«Рід мій походить з Придніпров’я, а на Запорозькій Січі було 4 козаки з прізвищем Загубибатько, один з них – мій прямий пращур. Донька моя вийшла заміж за Байдужа. Один з представників його родоводу був соратником Гонти і Залізняка. Залишився живим, бо знехтував запрошенням росіян на банкет, де були підступно схоплені Гонта і Залізняк… Окремі з нащадків тих козаків, що служили з моїм пращуром в одному курені, неначе супроводжували мене в житті, зокрема в Діївці (там народився художник).
Коли пішов до школи, вчителька Паша Василівна спитала: «А ти що вмієш?». Писати і читати навчився самотужки ще до школи. З дитинства у мене були особливі книжки, ніби служили орієнтирами, серед них – «Дитячий світ в оповіданнях», у віці 5–6 років брав з книжок теми для малювання, ліпив з глини.
В Дніпропетровське художнє училище вступав двічі, обидва рази вдало. Перший раз на відділення скульптури, а кортіло дуже стати живописцем, тому забрав документи. Наступного року став студентом. З викладачів училища пригадую Погребняка Миколу Степановича, він обійшов пішки ледь не всю Україну, робив замальовки, дійшов аж до Карпат. Малюнок викладав Родзін Микола Іванович. А керував моєю дипломною – Яків Петрович Калашник, несправедливо забутий художник…», – розповідає Віктор Семенович (завдяки його ініціативі відбулася виставка робіт Калашника в Музеї українського живопису, в місті Дніпрі 2015-го року, був виданий альбом творів митця «Спалах»).
Вперше мені пощастило побачити картини Віктора Загубибатька на виставці «Поєднані Дніпром», що відбулася у 2018 році в Будинку мистецтв. Обидві роботи автора затримали на собі мій погляд, відразу запам’ятав прізвище художника, стовідсотково козацьке! Віктор Семенович донині, попри поважний вік козак енергійний, багато чим цікавиться, доброзичливий. В цьому переконався завдяки двом нагодам добре поспілкуватися у його домівці. Це та українська людина, яка має свої системні житейсько-філософські вподобання, ними ділиться під час розмови…
Повернімось до розповіді художника: «Став я студентом Київського художнього інституту. В числі педагогів – художників, які нас навчали, були – професор Штільман Ілля Нісонович, професор Сиротенко Олександр іванович ( у минулому – учень Ф. Кричевського). Професор Штільман вчив самостійно мислити, знаходити відповіді на запитання без підказок. Від нього можна було почути, і не один раз, фразу про сім барв, без додаткових пояснень… Три роки вчився у майстерні Хмелька Михайла Івановича, теж професора. Він був керівником моєї дипломної. Але, перевели без моєї згоди на художньо – педагогічний факультет, де і захистив дипломну роботу. Був це період задушливої радянщини. Трапився випадок, поставили мені за ескіз відмінну оцінку, а потім виправили на двійку… І таке було.
Здобувши вищу освіту повернувся, але вже викладачем у Дніпропетровське художнє училище. Сум мав я великий в душі, від тих прикрощів, що завдавалися щодо усього українського, тому ніколи не робив нічого чужинецького. Я віруюча людина, атеїсти теж віруючі, кажуть, що не вірять в Бога, а тим самим визнають його. Дуже любив слухати як співає хор у церкві, особливо на Всенощну, якось слухали аж до ранку…».
Спробуймо розглянути бодай окремі смисли, якими наповнене малярство живописця. Платон, котрий схилявся до думки софістів, попереджав художників, творчих людей, щоб вони зупиняли свій погляд на божественних істинах, та мали їх за взірець, щоб виводили їх у своїх творах, а не ставали простими ремісниками – ретрансляторами.
В процесі написання картини, поміж іншим, вмикається підсвідомо досвід, пам’ять оживлює певні спогади, які мають непрямий вплив на створене на полотні. «Я малюю не «шлягер», а те, що було перед моїми очима, реалізм, це коли є дух життя, пропущений крізь серце…», – каже живописець. Він чудово обізнаний з історією України, особливо з добою Козацтва. Його реалістичне письмо нібито класичного взірця, але повниться і містичним підтекстом, і поетикою – степу, українського села (хутора) як мікрокосму, містить у собі кордоцентричність українства.
Твори художника викликають гостру реакцію душі, подібну до стану, який буває під час прочитання пронизливих оповідань Григора Тютюнника. Як на мене, навіть твердодушні люди здатні відчути щем з нутра.
Споглядаєш картини Віктора Семеновича, і приходить згадка про японське прислів’я: «Хочеш мати високе дерево, бережи коріння».
Заворожують і натюрморти художника. Ніяк не хочеться годитися з твердженням, що це – мертва натура. Твори дозволяють нам отримати насолоду – від кольористики, від форми предметів, речей, посуду, хочеться торкнутися очима їхньої фактури і якості.
Живопис живить духовність людини…
Андрій Будкевич
