Нарешті можу про це розповісти (крім того, я підлабузницьки пообіцяв інструкторам катнути постик, ги). Пройшли з братаном відбір у Бригада легкої піхоти Національної гвардії України. З усієї кількості кандидатів до фінішу дійшла тільки чверть. Я спершу досить скептично до всього поставився, проте коли на моїх очах здорові мужики з бойовим досвідом і фізухою почали добровільно стягувати з себе маніжки і покидати відбір, до мене почало доходити, наскільки усе серйозно. Програма до болю нагадує “пекельний тиждень” американських морпіхів: багатокілометрові марші з колодами та “трьохсотими”, тисячі відтискань і постійна робота в команді. У мене мінус три кіло за три дні. На добу припадає по двадцять годин фізухи, і ти або здихаєш від болю і збитої дихалки, або наскрізь мокрий від поту мерзнеш на плацу в упорі лежачи, впахуєш до дуриги і практично не спиш.
Інструктори та психологи працюють дуже професійно, змушуючи добряче задуматися, чи справді тобі тут місце. Від травм також ніхто не застрахований – під час 6-кілометрового кросу влетів ногою в яму, було відчуття ніби коліно вивернулося в іншу сторону, як у фламінго. Але я – не без подачі інструктора – змусив себе добігти дистанцію, а потім були дофігакілометрові марші з “трьохсотими” та колодами, в тому числі полоса перешкод… Розумів, що або травмуюся ще більше, або пройду випробування – був тільки один спосіб це перевірити. На щастя я взяв із собою бандаж, а колега поділився фіналгоном. Після усіх цих випробувань я точно знаю, що ми здатні витримати будь-що, готові навчатися і ставати кращими, недосяжно вищими від нашого ворога. Хлопці, які пройшли разом зі мною, мають досвід АТО і готові ефективно геноцидити “іхтамнєтов”. Було складно, далі буде ще важче, проте ця пекельна “школа жизні” реально допомагає поховати в окопі залишки своєї слабкості й підготуватися до важкої, несамовито важкої, але чоловічої роботи. Як говорять наші колеги з морської піхоти Сполучених Штатів – вчора був єдиний день, коли тобі було легко.
