Звернення до УКУ (є також відео версія звернення
https://youtu.be/GMKX7ya8vSc?si=sjzQV54aUqjRzALv )

Слава Ісусу Христу!
Звертаюсь до керівництва Українського Католицького Університету і до всіх, хто своєю працею і опікою допомагає розвиватись цьому освітньому закладу.

У своїй інавгураційній промові у далекому 2002 році шанований мною отець Борис Гудзяк зазначив, що завданням УКУ має стати постійне свідчення про нерозривність зв’язку між служінням правді та свободою людини. І це є гарним продовженням філософії Митрополита Андрея Шептицького, який свого часу сказав: “Шукай правду, а не прибутку. Пізнай правду, вона визволить тебе”.

Я не історик і не можу фахово опонувати Грицаку і Зайцеву. Але є українські історики, які глибоко і предметно досліджували цю тему і вони стверджують, що дане комюніке містить недостовірну інформацію, недостатню інформацію про польські злочини, відсутність вагомих аргументів про те, що саме УПА була винною у цих подіях, відсутність інформації про польську окупацію ЗУНР, піддає сумніву легітимність Листопадового Чину і виставляє його ініціаторів винуватцями польсько-української війни, що дане комуніке написане в інтересах лише польської сторони.
На основі аналізу цього комюніке фаховими істориками з їхніми посиланнями на конкретні історичні джерела і факти ні в кого не виникає сумнівів, що воно дуже далеке від правди. Особливого цинізму цій ситуації додає не лише той факт, що багатьом українським історикам, які глибоко досліджували цю тематику, не пропонувалось ознайомитись із текстом, але й те, що багато із них несуть службу у лавах ЗСУ, захищаючи і Україну і Польщу від спільного ворога.













Так, є загроза, що після виключення зі своїх лав Грицака і Зайцева УКУ понесе репутаційні втрати серед окремих поточних чи потенційних жертводавців, меценатів, дружніх структур, закордонних партнерів. І тут варто зробити вибір – репутаційні втрати перед всіма цими людьми чи перед українським народом, якщо Грицак і Зайцев залишуться в спільноті УКУ. Я переконаний, що важко будувати рідну хату з людьми, для яких вона не є рідною. Нагадаю, що Митрополит Андрей мав величезні особисті можливості і перспективи. Але він пожертвував ними, щоб присвятити своє життя українському народу і українській церкві. Він поніс великі репутаційні втрати серед польської шляхти і політикуму, але залишив по собі гарну пам’ять і беззаперечний авторитет в українського народу.
Я знаю, що це моє зверненням не сподобається частині спільноти УКУ і окремим людям поза її межами, для яких Грицак є безумовним авторитетом, а Зайцев класним істориком. Але для мене наша держава і наша пам’ять є важливішими за власний імідж. Всім неможливо подобатись, коли приходиться захищати наше, українське.
Я переконаний, що позбавивши Грицака і Зайцева можливості здійснювати будь-яку активність в рамках Українського Католицького Університету, ви тим самим задекларуєте, що слово “Український”, яке є в назві закладу, є для вас чимось більшим, аніж просто гарне доповнення. І в історії університету вже є приклад таких рішучих кроків, коли було звільнено викладача школи журналістики Володимира Павліва за відверту антиукраїнську риторику і дії за гроші медведчука. Ви скажете, що Грицак і Зайцев інші і мають також великі заслуги перед університетом. Окей. Заплатіть їм гроші за ці заслуги і відпустіть з Богом. Вони люблять гроші. Водночас закликаю всіх, в кого є належний рівень національної гідності і поваги до всіх поколінь борців за нашу незалежність припинити будь-яку співпрацю з цими двома персонажами. Вони повинні відчути, що отримуючи якісь, скажімо так “бонуси” за свої антиукраїнські дії нестимуть відповідальність і засудження.



Безумовно підписання цього антиукраїнського комюніке є достатньою підставою припинити будь-яку співпрацю з цими істориками. І якщо з Зайцевим все зрозуміло і він, будучи менш медійним, в інтерв’ю Радіо-свободі чітко дав зрозуміти, що УПА це не його армія і в нього вочевидь просто є інший інтерес, відмінний від українського, то в питанні Ярослава Грицака я пропоную зупинитись більш детально. Грицак є давно дуже публічним істориком. Його позиціонують як візіонера, опініанмейкера, політичного експерта історичних процесів. Мені час від часу попадались його думки, частина з яких видавались мені грубо кажучи дещо дивними. Я вирішив трошки ширше ознайомитись із його висловлюваннями і думками в різних інтерв’ю для різних медіа. Отож наведу вам декілька прикладів його поважних експертиз.

У 2014 році у статті для “Газети по українськи” текст якого був опублікований на сайті УКУ, Ярослав Грицак заявляв, що мова не є націєтворчим фактором. «Нації складаються не з мови, а з досвіду щоденного спілкування. Зшивати Україну треба поїздами і дешевими авіалініями, бо стереотипи паразитують на відстанях, а мандрівки вчать» – заявив Грицак https://ucu.edu.ua/…/yaroslav-hrytsak-natsiji…/
У 2018 році в інтерв’ю ресурсу “УНІАН” Ярослав Грицак підтвердив свою думку про мову, але додав, що не лише мова, але й історія є неважливими націєтворчими чинниками. Конкретно він сказав наступне: “Я належу до тої групи людей, які вважають, що нація – це не про мову чи про історію, а про модернізацію. Хочеш бути сильним – модернізуйся! Твори відповідні інституції: професійну армію, першокласну і не корумповану освіту, конкурентну науку. Дай стати на ноги бізнесу, приведи в країну інвестиції”. Я не дуже розумію, чому для Грицака питання “стати сильними” лежить відносно мови і історії в контексті “замість”, а не в контексті “також”. Чому одне не може підсилюватись іншим? Але можливо я щось не розумію і не достатньо ще модернізований. Окей. Посилання на статтю https://www.unian.ua/…/10332108-istorik-yaroslav-gricak…
Але от вже в 2024 році в інтерв’ю “Еспресо” https://espreso.tv/article-kozhna-natsiya-formuetsya-z… Грицак заявляє, що мова є етнонацієтворчим фактором. Пряма цитата: “Дуже важливо, є ще це покоління двомовне, але воно поступово починає етнонаціоналізуватись. Тобто воно переходить на українську мову, на українські маркери, тому, відповідно, чіпляється українська культура. Якщо так, то прогноз дуже простий: через два-три покоління Україна стане на шлях етнічності. Це стане новим образом України, новим форматом”- заявив Грицак. То все ж, мова є важливою чи ні?

У 2022 році в інтерв’ю з Савгіль Мусаєвою для “Української правди” Грицак погоджується з думкою Нєвзорова, що російська культура має бойкотуватись, оскільки на прикладі росіян вона не виводить зі стану варварства, а навпаки туди опускає. https://www.pravda.com.ua/articles/2022/05/1/7343225/ І власне цитата самого Грицака з цієї статті: “За “великою російською культурою” є великий російський чобіт. І це ми всі знаємо. До речі, може, я чогось не знаю, але ви чули термін “велика британська культура”, “велика французька культура”? Ніхто не вживає слово велика. Чому лише російська культура має бути “великою”?
“Велика російська культура” у різні способи пов’язана з ідеєю “великої Русі” – Росії, котрій, як акулі в ставку, затісно у своїх кордонах” – цитата завершена. Ну здавалось би все логічно і вичерпно).
Але, пройшло два роки і думка Грицака трошки змінилась. В інтерв’ю “Еспресо” (вже вищезгаданому) Грицак стверджує “Але маємо дуже багато фігур, які є елімінальними, тобто одночасно належить до двох культур. І за них треба боротися. Я вважаю, що за багато з них треба боротися. Можливо нам треба боротися за Достоєвського. Я вважаю що Достоєвський при всій токсичності є великим письменником. Без нього не можна уявити багато речей” – заявив Грицак. Не дуже розумію як Достоєвський може належати до двох культур, якщо він народився в москві, виховався виключно російським середовищем в російській культурі і є носієм виключно російської культури. https://espreso.tv/article-kozhna-natsiya-formuetsya-z…
Йдем далі.

У інтерв’ю для “Радіо-свобода” https://www.radiosvoboda.org/a/27691372.html у 2016 році Ярослав Грицак називає російсько-українську війну на Донбасі конфліктом між Києвом і Донецьком, ключик вирішення якого лежить у Москві. Також вважає важливим примирення між росіянами і українцями після зміни режиму Путіна. Але найцікавішим є його погляд на статус Донбасу. На думку Грицака у російсько-українських відносинах ми би мали брати за основу німецько-французькі поствоєнні відносини і встановлювати спільний контроль над Донбасом як це свого часу зробили німці і французи в індустріальній зоні Рур. Так розумію, виходячи з контексту інтерв’ю, про повернення Криму мова не йде, змінюється влада в росії, ми забуваємо про всі Голодомори, репресії і попередні окупації і миримось (ну бо я не бачу як ми б змогли з ними помиритись без вимагання Криму і репарацій за всю шкоду).
Але вже після початку повномасштабного вторгнення Ярослав Грицак вважає, що необхідно умиротворювати росію, встановлювати над нею зовнішній контроль, вимагати репарації, роззброювати, міняти в росії історичну пам’ять (яка, як виявилось все ж є важливою). І навіть є співавтором Маніфесту сталого миру https://sustainablepeacemanifesto.org/ua/ . Це зовсім непоганий сценарій. Але що змінилось з 2016 року в голові у Грицака? Ну він є істориком і поведінкову сутність росії мав би знати виходячи з попередніх періодів історії. З чим пов’язана така зміна кута зору? Можливо зміна кон’юнктури слухацького середовища?



https://www.ukrinform.ua/…/2897567-comu-istoriki-gricak…. Є також публічні відповіді і заперечення Грицака на ці звинувачення, однак, виходячи із ставлення Грицака до нашої національної пам’яті, я схильний довіряти цим звинуваченням.
P.S. Це лише часткові приклади дивного візіонерства Грицака. Але навіть на основі них в мене питання. Де, в якій статті Грицак має рацію? В якому інтерв’ю його візія є правильною, а в якому словесний пронос?
То все ж, хто такий Ярослав Грицак? Візіонер, опініанмейкер, красномовний аферист, шизофренік? Я не знаю. Але точно знаю, що він не український історик.
Слава Україні!