці.
Більше всього я спілкувалася з Отакаром ван Гемундом та Томашем Пешінським. Отакар стояв у витоків Празького Майдану, а Томаш був його першим очільником. Це надзвичайні люди, наші чеські друзі, і те, що вони робили для України, надзвичайно важливе. Цілих вісім років ці люди формують антипутінську коаліцію. Саме з акції Отакара ван Гемунда та Марека Гілшера зродився рух на підтримку України, коли вони пробралися на пресконференцію чеської влади під виглядом журналістів з написами на тілі «Прем’єре, підтримай Україну». Після цього відчайдушного кроку були неодноразові глузування над Путіним, де він сидить на золотому унітазі, численні акції біля російського посольства, протести проти нічних вовків та концертів «александрівців», і 12-метровий синьо-жовтий прапор на чеських вежах, і навіть дуже важлива для України акція в Нідерландах перед голосуванням щодо безвізу. Також активно співпрацюємо з Team4ukraine (Командою 4 Україна), що була створена з експертів, які працюють з різних проєктів в Україні з 2014 року. Діяльність цієї команди спрямована на підтримку громадянського суспільства, професіоналізацію неурядового сектору, професіоналізацію поліції та інших сил безпеки та досягнення їх сумісності з ЄС та НАТО. Втім, це тема на окрему статтю.
До війни серед частини українців побутувала думка, що діаспора купається за кордоном як вареник у сметані. Тому ці люди, мовляв, не мають право стверджувати, що вони люблять Україну більше, ніж ті, хто не «зрадив» рідну землю і залишається на ній, так би мовити, «і в біді, і в радості». На жаль, сім мільйонів наших співвітчизників були змушені скуштували черствого окрайця емігрантського життя, яке більшості прийшлося не до смаку. Чи зміниться таким чином ставлення материкових українців до закордонних краян – і через власний досвід, і завдяки потужній гуманітарній допомозі? Я вже не кажу про найбільшого в світі інвестора України – грошові переказі заробітчан.
Гадаю, що така думка і надалі побутує, бо ця думка притаманна тим, хто не робить абсолютно нічого для України і не знає її історії. Мені нецікаво, що думають споживачі благ і заздрісники. А ті, що творять історію України, на мою думку, не ділять українців на материкових та заробітчан, хіба що географічно, і то, щоб зрозуміти, хто в якій сфері може бути Україні корисніший.
Як часто ви буваєте в Україні? Чи у безпеці ваші рідні? І взагалі, коли і як ви відпочиваєте?
Після 24 лютого заплановано була один раз, не заплановано більше. Мої рідні в Україні, вони мені сказали: «У нас є стріха над головою і ми нікуди не поїдемо. Ми не будемо забирати місця тих, хто залишився без домівки». Безпечного місця, мені здається, в Україні немає, та у нас тихо, не стріляють гармати, не тупцюють москальські чоботи і не чути московського говору. Я щиро вдячна славним воїнам України насамперед за те, що моя земля вільна від московського окупанта.
Чи вважаєте ви себе волонтеркою? Чим, на вашу думку, відрізняється волонтерська діяльність української діаспори від волонтерського руху в Україні?
Це складне питання. Інколи такі дивні створіння називають себе волонтерами, що стає соромно користуватися цим словом. Я не знаю, чи я волонтер, я не знаю, чи я роблю мало або багато, та я знаю, що коли б кожен робив стільки, скільки роблю я і кожен з Празької Криївки, то Перемога була б ближчою. Волонтери – це без сумніву надзвичайне явище, що ввійде в підручники новітньої історії України. Саме ця нерозривна спільнота – Воїн-Волонтер – основа неминучого порятунку України. Дуже цікавий і логічий процес відбувається, до речі, саме зараз: ми переходимо на новий церковний календар, за яким 5 грудня, на день Волонтера, припадає свято Миколая. А «зимовий» святий Миколай, як відомо, це чи не перший на світі волонтер, чи не так?
Чи плануєте ви повернутися в Україну? Це буде після нашої беззаперечної перемоги над російськими агресорами і окупантами чи залежатиме від інших, наприклад, сімейних обставин?
Так, я повернуся в Україну. Я наразі не можу сказати, від чого це залежатиме, але точно знаю, що повернуся. Всі роки в Чехії я живу отим, що «ще трошки і я повернуся». Будь-яке заробітчанство є вимушеним, оскільки ти ніби їдеш добровільно і свідомо, але підсвідомо тебе змушують обставини. Я дуже люблю Чехію, я знайшла тут безліч друзів, почуваюся комфортно, ділю з чехами їхні біди і радію їхнім перемогам. Але коли перетинаю кордон з Україною, то насправді починаю дихати на повні груди, бо це моя земля.
Щоб ви хотіли побажати свідомим і вимушеним мігрантам у цей нелегкий для України час?
Миру через Перемогу і усвідомлення того, що «свобода не буває задармо». А ще я дуже хочу, щоб моя країна пам’ятала ціну Перемоги, а також мрію, щоб українці зустрічали свою армію так, як зустрічають її в США. І щоб внукам і правнукам переповідали правду про сусідню державу-терориста. Щоб кожен українець працював над тим, щоб «ніколи знову», а не лише їх несвідомо промовляв.
Спілкувався Анатолій Крат,
м. Прага.
