Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був аспірантом денної форми навчання. Хотів писати дисертацію з філософії. А ще зі мною воюють дев’ятнадцятирічні хлопці, які були студентами.
Ми всі мали відстрочку, але 25 лютого пішли отримувати зброю. І в той же день, ще в цивільному одязі, без амуніції, без бронежилетів, без касок, з автоматом і чотирма магазинами поїхали за «окружну» захищати Київ. Коли нам давали зброю, поруч були іноземні журналісти. Вони дивилися на нас, як на безумців, що йдуть на вірну смерть. Поки ЗСУ стримували ворога, столиця з кожним днем порожніла. Хтось пішов воювати, а хтось рятував свої родини. І я нікого не засуджував. Тоді…
Минуло більше року.
В столицю повернулися кияни, повернулося мирне життя. І це чудово. За це ми і воюємо. Та ось я читаю, що кількість чоловіків, які вступили до університетів у 2022 році, б’є всі рекорди. Жага до знань прокинулася, щоб отримати відстрочку від мобілізації.
А ще бачу відео, де чоловіки на вулицях втікають від воєнкомів. Ще гірше: бачу схвальні коментарі під такими відео. І пригадую, як 24.02. вони тікали не від воєнкомів… від росіян.
Більше року ми воюємо. Київ, Миколаївщина, Херсонщина, Харківщина, Бахмут… Ми втратили побратимів, хтось втратив кінцівки. Ми набули бойового досвіду, контузій і ПТСР.
«Демобілізації не буде». Нам кажуть, що змінити нас не можна, бо ми вже підготовлені, а новобранців треба навчати. Але насправді здогадуємося, що просто немає такої кількості охочих. Хоч зараз вже нікого не пошлють у джинсах і з автоматом проти танків у той же день, коли видадуть зброю. Буде навчання, буде амуніція, буде техніка.
«Ви герої, а я – не з таких», – можна почути, в кращому випадку. Але ми не «супергерої». Ми такі ж, як і ви. Ваші сусіди, родичі, знайомі. Сільський дядько з гіпертонією, сантехнік з хворими нирками, керівник юридичного відділу в енергетичній компанії з короткозорістю…
Це ті, хто тримає фронт. І ми теж втомилися. Ми хочемо засинати вдома в ліжку біля дружини, а не поруч з побратимом в бліндажі. Хочемо виховувати дітей не через екрани телефонів. Хочемо обійняти батьків не раз за рік.
25.02.2022 я пішов добровольцем. І відчув полегшення. До цього часу я жив із внутрішнім відчуттям провини, що не був у АТО. Хоч ніколи не ховався від військкомату, був у теробороні, в оперативному резерві другої черги. У мене була купа причин і підстав. Але себе не обманути. І тільки на фронті я отримав відповідь на внутрішнє питання: «А де був ти, коли…?».
Рано чи пізно ця фаза війни закінчиться. Про неї діти вивчатимуть в школі, напишуть книги і зніматимуть фільми. Багато хто житиме спокійно і, може, навіть довго. З вічним питанням до себе: «А де був ти?».
Андрій Рибалко
