Про фільм В’ячеслава Бігуна «Доля чи воля. Маруся»
Світ перевернувся з ніг на голову. Війна проникла, на жаль, чи не в кожну домівку, серце, долю. У творчість вона теж увійшла як тема, контекст, головна героїня.
Але є кіно, яке створювалося до повномасштабної війни – фільми-передчуття. Одне з таких – документальна стрічка «Доля чи воля. Маруся» режисера В’ячеслава Бігуна, остання з-поміж орієнтовно 20 закарпатських стрічок автора, яка демонструвалася на 5-му Карпатському гірському міжнародному кінофестивалі.
Дидактичність й емоційність, драматичні внутрішні переживання, які суголосні із зовнішніми подіями – інколи у кінострічці режисер поєднує різнопланові питання і подає їх у незвичних ракурсах.
Початок фільму дещо здивував – похорон, на якому священник говорив про долю і відповідальність кожного за свої вчинки і життя. Він бажав кожному «щасливої години смерті». Події здебільшого розгортаються в селі Округла, що на Тячівщині, де закарпатські традиції відображають поєднання різних культур та історичних епох (української, угорської, зокрема). І культури, і традиції як нитки переплітаються, наче на килимі в узори і барвисті кольори. До речі, у фільми ця метафора екранізується неодноразово: кольоровий килим, який стелиться як доля, і на якому відбувається покладання тіла для поховання.
Кінострічка, яка привідкриває обличчя й режисера (він заявляється час від часу або чуємо його голос), показує найрідніших йому людей (бабку, маму, тата, сина, зокрема). Вона – що істотно – показує й низку соціальних проблем і контекстів: доля жінки, матері, ставлення до старості та турбота про літніх людей, еміграція, зловживання алкоголем, стратегії виживання під час воєн, землетрусів і соціально-політичних перипетій.
Дім і його місце – в серці людини. Це одна тема, особливо актуальна сьогодні. Втрата дому – це не завжди втрата лише фізичного місця перебування. Радше, йдеться про дім, як про місце спокою і затишку, місце, де живе любов і рідні серцю люди. Кадри, які показують гірські краєвиди, не стільки про масштаби села, а скоріше – про маршрут: «тут мій дім, моя родина, тут мені добре».
Емоційною і трепетною сценою під завершення фільму є останні кадри життя Марусі, її дихання і згасання життя, прощання із родиною і передача естафети життя внучці, котра виходить заміж уже через два місяці після смерті рідної бабусі. Згодом народжується нова надія.
І от, поки йдуть титри, замислюєшся: що ж воно таке – твоє життя, чи є ти яскравою ниткою у його килимі, чи довгим буде цей килим і теплим як цьогорічна осінь?
Така тепла, барвиста, кінофестивальна і воєнна осінь….
Наталія Мрака, психологиня, канд. психол. наук, поетка і кінознавиця
