Юрій Щур
Будь-який політичний чин потребує обґрунтування. Формуючи засади внутрішньо чи зовнішньо політичної діяльності, лідери організації-руху-партії-держави, мають викласти своє бачення, донести свою візію. Від якості матеріалу напряму залежить його сприйняття. Можна довго, місцями занудно, розписувати вже написане і доводити вже доведене. Результату буде – 0 цілих та 0 десятих. Однак можна навпаки – сказати коротко і за суттю. Колись оунівець о. Микола Сарма-Соколовський, життя й діяльність якого динамічніші за круті головудські екшн-блокбастери, написав досить правильні рядки: «Псевдо має бути коротким і влучним – як постріл».
Аксіоматичні тези не потребують нудного обґрунтування. Тому на питання про перспективи російсько-українських взаємин в постсовєтську епоху можна було спокійно відповідати, до прикладу, лише назвою однієї із статей Провідника ОУН Степана Бандери: «Україна не буде спільницею Москви». Сучасність підтверджує ці слова, через кров і боротьбу, звитягу й жертовність, трагізм й біль втрати. У цій же статті ми знайдемо й відповідь на питання взаємовідносин України з іншими народами: «Наш народ завжди прагне волі для себе і бажає її для інших народів. Він боровся і бореться за правду і справедливість. Ми хочемо у згоді і взаємному шануванні з усіма народами доброї волі. Такі самі права визнаємо за іншими народами, за які боремося для себе».
Формула Бандери досить проста – жити у взаємоповазі із тими, хто не має наміру знищити Україну та українців. Хто поважає кордони, а історію залишає історикам. Коли дискусії про минуле та майбутнє точаться за круглими столами, аргументами виступають факти, але не крилаті ракети. Чи таким є сучасний світ – питання досить просте й важке водночас. Світ вже давно не є біполярним. Одразу кілька гравців хочуть грати партію, бути в королях на шахівниці світу. Очевидно, що подібні партії неминучі в епоху націоналізмів ХХІ століття. На превеликий жаль, в цей час Україна знову опинилася «на грані двох світів». Однак, саме від нас залежить кінцевий результат гри та положення на дошці. А сучасні «королі» цілком можуть опинитися в ролі пішаків. Історія подібні приклади має, і то не один.
Тим часом, розпочалася літня військова кампанія. Трагедія на Херсонщині, пов’язана із знищенням греблі Каховської ГЕС ще раз засвідчила, що Україна протистоїть державі-терористу, а міжнародні інституції перетворилися на клуби за інтересом, такі собі гуртки вихідного дня. Не хочеться вдаватися до панічних заяв-прогнозів, але здається вже відома реакція міжнародної «миротворчої» спільноти на випадок вибуху (не дай Боже) запорізької атомки, до чого вперто зараз намагаються прикласти руку рашисти. Як воно там: «не все так однозначно», «треба розібратися» і щось подібне. Сучасна війна підриває самі принципи колективної безпеки, закладені після кривавої Другої світової. Не менш кривава російсько-українська вчить, що право має той, хто має силу. Реальну, але не на словах. Що демократія має опиратися на міцний багнет. Що право на свободу виписується кров’ю найкращих із нас, а тому має найвищу цінність.
Однак свобода – це не безкарність. Для судді, який у стані алкогольного сп’яніння вбиває бійця на бойовому чергуванні. Для крадія гуманітарної допомоги, який сидить у владному кабінеті й потім просто йде з посади та продовжує жити спокійним життям. Для військкома, який перетворився на продавця індульгенцій… Це – не свобода, це та постсовєтська відрижка, яка роз’їдає український державницький організм. Це – причина сучасної війни. Ба такі «цінності» нам подаровані російськими/більшовицькими колонізаторами. І найголовніша дерусифікація для України – це позбавлення прокляття корупції та «рішалова». Без цього – все на марно. Без цього все – лиш передишка.
Літня військова кампанія розпочалася. Військові не повідомляли «стурбованих» блогерів про початок контрнаступу. Очевидно було й раніше, що «феєрверків з нагоди свята» не буде. Та дивним стало те, що українським бійцям доводиться, фактично, виправдовуватися за те як вони ВОЮЮТЬ, відповідаючи на закиди диванних експертів.
Літня військова кампанія розпочалася. І в епіцентрі новин рідна мені Запорізька область. І щоденні скупі рядки, за якими чиїсь життя, чиєсь обірване майбутнє, чиясь кров. Незнаних, але СВОЇХ. Легкої прогулянки не буде. І квитки на «оксамитовий сезон» у Крим під запис відеокамери смартфону замовляти декому було не варто. Війна – не привід і не місце хайпувати та «набивати» підписників. Всі жарти залишимо на потім. Посміємося на руїнах Кремля. До того – зберігаймо повагу і тишу.
