Юрій Щур
Осінь. Друга воєнна осінь на Запоріжжі. Кілометри мінних полів та бетонних загороджень. Лінії оборони рашистів, названі на честь недополководців сучасності, яким маряться лаври суворових та кутузових.
Чорні від бо(л)ю обличчя. Червона від крові земля. Тонни обгорілого заліза. Сотні тих, хто не повернуться додому, ставши легендою борні за рідну землю. Така ціна легковажності, недооцінки ворога і зрадницьки швидко втраченого Півдня. Перетвореного рашистами на поля смерті.
Символом цьогорічного Дня прапора став синьо-жовтий стяг, піднятий на руїнах школи в селі Роботине. Обабіч вічно розбитої дороги між двома невеликими районними центрами Запорізької області, Оріховом та Токмаком. Перший вже майже стертий з поверхні Землі, у напрямку іншого тривають бої за оволодіння давніми висотами та виходом до Мелітополя. А далі – Крим. Та перед тим – сухопутний коридор з російських теренів до окупованого півострова.
Невелике село Роботине стало синонімом літнього контрнаступу. Того, який видавався диванним стратегам легкою прогулянкою. Тим «експертам», що звикли міряти відстань між населеними пунктами з допомогою лінійки на мапах автомобільних доріг. Минаючи лісосмуги. Минаючи «опорники». Минаючим тисячі окупантів з тоннами смертоносного заліза. Минаючи здоровий глузд.
Український воїн, важко й втомлено, але непорушно звільняє рідну землю. Метр за метром. Лісосмугу за лісосмугою. Долаючи шалений спротив. Долаючи окупантів у бою. Долаючи саботаж в тилу. Долаючи жагу до наживи тих політиків, що вже розмірковують про майбутні вибори й затишні крісла з «відкатами».
Тим часом, на мапі впізнаності України у світі додаються нові населені пункти. Колись незнані (або ж ледь-ледь) навіть жителями області Новопрокопівка, Вербове, Очеретувате й інші, інші, інші. Чи залишаться вони власне населеними за підсумком бойових дій – велике питання. Рашисти впевнено наслідують своїх предків та їхню тактику випаленої землі. Яку вони звільняють… від будинків, жителів, майбутнього. Орда.
«Карфаген має бути зруйнований». І на його руїнах постануть держави, що повернуть своє ім’я, минуле та отримають майбутнє. Бо непокаране зло зростає. Напившись крові, імперія потребує ще. Вся історія російська – тотальна війна. Усюди й з усіма. Не розбудова територій, а їх загарбання, визиск і геноцид. Століттями вироблена практика. Чи може змінитися звір? Ніколи, він має бути знищений.
Відповідь на питання «Як це зробити?» давно надали українські націоналісти, як століття минулого, так і сучасного. Що їх об’єднує? В часи, коли інші робили серйозний вираз обличчя й поважно надували щоки, українські націоналісти говорили досить просто: «Нащо слова? Ми діло несемо. Ніщо мистецтво і мана теорій, Бо ж нам дано знайти життя само В красі неповторимій і суворій» (Олег Ольжич).
Відповідь на те, що і як робити із Росією давали і одесит Юрій Липа, і волинянин Юрій Сиротюк, і мелітополець Дмитро Донцов, і франківчанин Степан Ленкавський, і тернополянин Ярослав Стецько та чернігівчанин Роман Бжеський. Зрештою, саме з ініціативи ОУН зродилася ідея АБН – спершу як антибільшовицького, а тепер – антиімперського блоку народів.
Війна за самостійність і незалежність – це не лише про тут і зараз. Не лише про лісосмуги, пануючі висоти, окопи та «опорники». Війна за самостійність – це й бій на випередження. Не відкладати на потім фінальний акорд. Не давати звіру часу на відновлення сил. Добити його й вивернути нутро. Без жодних сентиментів і віри у «хороших» там когось.
З кожним днем війни переконуємося, що Україні та українцям долею передбачено бути фронтиром між варварським та цивілізованим світами. Творити нове життя на грані двох світів. Захищатися від рашистської кривавої потопи. Залізом і кров’ю виборювати право Бути. Війна не йде за території. Війна йде за смисли. За саме право існування українського народу. Бути самими собою, але не плавитися у казані підкорених Росією народів.
Були, є і будемо.
