Борис Ґудзяк, митрополит Української Греко-Католицької Церкви, голова Філадельфійської архиєпархії в США.
Джерело: America – The Jesuit Review
“Війна – це мир. Свобода – рабство. Невігластво – сила”, – Джордж Орвелл у романі “1984”.
До березня 2025 року фраза “мир в Україні” стала такою ж звичною, як і “війна в Україні” у лютому 2022 року. Про мир тепер говорять папа Римський, президенти, політики різних спрямувань, релігійні лідери та звичайні люди.
Після трьох років жорстокої та руйнівної війни Україна гостро потребує миру. Цивільні у Харкові, Запоріжжі, Кривому Розі та Одесі – містах, які постійно під атаками російських бомб, дронів та ракет – прагнуть ночей без страху і днів без вибухів і смертей. Українські захисники, які тримають оборону в окопах на фронтах Донеччини та Запоріжжя, мріють про мир і можливість повернутися до своїх родин і до життя до війни. Шість мільйонів українських біженців і чотири мільйони внутрішньо переміщених осіб сподіваються повернутися додому – якщо дім ще існує. Вони прагнуть возз’єднатися з рідними в безпеці. Ніхто не хоче миру більше за українців, які продовжують боротьбу з агресором, що прагне знищити їх.
Чому ж українці продовжують боротися? Тому що розуміють: мир неможливий, якщо Україна припинить захищати своїх громадян, свою територію та свою гідність. Окупація – це не мир. Росія окупувала частину найбільш густонаселені промислові регіони України – 20 відсотків території, де проживають мільйони українців. Розслідуванням Associated Press свідчить, що тисячі українських цивільних осіб утримуються в формальних і неформальних в’язницях по всій Росії та на окупованих територіях, де піддаються катуванням, психологічному насильству та навіть примусовій праці.
Нещодавні новини про затримання української журналістки Вікторії Рощиної приголомшили світ. Вона була заарештована під час репортажу з окупованих територій і загинула в російській в’язниці, а її тіло досі перебуває в руках російської влади. Українські посадовці, які працюють над поверненням тіл цивільних осіб, що загинули в російському полоні, повідомляють, що 80% цих тіл мають ознаки жорстокого поводження та катувань. І це не військові полонені, а цивільні.
Два українські католицькі священники, редемптористи, провели 18 місяців у російському полоні після безпідставних звинувачень у шпигунстві. Їхнє звільнення стало можливим лише завдяки складним зусиллям Святого Престолу. Але скільки ще людей залишається в полоні? Коли ми говоримо про мир в Україні, ми не можемо забувати про них. Що мир означає для них?
Деякі голоси закликають до негайного миру за будь-яку ціну, не зважаючи на геноцидні наміри агресора та довгострокові наслідки поспішного, непродуманого врегулювання. Однак світ, серед іншого політичні та релігійні лідери, повинен відкинути ілюзію пацифізму, який ігнорує жорстокі реалії зла та несправедливості.
Українці вже проходили цей шлях. Протягом перших двох десятиліть незалежності Україна скоротила чисельність своїх збройних сил на 90%, з 900 000 до 15 000 боєздатних військових у 2014 році, коли Росія вперше напала. У 1994 році Україна встановила історичний прецедент, повністю роззброївши третій за величиною ядерний арсенал у світі в обмін на гарантії безпеки, які їй тоді надавали США, Велика Британія та Росія. Україна мала більше ядерних боєголовок, ніж Велика Британія, Франція та Китай разом узяті. Вона відмовилася від цього всього, бо не прагнула війни. Сьогодні ж ці гарантії безпеки не варті навіть паперу, на якому були написані.
Як люди віри, ми покликані шукати шляхи до миру, попри, здавалося б, непереборні труднощі. Господь закликає нас до миру. Його заповідь звучить через століття: “Не вбий”. Ми несемо відповідальність за мир і за надію.
Переклад СКУ
