Про московську Церкву в Україні
Передусім слід усвідомити, чим є російська православна церква. А вона є дуже важливим складником московського гібридного колоніалізму. За всі роки колоніального поневолення України Московщиною ця церква дуже глибоко проникла в корені українського суспільного, а тепер уже й державного життя. Думаю, що своїми метастазами вона вразила всі життєздатні структури українського національного і державного організму. Будучи складовою частиною гібридного механізму колоніального поневолення, вона також використовує гібридні методи впливу на людей. На декого – це віра, на інших діє інструмент залежності, на когось – підкупу чи боязнь розголошення таємниці сповіді… Не варто забувати, що в будь-якому поневоленні найважливіше місце займає поневолення душі. Якщо колонізатор поневолить душу, то все решта забрати – це вже справа техніки. Тому так важко викоренити російську православну церкву з українського суспільного життя.
Загалом тема релігії (як і національності) – це надзвичайно чутлива тема. Я вже багато разів у житті переконувався, що люди, які себе символічно зараховують до якоїсь конфесії чи національності й не дуже у своєму повсякденні на цьому акцентують, дуже болісно реагують, коли зачіпають честь їхньої нації чи релігії. Тому якщо це все докупи пов’язати, то можна зрозуміти, чому це питання так складно вирішується в українському суспільстві. Але якщо Україна обрала вектор руху в ЄС й на те, аби розірвати всі узи, що зв’язують її з ординською Московщиною, то вона повинна це зробити рішуче. Хоча це питання і є одним із найскладніших суспільних вузлів.
Про українську перемогу
Перемога буде дуже цінною, як і все те, що дається у боротьбі і важкими зусиллями. Вона трансформує українське суспільство, яке після війни стане кращим, монолітнішим і життєздатнішим. Перемога підніме авторитет України в геополітичних змаганнях. Україну потрібно відновити в її кордонах, і після завершення війни створити систему безпеки на нашому північно-східному кордоні. Після розпаду російської імперії це може бути пояс із незалежних національних держав, союзних Україні або ж лояльних до неї.
Деколи чую, що варто деякі території, як от Кубань, повернути Україні. Так от, Степан Бандера свого часу скептично ставився до таких декларацій. Він стверджував, що значно краще мати на кордоні з Україною федеральну козацьку державу, в якій Кубань своєю корінною українською культурою та ментальністю формуватиме симпатію до України. Тому, як на мене, значно важливішим є не додаткова територія для України, а її система безпеки у післявоєнному устрої.
Сподіваюся, що після нашої великої перемоги у цій війні за Незалежність (а я саме так її називаю), українська нація стане єдиним, згуртованим, солідарним і свідомим своєї неповторної ідентичності організмом. Українська держава стане значно могутнішою, заможнішою і впорядкованішою. Вона звільниться від олігархічної плутократії і поступово поверне в практику державного управління історично притаманні їй високі зразки народовладдя.
Україна вже сьогодні в горнилі війни несе на своїх плечах місію повернення Європи додому, до своїх органічних підвалин і цінностей. Наша Перемога над рашизмом, що консервує цивілізаційну відсталість і своїм дикунством тримає Європу у полоні страху, започаткує новий відлік в її історії – епоху великого Відродження.
Наша Перемога припинить занепад Заходу і поверне його знову на домінуючі позиції у розвитку людської цивілізації. А Україна входитиме до п’ятірки провідних держав Європи.
Про «моду» на український націоналізм
Якщо загалом розмірковувати над темою популярності націоналізму під час війни, то це наскільки багатоаспектне питання, що йому можна присвятити декілька наукових статей.
По перше, трендовість і затребуваність націоналізму в умовах загроз для національного організму – це закономірне явище. Бо ж націоналізм – це найкращий інструмент національної мобілізації. Симпатики націоналізму з числа його вчорашніх запеклих критиків сьогодні найголосніше кричать «Слава Україні!» та проголошують якісь націоналістичні сентенції. Поряд з ними деколи аж почуваєшся не у своїй тарілці і здається, наче твої погляди аж надто є ліберальними – так, ніби ми помінялися місцями.
Але, повірте, коли війна закінчиться, запит на таку моду істотно зменшиться, і маса того штучного людського баласту, який потрапив у тренд націоналізму, змиється із нього. Й це станеться після першого ж стурбованого окрику із Заходу. Бо ж чимало сьогоднішніх новоспечених «націоналістів» життєво орієнтується на якісь там західні гранти, проекти, можливості… Ліберальний Захід закономірно терпить прояви українського націоналізму під час війни. Але чи так буде після її завершення? Питання сумнівне. А тому ті всі ліберальні елементи зречуться українського націоналізму ще скоріше, ніж біблійний Петро зрікся Ісуса.
Інше питання, що український націоналізм за всі роки незалежності проходить трансформацію. Це було навіть головною темою моєї докторської дисертації. До часу відновлення Української держави закономірно, що він мав визвольний характер. Його головним завданням було визволення нації з поневолення. Коли держава постала, він став державницьким, а сьогодні з державницького трансформується у державний. Тут дуже важливо зрозуміти відмінність між термінами «державницький» і «державний». Державницький – це той, що сповідує ціль розбудови власної держави, вболіває за неї і сприяє її становленню. А державний – це той, що належить державі. Ми з державницького етапу розвитку націоналізму переходимо в державний.
Усі українські націоналісти своїм найвищим ідеалом бачили Українську державу й у своїх програмах проголошували, що її слід розбудовувати як могутню, самодостатню і справді суверенну. Сьогодні, у часі війни, коли сама Українська держава відчула потребу в націоналізмі, в акцентуванні на власній, самодостатній і відмінній від ворожої ідентичності, націоналізм починає ставати державним, тому що навіть на державному рівні ті чи інші елементи націоналістичної доктрини звучать чи то з уст Президента, а чи від інших представників керівництва держави.
У своєму розвитку українська нація, а відповідно й український націоналізм, проходять той шлях, яким свого часу розвивалися західноєвропейські нації. У чому полягає відмінність між західним і східним націоналізмом? Західний від самого початку формувався як державний. Адже в час становлення західноєвропейських націй на їхній території вже існували держави. Такі, наприклад, як Франція чи Англія. Й вони патронували розвиток своєї нації, захищали її і створювали сприятливі умови для її поступу. А головне призначення націоналізму – захищати свою націю. Отже, сам націоналізм західних націй був невід’ємною частиною політики цих держав. Натомість східний націоналізм був притаманний поневоленим націям. Головну роль у їхньому розвитку і як інструмент самозбереження відігравала культура. Сьогодні українська нація у своєму розвитку вийшла на державний етап існування і подібно до західноєвропейських націй може розраховувати на захист від власної держави. Головні завдання націоналізму переймає на себе держава і тоді націоналізм стає невід’ємною частиною державної політики.
Про місце України після перемоги у спільноті європейських народів
Війна вже змінила сприйняття Європою України. Якщо раніше Україна для неї була такою собі дикою Скіфією, незнаною землею, територією, невіддільною від московського масиву, то тепер сприйняття нашої держави зовсім інше. І не тільки на рівні лідерів європейських держав та політичного істеблішменту, а й великою мірою серед суспільного загалу також. Колись європейці дивилися на Україну зверхньо – мовляв, хто ви такі?! А сьогодні стає дедалі більше зрозуміло, що Європа без України немислима. Вона є для неї джерелом енергетичного потенціалу. І не тільки в ціннісній сфері. Тепер уже стало очевидним, що світ залежний також і від наших ресурсів. Почалася війна, й у світі схаменулися, що насправді українське сільське господарство годує 400 мільйонів людей в світі. І без українських зерна і олії Європа не може вижити…
Ця немислимість уже не залежить від формалізації наших відносин з Європейським Союзом. Насправді Європа вже усвідомила, що вона без України неможлива. Україна потрібна Європі як оборонний бастіон і як тягач та локомотив, що витягне її з гедонічного вмирання і вприсне еліксир живих цінностей.
Олександр Сич
Матеріал підготовлено на основі розмови з Оксаною Процюк для газети «Галичина»
