Так уже повелося, що довкола життя-буття, а тим паче творчості зіркових особистостей витає багато таємниць. Талановитий художник-самоук з Лемківщини Єпіфаній Дровняк – яскраве тому підтвердження. Бо першою з них є реальне ім’я цього – без перебільшення – всесвітньовідомого Майстра, знаного з численних (головно польських) публікацій як Никифор або Ян (в деяких українських джерелах – Никифір), котрих він особисто сам ніколи не вживав.
У Львові, неподалік Домініканського собору, встановлено бронзовий монумент Митцю, котрий користується шаленою популярністю незаміжніх дівчат, котрі мріють перейти в стан супружній. І ось щойно побачив світ другий пам’ятник накладом у 300 примірників – надзвичайно симпатична монографія «Нетифор – маляр з Божої ласки», надрукована на високоякісному крейдяному папері і такого ж рівня поліграфії; автори книги – Ігор Савицький, Григорій Шумейко і Олесь Нога. Видання вийшло під егідою Інституту народознавства НАН України та Національного музею у Львові ім.Андрея Шептицького; його рецензували аж 5 (!) авторитетних фахівців, а відповідальними за випуск є академік НАН України Степан Павлюк і заслужений працівник культури України Ігор Кожан.
По суті справи йдеться про вивірену наукову монографію з ретельного документального вивчення біографії народного художника Дровняка та аналізу його творчого доробку, але завдяки таланту авторів книга читається «на одному диханні» − наче то не науковий трактат, а літературно-художній твір – повість чи роман! І заслуга в цьому – авторського колективу, «тріумвірат» якого склали громадський і спортивний діяч, народний артист України та старший науковий співробітник Інституту народознавства, кандидат мистецтвознавства – автор низки монографічних досліджень з питань українського мистецтва ХХ-го століття.
Аби читач міг оцінити справжній подвиг авторського колективу з пошуку й фіксації деталей біографії Єпіфанія Дровняка, достатньо назвати час, затрачений на працю з написання вищеназваної книги – 20 (!) років. Перелиставши трохи більше половини книги, я нарахував понад 400 підстрокових посилань на публікації багатьма мовами – українською, польською, англійською, німецькою, але вести підрахунок далі мені не стало сил і терпіння. Думаю, одначе, що таких цитувань є близько шестисот – це майже на дві докторських дисертації!
Але наводити суху статистику і переповідати написане не буду: нехай це залишиться інтригою для потенційного читача і пробудить зацікавлення у тих, хто довідався про з’яву такої книжки вперше: повірте, ви отримаєте неабияке задоволення від її прочитання, бо окрім ознайомлення з доробком Генія (книга прекрасно ілюстрована кольоровими репродукціями творів Дровняка і пейзажами його «малої батьківщини») можна винести науку не лише виживання у важких умовинах (які випали на долю матері-одиначки Митця і його самого), але й приклад того, що до мети слід йти цілеспрямовано й наполегливо, які б негаразди не траплялися в житті кожного з нас!
Нетифор Дровняк за роботою. Імовірно 50-60 рр.
Передбачаю запитання тих, хто мав терпіння прочитати мою писанину до цього місця і не зрозумів: чому така «мішанина» імен Художника – Єпіфаній, Никифор, Никифір, Ян, Нетифор? А річ у тому, що це результат багаторічних пошуків авторського колективу (насамперед Олеся Ноги), який вартий окремого оповідання.
Єпіфаній – це ім’я Митця, отримане Ним при хрещенні 25 травня 1895-го року, отже його слід вважати юридичним. Євдокія Дровняк – мати хлопчика, котра мала проблеми з вимовою воліла кликати його Никифор, котре й утвердилось за ним у польських публікаціях (в українських – Никифір), хоча попервах були намагання представляти його «Ян з Криніци», трансформуючи Художника з лемка-українця в самі розумієте кого. Він же сам взяв собі своєрідний творчий псевдонім Нетифор – в перекладі «носій перемоги» й так підписував свої рисунки та картини (є думка, що саме так кликала його мама, маючи проблеми з вимовою). Українська Вікіпедія, до речі, пише, що у світі відомо близько 17 (!) імен, якими в різних країнах називали Майстра з Лемківщини, але винісши ім’я Нетифор в заголовок книги, автори, таким чином, утверджують те, як бажав спілкуватися зі світом народний художник-лемко, і по-моєму, це справедливо.
Нетифор Дровняк. Зарисовка з вимушених мандрів
Нетифор з Криниці був великим сином українського народу й пережив разом зі всіма своїми співвітчизниками страшні колізії першої половини ХХ-го століття – страхіття двох світових воєн і тотальну депортацію українців так званого «Закерзоння» (Лемківщини, Надсяння, Холмщини й Підляшшя) в другій половині 40-х років. Аби уявити абсурдність звинувачень, котрі комуністична влада Польщі висунула конкретно Нетифору Дровняку було те, що його малюнки не що інше, як… картосхеми розташування «стратегічних об’єктів», призначені для передачі збройним відділам УПА (?!).
Чотири рази Нетифор, головним чином пішки долаючи сотні кілометрів, втікав з місця примусового поселення на прибалтійському побережжі до свого родинного села, аби там творити в оточенні милої серцю природи. Його, вже поважного віком, знову й знову повертали в місця депортації, а він невпинно линув до своєї Криниці і врешті-решт, за сприяння доброзичливих людей, йому «милостиво» дозволили залишитись – як тому «останньому з могікан».
Нетифор Дворняк. Колаж рисунків (всі ілюстрації – зі згаданої книги)
Слава і визнання прийшли до нього в другій половині 50-х років – після смерті творця «социалистического лагеря» Йосипа Сталіна, в часи правління якого ніякі інші твори, окрім писаних і мальованих у так званому стилі «соціалістичного реалізму» (якого Нетифор однозначно осягнути не міг, а відверто кажучи – не хотів). 1956-го велика виставка творів Н.Дровняка (153 роботи) у Варшаві привернула увагу багатьох, й після цього були Париж і Лондон, Бельгія, Нідерланди, Австрія, Болгарія, Італія, США, Швеція… Після чергової виставки 1967-го в Колонії преса написала: «…наївний маляр неповторного таланту, творчість якого – чисте, натхненне мистецтво, що є, безсумнівно, найкращим у Польщі і належить, мабуть, до найкращого в наївному малярстві у всьому світі».
1968-го, а то був останній рік, виділений Богом для перебування Нетифора Дровняка на цьому світі, зусиллями українського художника Романа Турина (родом зі Снятина Івано-Франківської області), виставка малярства талановитого лемка з приватних колекцій була організована у Львові й після небувалого успіху (за три місяці її відвідати десятки тисяч осіб) експонувалася також у Києві. Цим самим Україна по-суті вперше широко довідалась як про одного зі своїх талановитих синів, так і (пошепки й неофіційно) про трагічну долю найзахіднішої етнографічної гілки нашого народу – лемків, котрих комуністичні Варшава і Москва прирекли на фактичне знищення і забуття.
Нетифор Дровняк не боровся збройно за права лемків жити на своїй землі, предки яких осіли тут ще задовго до того, як ця територія стала об’єктом експансії польської держави, але разом зі своїм земляком – поетом Богданом-Ігорем Антоничем вони очолили інший, не менш важливий фронт боротьби – морально-культурний, утверджуючи те, як про це написав Василь Симоненко: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! // Ніхто не перекреслить мій народ!» і в тому плані обидва (хоча, як виглядає, і не контактували між собою) переконливо утвердили право лемків на світове визнання.
Я ще раз наполегливо закликаю перечитати «другий львівський пам’ятник» Нетифору Дровняку і уклінно вдячний авторам за прекрасну книгу – інформатичну, добре ілюстровану, пізнавальну і повчальну, яка побачила світ хоч і невеличким накладом, але все ж має шанси потрапити до багатьох міст і сіл України в якості заслуженої прослави простого лемківського селянина, котрий своєю наполегливою працею сягнув світового визнання. Нам, українцям, слід про те знати насамперед!
P.S. 2019-й – ювілейний рік Олеся Ноги. І хоча він значиться останнім у спискові авторів монографії про Нетифора Дровняка, за одностайним визначенням співавторів зробив найбільше для її виходу в світ. Далеко неповний перелік публікацій мистецтвознавця Олександра Павловича Ноги, як про це повідомляє Вікіпедія включає, зокрема, такі книги: «Іван Левинський. Художник, архітектор, промисловець, педагог, громадський діяч» (1993), «Давид Бурлюк і мистецтво всесвітнього авангарду» (1993), «Кераміка Галичини кінця XIX − початку XX ст. в контексті міжнародних зв’язків: Контакти і взаємовпливи» (1994, у співавторстві з Ростиславом Шмагалом), «Три всесвітньо невідомі постаті українського авангарду» (1994), «Призначення метелика» (1994), «Соня Делоне повертається на Україну через Львів» (1996, у співавторстві з Іриною Кодлубай), «Проект пам’ятника Івану Левинському» (1997), «Іоанн Косинін пророк анти-сюрреалізму зі Львова» (1999), «Українська художньо-промислова кераміка Галичини (1840-1940)» (2001), «Прадавня Україна. Історія, культура, вбрання. XXV тис. до н.е. − VII ст.» (2001, у співавторстві з Іриною Кодлубай), «Михайло Адальбертович Стефанівський: Історія життя та творчої діяльності (1878–1952)» (2004).
Олесь Нога
Питання про присвоєння авторові цих (та багатьох інших) публікацій почесного звання «Заслужений діяч мистецтв України» вже неодноразово піднімалося на засіданнях різного рівня й підтримувалося мистецькими колами та громадськістю Львова, але до реального втілення справа так і не дійшла. Найвища пора (як на мене) перенести цю колізію з теоретичної в практичну площину. Той, хто прочитає «Нетифора – маляра з Божої ласки», гадаю, буде зі мною згоден…
P.P.S. Повна бібліографія видання: Нетифор – маляр з Божої ласки / І.Савицький, Г.Шумейко, О.Нога // Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2018.− 304 с.
Василь Гуменюк
м.Львів
19.03.2019
