Конституція Сполучених Штатів Америки та Конституція України – найвищі закони обох держав, однозначно гарантують повну територіальну цілісність кожної з них.
Дійсно, Конституція Сполучених Штатів Америки у Статті IV, Розділ 4 передбачає: «Сполучені Штати гарантують кожному Штату в цьому Союзі Республіканську Форму Правління та захищатимуть кожен з них від Вторгнення».
Так само, Стаття 2 Конституції України, ухваленої Верховною Радою України 28 червня 1996 року, зазначає: «Суверенітет України поширюється на всю її територію. […] Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною». Крім того, Стаття 17 передбачає: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».
Таким чином, ані американська, ані українська влада не мають права укладати угоди, які порушували б такі базові конституційні гарантії.
Більше того, Стаття 2 Статуту Організації Об’єднаних Націй, засадничого документу ООН, обов’язкового для всіх її держав-членів, включаючи США, Україну та Росію, передбачає, що вони повинні діяти відповідно до певних принципів, зокрема – поваги до територіальної цілісності всіх держав-членів: «1. Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів. […] 4. Всі Члени утримуються у своїх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь‑якої держави або будь-яким іншим способом, несумісним з цілями Організації Об’єднаних Націй».
Отже, жодна держава-член ООН не має права вторгатися в іншу, визнавати імперіалістське розширення проти іншої держави-члена, чи тим більше тиснути на державу-члена з вимогою визнати правомірність вторгнення на будь-яку частину своєї території. Ці фундаментальні принципи є очевидними і критично важливими для забезпечення миру, безпеки та стабільності у світі. Їхнє явне чи мовчазне порушення або навіть толерантність до такого порушення заради опортунізму чи будь-якої іншої так званої «практичної причини» даватиме сміливість авторитарним режимам з імперіалістичними амбіціями досягати ці амбіції, поставить під загрозу світовий порядок і, зрештою, призведе до більших кількостей та масштабів воєн.
Так було 30 вересня 1938 року, коли нацистська Німеччина спонукала Сполучене Королівство, Францію та Італію підписати Мюнхенську угоду, яка дозволила нацистській Німеччині анексувати частину тодішньої Чехословаччини – Судетську область, із значною часткою етнічного німецького населення.
Мюнхенська угода насправді була спробою задобрити Гітлера і купити мир. Дійсно, після її підписання, повернувшись до Лондона, Прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен тріумфально заявив своєму народу: «Мир для нашого часу».
Цей штучний мир не протримався й року, оскільки нацистська Німеччина вторглася до Польщі 1 вересня 1939 року та тим самим розпочала Другу світову війну.
Щоб не допустити повторення історії, країни-члени НАТО, насамперед Сполучені Штати, не повинні намагатися задобрити ще одного диктатора з імперськими амбіціями, цього разу з Кремля, жертвуючи будь-якою частиною України, включаючи Крим чи окуповані Росією території на сході України.
Натомість вони повинні створити умови, які змусять Росію спочатку погодитися на повне припинення вогню, а згодом укласти справжню мирну угоду із наданням гарантій безпеки з боку країн-членів НАТО.
Путін, як і Гітлер, відчуває сміливість йти далі, коли помічає будь-які ознаки слабкості на своєму шляху.
Отже, країни-члени НАТО повинні допомогти Україні зупинити Путіна зараз – або змиритися з жорсткими наслідками одобрення російського вторгнення в Україну.
Евген Чолій
Президент Громадської організації «Україна-2050»
Почесний консул України в Монреалі
Президент Світового Конґресу Українців (2008-2018)
